Лев, Чаклунка і стара шафа

Едмундові вже й так було зле від того, що з'їв стільки солодкого, а коли почув, що пані, з якою він ото заприятелював, насправді зла чаклунка, йому стало ще гірше. Та, однак, він понад усе хотів рахат-лукуму.

— Хто тобі наговорив цих дурниць про Білу Чаклунку? — поспитав він.

— Фавн, пан Тамнас, — відповіла Люсі.

— Не варто довіряти всьому, що говорять фавни, — промовив Едмунд, прагнучи надати своєму голосу якомога більшої переконливості, наче йому було відомо про фавнів значно більше, ніж Люсі.

— Хто тобі таке сказав? — здивувалась дівчинка.

— Це всі знають, — відповів Едмунд, — поспитай кого хочеш. Але скільки можна стовбичити отут на снігу? Ходімо додому.

— Ходімо, — погодилась Люсі. — Едмунде, я так тішуся, що ти теж сюди потрапив. Тепер усі повірять в Нарнію, коли ми обоє тут побували. Це буде чудово!

Але Едмунд собі думав, що йому не буде так весело, як їй. Він був готовий визнати рацію Люсі перед Пітером і Сюзан, але відчував напевно, що ті підтримають фавнів та звірів. Сам же він радше схилявся на бік королеви. Хлопець не уявляв, що йому казати і як зберегти свою таємницю, коли всі знай говоритимуть про Нарнію.

Тим часом вони пройшли вже добрий шмат дороги і в одну мить замість гілок відчули на собі дотик хутра, а далі обоє вийшли зі шафи у порожню кімнату.

— Слухай, Едмунде, — сказала Люсі, глянувши на брата, — ти жахливо виглядаєш. Тобі погано?

— Ні, зо мною все гаразд, — відповів Едмунд, але це не була правда: почувався він справді дуже зле.

— Тоді ходімо пошукаємо всіх, — сказала Люсі. — Нам так багато треба їм розповісти! А які дивовижні пригоди нас чекають, коли ми разом там опинимось!

Розділ 5. Знову по цей бік дверей

Діти ще бавились у піжмурки, отож Едмунд та Люсі знайшли їх не одразу. Коли врешті всі зібралися у довгій залі, де ото стояли лицарські обладунки, Люсі випалила:

— Пітере! Сюзан! Це правда. Едмунд теж бачив. Через шафу справді можна потрапити в ту країну. Ми з Едмундом там були. Ми зустрілися у лісі. Говори, Едмунде. Розкажи їм.

— У чому річ, Еде? — запитав Пітер.

Отут ми підійшли до одного із найприкріших моментів нашої історії. Едмунд і так почував себе не надто добре, а ще він сердився на Люсі, бо правда, як з'ясувалось, таки була на її боці. Якусь хвилю він іще вагався, що йому робити. Та коли ото Пітер поставив йому питання, Едмунд вибрав найгірше, що лиш можна було собі у цій ситуації уявити: вирішив заперечити все, що сказала Люсі.

— Розкажи нам, Еде, — попрохала Сюзан.

Зверхньо змірявши сестру, мовби він набагато старший від неї (а між ними був лише рік різниці), з коротким смішком, Едмунд недбало кинув:

— Ага, так, ми з Люсі бавились… вдавали, буцім уся ця історія про країну в шафі правда. Для сміху, звісно. А насправді там нічого немає.

Бідолашна Люсі зиркнула на Едмунда широко відкритими оченятами і вибігла геть з кімнати.

Натомість Едмунд з кожною хвилиною робився гіршим і гіршим. Він навіть вирішив, що здобув велику перемогу! І завершив у тому ж дусі:

— Ну ось, знову вона. Та що з нею сталося? Гірше за малу дитину, вічно ото…

— Послухай, врешті-решт, — розсердився Пітер, — замовкни! Ти поводишся з Люсі як свиня, відколи вона розповіла ту історію про шафу. Ти то бавишся з нею, то виставляєш її на глум. Хочеться вірити, що так вийшло ненавмисне.

— Але ж це дурниці, — спробував було виправдатися Едмунд, захоплений зненацька.

— Звичайно, дурниці, — погодився Пітер, — в тому-то й річ. З Люсі все було гаразд, коли ми сюди приїхали, але відтоді в неї або щось перевернулося в голові, або наша сестра стала страшенною брехухою. Хай там що, але хіба можна отак одного дня з неї насміхатися і дражнитися, а іншого її під'юджувати?

— Я думав… думав… — захапався Едмунд, але так і не зміг щось сказати.

— Ти взагалі ні про що не думав, — вів далі Пітер, — ти просто чіплявся до неї. Тобі завжди подобалося кпити з молодших — ми в школі це бачили.

— Перестаньте, — втрутилася Сюзан. — Сварка справі не зарадить. Пішли пошукаємо Люсі.

Ясна річ, коли вони нарешті її знайшли, то побачили, що вона плакала. Хай що вони говорили їй, Люсі не хотіла слухати. Дівчинка наполягала на своєму:

— Мені байдуже, що ви думаєте і що про мене говорите. Можете розказати професору, можете написати мамі… взагалі, робіть, що вам заманеться. Але я знаю, що бачила там фавна і… я хочу туди, а ви всі безсовісні, безсовісні!..

Важкий це був вечір. Люсі ходила сумна. Едмунд зрозумів, що його план працює зовсім не так, як він хотів.

Сюзан і Пітер хвилювалися, чи Люсі бува не захворіла. Вони ще довго стояли у коридорі і пошепки говорили про це, коли Люсі пішла спати.

Зранку Пітер і Сюзан таки прийняли рішення піти до професора і все йому розповісти.

— Він напише до татка, якщо побачить, що з Люсі справді щось не так, — сказав Пітер. — Самі ми не зможемо дати раду.

Отож вони підійшли до його кабінету і постукали у двері. Професор сказав:

— Прошу, — і підвівся назустріч.

Він підсунув дітям крісла і сказав, що весь до їхніх послуг. Тоді сів, міцно переплівши пальці, і приготувався уважно слухати. Він жодного разу не зупинив, не перебив їх, аж доки не оповіли цілої історії. Потому професор іще якийсь час зберігав мовчання. Нарешті він прокашлявся і сказав щось таке, чого діти найменше від нього сподівалися:

— Як гадаєте, — спитав професор, — те, що розповіла ваша сестра, вигадка?

— О, але ж… — почала Сюзан, проте змовкла. Питання — про це свідчило обличчя професора — було поставлено цілком серйозно. Сюзан зібралась і закінчила:

— Але ж Едмунд говорить, що вони лишень бавились.

— Це твердження, — мовив професор, — теж варто розглянути, до того ж розглянути докладно. Скажімо (не ображайтесь на моє запитання), на кого, з вашого досвіду, можна більше покластися — на брата чи на сестру? Маю на увазі, хто з них більше любить правду?

— У тому-то й річ, пане професоре, — відповів Пітер, — до цих подій я б не замислюючись відповів: Люсі.

— А що ти про це думаєш, люба? — обернувшись до Сюзан, спитав професор.

— Ну, — збираючись з думками, поволі промовила Сюзан, — загалом я згідна з Пітером. Але ж те, про що вона розповідає, — про ліс і про фавна — не може бути правдою.

— Хтозна, хтозна, — похитав головою професор. — Проте звинувачувати в обмані того, кого ви завжди вважали чесним, — це не жарт, справді не жарт.

— Ми боїмося, що справа навіть не у брехні, — додала Сюзан. — Нам здається, що з самою Люсі щось не так.

— Гадаєте, вона з'їхала з глузду? — незворушно спитав професор. — Та ні, не турбуйтесь. Досить подивитися на неї, досить поговорити з нею, аби переконатися, що з головою у неї все гаразд.

— Але тоді… — сказала Сюзан і замовкла. Вона зовсім не сподівалася, що дорослі можуть говорити так, як професор, тому не знала, що й подумати.

— Логіка! — мовив професор, наче до самого себе. — Чому їх не вчать логічно мислити у тих школах? Існує тільки три можливості. Або ваша сестричка брехуха, або вона хвора, або говорить правду. Ви знаєте, що вона не обманює, так само очевидно, що вона не згубила розуму. Отже, доки немає інших доказів, нам доведеться припустити, що вона говорить правду.

Сюзан пильно глянула на професора, та вираз його обличчя свідчив, що він і гадки не мав з них сміятися.

— Але невже це може бути правда, пане професоре? — запитав Пітер.

— А чому ти питаєш? — у свою чергу поставив питання професор.

— Тому — відповів Пітер, — бо якщо так, то чому ніхто не бачив цієї країни, хоча ми залазили до шафи? Кажу ж Вам, ми зазирали туди, але нічого не відбулося. Навіть Люсі не могла цього заперечити.

— І що це має до справи? — знову поспитав професор.

— Як що? Пане професоре, адже коли щось дійсно існує, то воно існує постійно, весь час!