Лев, Чаклунка і стара шафа

— Пане Тамнасе! — врешті крикнула Люсі йому на вухо, добряче його струсонувши. — Доста! Припиніть негайно! Чи ж не соромно? Такий великий фавн. Чого це Ви так розридались?

— Ой-ой-ой! — примовляв пан Тамнас. — Плачу, бо я такий поганий фавн.

— Я зовсім не думаю про Вас, що Ви поганий, — сказала Люсі. — Гадаю, що Ви дуже добрий фавн. Ви наймиліший з усіх фавнів, яких я будь-коли стрічала.

— О-хо-хо, Ви б так не казали, якби знали, — відказав пан Тамнас поміж схлипуваннями. — Ні, я поганий фавн. Думаю, від створення світу не було гіршого за мене.

— Але що Ви вчинили? — спитала Люсі.

— Мій старенький батько, — мовив пан Тамнас, — це його портрет, ось там над коминком, — він ніколи б не зробив такого.

— Чого? — спитала Люсі.

— Того, що зробив я, — відповів фавн. — Пішов служити до Білої Чаклунки — ось що я наробив. Вона мені платить.

— Біла Чаклунка? А хто вона?

— Як, Ви не знаєте? Вона цілу Нарнію тримає під каблуком. Вона наслала сюди вічну зиму. Зима, зима, а святий Миколай усе не приходить і не приходить. І ніколи не наступає Різдво! Подумати тільки!

— Жахливо! — зіщулилась Люсі. — Але за що вона Вам платить?

— Оце найгірше, — відповів пан Тамнас із глибоким зітханням. — Я викрадаю для неї дітей, ось хто я такий. Погляньте на мене, донько Єви. Чи повірите, що я той, хто, зустрівши в лісі бідне невинне дитя, яке ніколи не заподіяло б мені жодної шкоди, вдає, що хоче з ним заприятелювати, запрошує в гості до себе в печеру, щоб при-спати, а потім бере на руки і відносить до Білої Чаклунки?

— Ні, — мовила Люсі, — я певна, що Ви ніколи не вчинили б нічого подібного.

— Але я це робив, — відповів фавн.

— Так, — повільно, зважуючи кожне слово, сказала Люсі (бо хотіла говорити чесно і ще не хотіла бути надто суворою до нього), — так, це дуже погано. Але Ви шкодуєте і, я певна, ніколи більше цього не вчините, правда?

— Донько Єви, чи Ви не розумієте? — вигукнув фавн. — Справа не в тому, як я діяв колись. Я роблю це зараз, у цю хвилину!

— Що Ви кажете? — скрикнула Люсі, пополотнівши.

— Ви — дитина, — відповів Тамнас. — Я маю наказ від Білої Чаклунки: якщо колись побачу у лісі сина Адама або доньку Єви, то мушу схопити їх і привести до неї. І Ви перша, кого я зустрів. Я запропонував Вам свою дружбу, запросив на чай, але насправді мав намір приспати Вашу пильність, а потім побігти і розповісти їй.

— Але ж Ви не викажете мене, пане Тамнасе, — швидко заговорила Люсі, — не викажете, правда? Справді, Ви ж не повинні цього робити!

— Якщо не зроблю, — промовив він, знову схлипуючи, — вона обов'язково дізнається. А тоді звелить відрізати мені хвоста, спиляти ріжки, висмикати бороду. А ще вона махне своєю чарівною паличкою над моїми чудовими ратичками і замінить їх на жахливі твердющі копитиська, такі, як у шолудивої шкапи. Якщо ж Чаклунка сильно розлютиться, то оберне мене на камінь і я буду лише статуєю фавна у її страшному домі доти, доки хтось не посяде чотири трони в Кеа-Перевел, а хто знає, коли це станеться і чи станеться колись узагалі.

— Мені дуже шкода, пане Тамнасе, — мовила Люсі, — але, будь ласка, відпустіть мене додому.

— Звичайно, звичайно, відпущу — відповів фавн, — я повинен так зробити. Тепер мені зрозуміло. Я не знав, що люди такі милі, доки не зустрів Вас. Ясна річ, я не викажу Вас Білій Чаклунці тепер, коли запізнався з Вами. Але нам треба тікати геть. Я відпроваджу Вас до ліхтаря. Гадаю, далі Ви зможете знайти зворотню дорогу до Порож-Някімнати і Ша-Фи?

— Так, зможу, — сказала Люсі.

— Ми повинні йти дуже тихо, — говорив далі пан Тамнас. — У лісі скрізь повно її шпигунів. Деякі дерева теж на її боці.

Вони навіть не прибирали зі столу. Пан Тамнас узяв парасольку, подав Люсі руку й обоє рушили у заметіль. їх теперішній шлях зовсім не був схожий на прогулянку до фавнової печери. Вони скрадалися лісом, намагаючись іти швидко, наскільки лиш могли. За всю дорогу вони не зронили жодного слова. Пан Тамнас тримався найтемніших закутків. Коли вони врешті дійшли до ліхтаря, Люсі полегшено зітхнула.

— То як, знайдете дорогу звідсіля, донько Єви? — ще раз поспитав Тамнас.

Люсі пильно вдивилась поміж дерева і побачила вдалині плямку світла, схожого на денне.

— Так, — відповіла вона, — я бачу її.

— Тоді чимскоріш біжіть додому, — сказав фавн. — І… ч-чи зможете колись пробачити мені те, що я хотів з Вами зробити?

— Ну звичайно, — відповіла Люсі, зичливо змахнувши рукою. — Сподіваюся, що Ви не потрапите в халепу через мене.

— Щасливої дороги, донько Єви, — мовив він. можна мені залишити собі Ваш носовичок?

— Будь ласка, — гукнула Люсі, а тоді з усієї сили побігла на ту плямку світла. І невдовзі, замість шорстких гілок, що причісували її під час бігу, вона відчула дотик хутра, замість рипіння снігу під ногами — дерев'яні дошки й усвідомила, що вистрибує зі шафи в ту саму кімнату, з якої почались усі пригоди. Дівчинка щільно причинила за собою дверцятка й озирнулась довкола, відсапуючись. Дощ собі падав. Далі вона почула голоси дітей у коридорі.

— Я тут, — закричала вона, — тут! Я повернулась, зі мною все гаразд!

Розділ 3. Едмунд і шафа

Люсі вибігла з порожньої кімнати у коридор і побачила там трьох дітей.

— Зі мною все гаразд, — повторила вона, — я повернулась.

— Ти що, з глузду з'їхала? Про що ти торочиш, Люсі? — підняла брови Сюзан.

— Як, — із подивом вигукнула Люсі, — невже вас не цікавить, де я була?

— Ти сховалась, хіба ні? — сказав Пітер. — Бідолашна Лю, вона бавилась у хованки, а ніхто й не зауважив! Треба довше сидіти, якщо хочеш, аби тебе почали шукати.

— Але ж мене не було кілька годин! — заперечила Люсі.

Діти перезирнулися.

— Здуріла! — сказав Едмунд і постукав пальцем собі по чолі. — Геть здуріла.

— Що ти маєш на увазі, Лю? — спитав Пітер.

— А те, що сказала, — відповіла Люсі. — Я ж залізла до шафи відразу після сніданку. Мене не було кілька годин, мене запросили на чай і зі мною трапилось багато пригод.

— Не плети дурниць, Люсі, — заперечила Сюзан. — Ми щойно вийшли з тієї кімнати, хвилину тому, а ти залишилась.

— Вона не плете, — заступився за неї Пітер, — вона просто вигадала цю історію для потіхи, правда, Лю? А чому б і ні?

— Ні, Пітере, я не вигадала, — відказала Люсі. — Це… це чарівна шафа. Там усередині є ліс, там мете сніг, там є фавн і чаклунка… і все це зветься Нарнія. Піди і подивися сам.

Діти не знали, що думати, але Люсі так їх зацікавила, що вони разом повернулися до кімнати. Люсі перша кинулась до шафи, рвучко шарпнула дверцята і вигукнула:

— Ось! Залазьте і переконайтеся самі!

— Дурненька, — мовила Сюзан, пропхавшись туди із головою і порозсувавши вбік шуби. — Це ж звичайнісінька шафа. Дивіться! Ось стінка!

Потому кожен заглядав досередини і відводив убік поли шуб, але всі, в тому числі й Люсі, бачили звичайну шафу. Там не було ні лісу, ні снігу, тільки дерев'яна стінка і гачки на ній. Пітер заліз туди і легесенько постукав по ній пальцями, аби переконатися, що вона тверда.

— Гарно ти нас розіграла, Лю, — сказав він, коли виліз звідти. — Що ж, визнаю: ми трохи не повірили.

— Але я зовсім не розігрувала вас, — вигукнула Люсі, — чесне слово! Тільки що тут усе було по-іншому. Правда, присягаюсь.

— Пішли, Лю, — мовив Пітер. — Будь ласка, не передавай куті меду. Тобі вдалося пожартувати. Може, досить?

Люсі густо почервоніла і намагалася ще щось сказати, хоча не знала, що саме, і від безсилля розплакалась.

Наступні дні Люсі ходила дуже пригнічена. Вона легко помирилася б з усіма, якби визнала, що все це тільки байка, жарт. Але Люсі любила правду і знала, що має рацію, тому не змогла змусити себе таке сказати. Діти ж вважали, що Люсі фантазує, до того ж не надто вдало, а це її ображало. Старші принаймні не глузували, а ось Едмунд часом бував доволі в'їдливий і тут його годі було вгамувати. За кожної нагоди він кепкував з неї і діймав питаннями, чи не знайшла вона ще якихось країн в інших шафах. Найприкріше, що якби не ці шпильки, то можна було б гарно провести весь той час. Стояла пречудова погода і діти бавились надворі з ранку до вечора. Вони купались, рибалили, лазили по деревах і качалися у верескових заростях. Але жодна забава не тішила Люсі. Це тривало, аж доки знову не задощило.