Бхомбол-ватажок

— Невістко, дай дітям попоїсти… Молоті, йди сюди.

Молоті вийшла на веранду й сіла на протилежному кінці мати. Принесли смажений рис, кокосовий горіх і сметану з гуром у піалах. Поки Бхомбол і Молоті їли, старенька сиділа перед ними і, дивлячись на них, примовляла:

— Оце то пара! Яка гарна пара!

Бхомбол мало не вдавився, йому знову захотілося втекти. Сяк-так попоївши, він зійшов з веранди й попрямував до шляху.

Біля будинку стояв добродій Мухурі й палив кальян.

— Куди це ти зібрався? — побачивши Бхомбола, спитав він. — Уже пізно.

— Хочу трохи пройтися.

Побачивши, що Бхомбол завертає до річки, добродій Мухурі сказав:

— Не ходи туди. Краще піди в храм. Скоро там читатимуть оповідання про життя і подвиги героїв та богів… А ти, Норхорідо, будеш там? — звернувся він до чоловіка, з яким саме розмовляв.

— Звичайно, — відказав той. — Читатиме сам Гобіндотхакур. У нього такий приємний голос! Ніхто в селі не вміє читати краще за нього. Якщо він помре, хто його замінить?

— Це правда! — І добродій Мухурі передав кальян Норхоріді.

Бхомбол любив слухати оповідання. Багато разів він чув уривки з «Рамаяни» і «Махабхарати». А розповідь про подвиги Рами навіки запала йому в серце.

— Ну гаразд, ходімо до хати, — сказав Бхомболові добродій Мухурі, беручи кальян у приятеля.

Та хлопцеві не хотілося йти до хати.

13. НАРЕШТІ ДОМА!

Був дванадцятий день нового місяця. Ніч була зоряна. Дерева, що росли обабіч вулиці, купалися в м'якому місячному світлі. На дорогу лягали довгі химерні тіні. Вгорі, над головою, літали кажани, здалека долинало виття шакалів.

Тітка добродія Мухурі збиралася разом з Молоті йти до храму.

— Ви вже йдете? — сказав добродій Мухурі, як тільки вони з'явилися на подвір'ї. — Візьміть з собою Бхомбола.

— Я прийду пізніше, — відказав Бхомбол.

— Ходімо, онучку, — мовила старенька. — Якщо ти будеш з нами, ми не боятимемось. Невістка прийде потім — їй треба ще готувати вечерю. А Хорі нездужає.

— Я не хочу зараз, я прийду пізніше, — стояв на своєму Бхомбол.

— Ну що ж, тітонько, ідіть самі, він вас наздожене, — сказав добродій Мухурі.

Бабуся й Молоті пішли. Бхомболові також не сиділося дома. Він вийшов на вулицю.

— Що зараз погане — буде гарне! — кричав десь факір.

Між деревами біля дороги майнуло світло. Бхомбол угледів, що це був чоловік із світильником у руці. Коли він вийшов на дорогу, Бхомбол побачив, що в нього сиві вуса й борода, а волосся на голові розділене на проділ. На шиї в чоловіка висіло намисто з черепашок і скляних кульок. Одягнений він був у халат. Факір підійшов до самого подвір'я добродія Мухурі, зупинився перед Бхомболом і знову завів:

— Що зараз погане — буде гарне!

«Що зараз погане — буде гарно», — повторив про себе Бхомбол і поклав у чашку факірові єдину пайсу, яка в нього була. Той підняв світильник, благословляючи хлопчика. Бхомбол відчув запах чаду — гніт у світильнику майже зовсім догорів.

Факір почвалав далі.

Бхомбол подався в тому самому напрямку, в якому, як він бачив, пішли бабуся й Молоті. Невдовзі він опинився під великим навісом; там зібралося багато люду.

Осторонь від усіх сидів чоловік з рушником на плечі. Він щось розповідав, розмахуючи руками. Перед ним стояв невеликий стіл, застелений білою скатертиною. На столі лежала товста книга, поруч стояла лампа.

Бхомбол зрозумів, що цей чоловік і є Гобіндотхакур, котрий читає оповідання про життя богів і героїв.

Слухачі сиділи нерухомо, неначе ляльки.

Бхомбол підійшов ближче. Він почув, що» Гобіндотхакур читає уривок з «Рамаяни» В цьому уривку розповідалося про мавпячого царя Хануме, про те, як він боровся з людожерами.

Всі дуже сміялися з витівок мавпячого царя, задоволені його перемогою над людожерами. Найбільше подобалося Бхомболові, коли читець, захопившись якимось епізодом, похитував головою з боку в бік — тоді пасмо волосся на голові в нього починало кумедно ворушитися. Зуби в Гобіндотхакура були зовсім чорні. Очевидно, він безперестанку жував бетель.

Іноді Гобіндотхакур починав говорити протягом:

— Тоді-і-і… ма-а-авпячий ца-а-р…

При цьому він похитував головою, і пасмо волосся в нього на голові підстрибувало, як живе. Несподівано пасмо повернулося і впало на ліве вухо. Бхомбол не витримав і зареготав. Хтось поруч приєднався до нього. Бхомбол оглянувся й побачив, що біля нього стоять Молоті і якісь дві незнайомі йому дівчинки, приблизно її віку. Одна з них, із круглим, наче гарбуз, обличчям, поглядаючи на Бхомбола, щось шепотіла на вухо Молоті. Молоті, нічого не відповівши їй, одійшла вбік і сіла. Бхомбол теж перейшов на інше місце і знову почав слухати оповідання. Та невдовзі прийшов Кешто, служник добродія Мухурі, і покликав Бхомбола й Молоті вечеряти.

Після вечері Бхомбол хотів був повернутися й дослухати розповідь з «Рамаяни», але добродій Мухурі сказав:

— Ішов би ти краще спати, Бхомболе. Після такого важкого дня треба відпочити. Адже завтра тобі знову вирушати в дорогу.

Бхомбол, дуже невдоволений, пішов на веранду. Кешто, зібравши з тарілок недоїдений рис, висипав його біля колодязя. Потім покликав собаку — здається, того самого рудого пса, котрий зустрічав Молоті на пристані.

На веранді було приготовано дві постелі.

На кожній висіла сітка від москітів, у кутку стояла чорна скриня, на ній блимала лампа, її тьмяне світло надавало всьому якоїсь таємничості.

Дружина добродія Мухурі поправила гніт. Стало світліше.

— Лягай, — сказала вона Бхомболові. — На другій постелі спатимуть тітка й Молоті. Зараз я опущу сітку від москітів і зачиню двері. Не боїшся залишатися сам?

— Чого ж мені боятися? — знизав плечима Бхомбол.

Опустивши сітку, дружина добродія Мухурі зачинила двері й пішла.

Бхомбол ліг, але йому не спалося. Він думав: добре було б вранці й поїхати звідси! В хаті почувся голос Шучі. Очевидно, він прийшов вечеряти. Краще було б піти спати з ним у човен…

Москіти дзижчали на терасі, але не могли залізти під сітку. Біля колодязя квакала жаба, цвірчали цикади, десь поблизу гавкав собака. Бхомбол, дуже стомлений за день, ке помітив, як заснув.

Проснувся він несподівано від рівномірного стуку, що лунав зовсім поруч. Десь у далині гукав сільський сторож. Бхомбол розплющив очі, проте нічого не побачив — довкола було темно, хоч в око стрель. Він прислухався, але не зміг збагнути, що це за стук. Ось позіхнула тітка добродія Мухурі, потім знову пролунав ритмічний стук.

Бхомбол повернувся набік і чхнув.

— Що, онучку, москіти кусають? — почув він голос бабусі. — А я оце хочу бетель собі приготувати. Може, я тобі заважаю? Нічого не вдієш! Стара я, онучку, і не здатна жувати, поки не потовчу бетель у ступі. Молоті не може спати, коли я товчу. А сьогодні спить, як мертва, — набігалась за цілий день. Спи, я більше не буду.

Та стук тривав далі, і Бхомбол довго не міг заснути. Він перевертався з боку на бік.

По безлюдній вулиці хтось швидко пройшов, теленькаючи дзвіночком. Бхомбол вирішив, що це листоноша, але все-таки спитав бабусю:

— Хто це?

— Ти ще не спиш? Це листоноша — він щоночі проходить тут у цей час Він приїжджає з того берега — із села Комлапура. А прямує в село Щатгоче… Чого це ти не спиш? Може, постіль тверда? Тобі сподобалося наше село?

Бхомбол сказав, що сподобалось.

— Навколо нашого села ще недавно були джунглі, а на південь від Шатгоче раніше були розбійники. Мій свекор жив у селі, яке знаходиться ще далі, ніж Шатгоче. Одного разу я їхала у паланкіні в гості. Зі мною був Модон — він служив тоді в нас. Коли ми вийшли на дорогу за поле, сонце вже сіло. Несподівано з джунглів на нас накинулись розбійники: «Тримай їх, тримай!» — кричали вони.