Бхомбол-ватажок

Коли Бхомбол прийшов на майдан, там уже було багато людей: усі хотіли востаннє подивитися на статую богині Дургі. Завтра тут уже нікого не буде. А Бхомбол поїде назад у Дургапур.

Повернувся додому хлопець уже смерком. Пан управитель саме розмовляв з якимось незнайомим чоловіком. Побачивши Бхомбола, вони замовкли.

— Ну що ж, згоден, — сказав, встаючи, відвідувач.

— Де ти був цілий день? У мечеті? — спитав дядько, як тільки незнайомий пішов.

— Ні, — відповів хлопчик.

— Там нема нічого цікавого. Як твоя рука?

— Трохи болить, — Бхомбол стомлено присів на ліжко.

— Лягай краще спати! — в дядьковому голосі бриніла ніжність. — Вечерятимеш?

Бхомбол згадав пастуха і, перебираючи пальцями ріжок простирадла на постелі, сказав:

— Сьогодні вдень під манговим деревом біля контори я зустрів одного дідуся. Це пастух, його звати Мобарок Алі. Його землю ви…

— Що?! — В голосі дядька з'явилися тверді нотки. — Що він тобі сказав? Яке тобі діло до цих людей? Все одно завтра ти їдеш додому.

Бхомбол забув про хвору руку. Він не міг збагнути, чим пастух завинив перед дядьком. Адже він такий старий і бідний, і в нього немає землі. Бхомбол рвучко підвівся з постелі, ладен негайно залишити дядьків дім. Пан управитель глянув в обличчя небожеві.

— А, ти говориш про того Мобарока Алі, що в нього хата біля баньяна? — сказав він уже іншим тоном. — Я не одразу зрозумів. Але ж він не сповна розуму. До всіх чіпляється з різними жалісливими історіями. Чоловік схибнувся після смерті синів… Післязавтра ти поїдеш додому, мій служник супроводжуватиме тебе.

Післязавтра? Це ще не скоро! Бхомболові було неприємно залишатися в дядьковій домівці, він відчував, що той несправедливий до Мобарока Алі.

— Я можу поїхати й сам, — сказав Бхомбол. — Адже сюди я сам дістався. Чого мені боятися?

— Коли б ти їздив верхи, я б відпустив тебе самого. Але ж ти не вмієш, і мені довелося найняти човен.

Бхомбол справді не вмів їздити верхи, та досі й не відчував потреби в цьому. Сьогодні він пошкодував, що так вийшло. В Дургапурі він частенько сідав потай у чужий човен і випливав на середину річки. Так поступово він добре навчився веслувати. Коли ж він бачив лікареву білу кобилу, що паслася під манговим деревом на березі ставу, то тільки кидав на неї здалека камінці.

Іноді у Бхомбола, бувало, промайне думка: добре було б вилізти на дерево і сплигнути звідти прямо кобилі на спину! Один хлопчина з їхнього класу спробував це зробити, та не розрахував, упав позаду кобили і зламав ногу. Йому ще пощастило, що кобила не хвицнула і не розбила йому голову.

Бхомбол нічого не відповів дядькові. Хлопець уявив собі, що було б, якби він умів їздити верхи. Коли Бхомбол поринав у мрії, то забував про все. Він бачив себе на коні, на чолі великого загону солдатів. Часом хлопець уявляв себе монгольським завойовником із пустелі Гобі; про нього він читав десь у книзі. Іноді мріяв уславитись на всю Бенгалію, оголосивши війну англійцям і вигнавши їх з Індії. Або ось він — кочівник і блукає на коні степами й долинами Середньої Азії. Коли йому хочеться пити, він їде до водопадів у горах. А ось Бхомбол, неначе Робін Гуд, мчить лісами…

Та тільки сьогодні Бхомбол зрозумів, що він — звичайнісінький хлопчик, котрий не зуміє навіть утриматися в сідлі. Коли б він міг їздити верхи, то проїхав би дорогою, якою добирався сюди пішки. Спочатку їхав би ступою, а потім пустив би коня чвалом. Промчав би всю дорогу без зупинки… А втім, ні, зупинився б у селі Кантінапур, де живе Падма Під'їхав би до її будинку і, не злазячи з коня, зупинився б на маленькій галявинці. Кінь бив би копитом землю і гарцював під ним. Падма, запнувши голову краєм сарі, вибігла б з дому. «Хто це? — спитала б вона, посміхаючись. — Невже це Бхомбол? Звідки ти? Злізай з коня! Зайди до хати». «Я їду з Чормадаріпура! — гордо відповів би Бхомбол. — Мені ніколи затримуватись». І, повернувши коня, він помчав би геть, а все село дивилося б йому вслід, роззявивши рота. Так би він мчав аж до Шалкуданги.

«Бабуню Аджі, я хочу їсти, — сказав би він там, злазячи з коня. Потім поплескав би коня по гриві, примовляючи: — Ну, не пустуй, стій спокійно!»

Прив'язавши коня до мангового дерева так, щоб він міг пастися на м'якій зеленій траві, Бхомбол увійшов би в дім. Бабуся, постеливши мату, сказала б: «Де ти був так довго, хлопчику? Значить, таки не забув бабусю Аджі? У тебе такий дужий і гарний кінь!» І вона засміялася б беззубим ротом, почастувала б Бхомбола сметаною, смаженим рисом, бананами, принесла б рисових пластівців і прозорого гуру.

Бхомбол так стомився, подорожуючи в мріях, що й не помітив, як заснув. Прокинувшись уранці, він відчув голод. Хлопець не пам'ятав, вечеряв він учора чи ні. Та варто йому було поворухнутись, як заболіла рука.

Під час сніданку ввійшов Бога і сповістив управителя:

— Ваша світлість, з тієї хати повтікали навіть жінки.

— Стеж і далі за хатою, — насупився дядько. — Їх треба спіймати хоч би там що.

— Сходімо подивимося мечеть, — вибравши час після сніданку, сказав Бхомбол Харанові.

— Чи варто, ваша світлість? Мечеть — не місце для прогулянок. Нічого цікавого там немає. Краще відпочиньте, поспіть трохи.

— Кажуть, що ночами там плаче зачарована жінка-мусульманка.

— Але ж вона не буде сидіти і ждати, коли ви прийдете подивитися на неї, — посміхнувся Харан. — І взагалі, по-моєму, її ніхто не бачив.

— Як — «ніхто не бачив»?! А я чув, що один чоловік із села Пагла бачив її.

— Не варто говорити про це зараз, пане. Краще відпочиньте. А мені треба йти по носильників — переносити статую богині Дургі. — І, перекинувши через плече рушник, Харан вийшов з дому.

«Піду сам», — вирішив хлопець, та за хвилину передумав. Сидячи на веранді, Бхомбол згадав Дургапур. Як йому хотілося повернутися зараз туди! Потинявшись по кімнатах і по двору, він вийшов на вулицю.

Увечері Бхомбол знову подався на майдан, де вчора було свято. Статуї богині вже не було. Тимчасовий храм, збудований для неї, стояв порожній.

Бхомбол неквапливо пішов по дорозі, що пролягала вздовж річки. Усе навкруги купалося в місячному світлі. Пройшовши невелику відстань, хлопець почув стук барабанів і звуки канші. Барабан, здавалося, вибивав: «День минув, день минув!» Бхомболові ця музика сьогодні здалася дуже сумною. Він знову пішов на майдан. Там майнув вогник світильника. Якийсь жебрак співав хрипким голосом.

Бхомбол повернувся в контору. Дядько чекав на нього. Зібралося багато гостей, та це не розвеселило хлопця. Тут усе було не таке, як у Дургапурі.

10. В ДОРОГУ!

З самого ранку серце в Бхомбола радісно калатало: сьогодні він повертається додому. Посеред двору стояла гарба, на ній він поїде до річки. Бхомбол кілька разів то виходив надвір, то знову заходив до хати. Хтось спитав у нього, як його рука.

— Добре, уже не болить, — сказав Бхомбол, розв'язуючи бинт.

Він спробував опустити руку, але одразу ж відчув біль. Довелося знову підв'язати її.

— Не знімай руку з пов'язки, — сказав дядько, — поки не повернешся додому. Там знімеш.

Бхомболу було соромно повертатися в Дургапур у такому вигляді.

З кухні долинав стукіт ножів і смачний запах рису. Бхомболові не терпілося. Коли б від нього залежало, він одразу ж сів би на гарбу і поїхав би, не чекаючи сніданку.

— Цей негідник ще не прийшов… — бурчав Шоруп, зав'язуючи чималий клунок.

Не встиг він сказати це, як з'явився Шучі з клунком на голові. Під пахвою Шучі тримав велику бамбукову палицю, з одного кінця оковану міддю.

Шучі був одягнений по-дорожньому: сорочка, чадор і навіть черевики. Волосся на голові в нього вилискувало, щедро змащене олією. Він зняв з голови клунок, поклав його на землю і став поряд, спираючись на палицю. Бхомболові дуже кортіло помацати палицю і роздивитися на неї трохи краще. Та зробити це в присутності пана управителя він не насмілився.