Мiльйонери з порожнiми кишенями

Вже десять місяців тривала ця гра. І хоч дітям не пощастило виграти жодного разу, вони ладні були продовжувати її без кінця-краю…

— Ну, годі! — зрештою зітхав упрілий Шарлюн. — Але ближчим разом він од нас не втече!

— Не втече! — хекаючи, влад одгукувались «собаки».

І, річ певна, Шпиндель, цей норовистий віслюк мосьє Мазета, їх чудово розумів. Коли хазяїн запрягав Шпинделя до роботи, його норову наче й не було — він ходив у запрязі, сумирно схиливши голову. Але щойно віслюка зачиняли в обору, він умить ламав огорожу — і тільки його й бачили! Шпиндель гасав околицями, допроваджуючи сусідів до нестями своїми капостями й безугавним ревінням. А Мазет тільки всміхався в довгі вуса, спокійнісінько поливаючи баклажани.

— Дайте йому духопелів! — казав він невдоволеним.

— От побачите, я таки вб'ю цього паскудника. Єй-єй! — вб'ю! — нахвалявся дехто з них.

І справді, вночі у Шпинделя двічі стріляли, та він лишився цілий і здоровий, а роззухвалився ще дужче. Не раз і не два він війн мутив цілу округу. Забрьоханий, весь у поросі, але завше бадьорий, ганяв Шпиндель Вулицями, хапаючи все, що вистромлювалось і ні парканів чи звисало з вікон. Того самого дня, як Шарлюн уперше вийшов полю-nu пі його із своєю кондукторською дудкою й двоногими собаками, Шпиндель радо обійняв роль оленя та й довів, і то небавом, що він маху не дасть. Справді, перед у грі провадив він.

Віслюк тричі оббіг скоком круг каземату, годі чкурнув у вересову хащу, а далі завернув й почухрав до селища. Згубивши слід, «собаки» шукали його геть з іншого боку, тицяючи в зарослі кийками, аж поки гучне ревіння навернуло їх на певний шлях. Шпиндель чекав їх на головній вулиці — стояв і нахабно пряв вухами. Мабуть, обурювався з їхньої недотепності, але не втратив спокою.

— Біжімо — тільки непомітно — до могіканських вігвамів! Заскочимо його ззаду.

Псарі, «собаки», навіть Міке так задихались, аж жаль брав на них дивитися, проте нова надія додала їм бадьору. Шарлюн ледь чутно дмухнув у дудку, і ватага тихо посунула в пінійовий гай.

Небавом там, де вони щойно стояли, заворушилися кущі. На узлісся вийшов хлопець літ дванадцяти: одну мить він розглядався довкола, наче вагаючись, у який бік піти. Його блідувате лице світилося радістю, під стриженим русявим чубом весело виблискували очі. Він мав на собі білі шорти, блакитну майку, з-під якої стирчали худі-прехуді плечі, й виношені еспадрільї. Хлопець нахилився зав'язати шнурки й водночас кинув цікавим оком на алею.

Шпиндель, що стояв метрів од нього за двісті, на самісінькому перехресті, як і завше, ловив гав, жуючи довгу галузку, що її виламав за парканом найближчої вілли. Хлопець у білих шортах неквапом попрямував до нього, заклавши руки в кишені й байдуже поглядаючи обіч. Віслюк, ремиґаючи галузку, так само байдуже дивився, як він іде. Він не порушивсь і тоді, коли хлопець зійшов на узгірок. А той виписав чималу кривулю, ніби виглядаючи, куди ліпше тікати, коли бува прийдеться, й зупинився просто перед Шпинделем. Хвилю хлопець і віслюк незворушно дивились одне на одного. Здорові віслюкові очі палали диявольським вогнем, але неквапливе помахування вух свідчило, що він у миролюбному настрої.

— Як ся маєш, старий плутяго? — приязно спитався хлопець. — Все гультяюєш?

Здивований Шпиндель нашорошив вуха. Хлопець, розхоробрившися, ступив уперед і простяг руку, забувши на мить, що Шпинделеві примхи, як і містраль, годі було передбачити. Цієї миті над гаєм пролетів вихор, засвистів у алеї, зриваючи листя з олеандрів, гойдаючи тремтливі пінії. Шпиндель здригнувся, вдарив копитом у землю, поволеньки загрозливо нахилив голову й кинувсь на хлопця, мов той бик на арені. Хлопець гайнув у поперечну вулицю. Віслюк побіг за ним, ревучи несамовито. Зненацька ліворуч між двома віллами хлопець угледів стежку, що вела в хащі, серед яких виднілися півдесятка хатинок, побудованих з усякого базалуччя. Туди він і метнувся, рятуючись од знавіснілого віслюка.

Ловці, що бігли од бухти, почули тупотняву й налягли на ноги. Міке повела зграю найкоротшим шляхом до могіканського селища. Раптом вітер ущух. Стало тихо наче у вусі. І Шпиндель не ревів, тільки чути було, як недалеко потріскують гілки. На узліссі й досі гойдалися високі кущі. Шарлюн звелів усім шикуватися, приклав до вуст дудку й дав гасло «У наступ!». Ловці стрімголов кинулись у хащі.

Над гаєм знову пронісся порив вітру. Знову погнулись додолу пінії. І нараз Зозулик, котрий біг перший ліворуч, побачив пасмо сірого диму, що слалося попід кущами.

— Пожежа! — закричав він.

Смішко, Сандрін та Рудик кинулись до нього й спробували прибити вогонь кийками.

За хвилю наспів і Шарлюн з ватагою. Та ба: було вже пізно. Жовтогарячий струмок полум'я пробіг по землі, лизнув долішні гілки, поліз угору й розлився по зарослях.

— Мерщій до вігвамів! — крикнув Шарлюн. — Вогонь суне туди. Треба попередити могікан!

Пирхаючи, кашляючи, плачучи від ядучого диму, вони чимдуж побігли гаєм до селища. Снопи іскор, підхоплені вітром, вихорились у них над головами. Та вогонь їх випередив. Хатина Пастуреля, що стояла скраю, вже палала, як оберемок хмизу, решту халуп повивав дим.

Тулячи до грудей котів та злиденне збіжжя, мешканці вискакували надвір і безладно метушились навколо хатин.

Кинулися до помпи, але вода з неї текла лиш тонесенькою цівкою. Постававши ланцюжком, Міке та інші дівчата передавали одна одній налиті до половини відра. Шарлюн із хлопцями збивали полум'я, яке гадюками звивалось на всі боки, валили очеретяні загороди, що їх жадібно лизали вогняні омахи. Аж ось у містечку жалісно завила сирена. З молу поприбігали рибалки й собі кинулися гасити вогонь. Нарешті прикотив старенький пожежний джип з трьома пожежниками, тягнучи цистерну на п'ятсот літрів; та заливати довелось самі лиш купи курного сміття. Від селища зосталися чорні стіни; вціліла одна-однісінька найдальша халупа, де жила родина Ескофьє — вогонь тільки трохи підпалив її з навітряного боку.

Ветхі меблі, сінники, клунки з пожитками, клітки з птахами — все це звалили купою па піскуватій дорозі, що вела до бухти. Коли минувся перший переполох, потерпілі й помагачі заходилися порпатись у руїнах, аби врятувати все, що мало хоч яку ціну. Серед юрби цікавих, що позбігалися з ближчих осель і обступили пожарище, відчайдушно лементували жінки. Гладка мадам Ескофьє, найдобріша в світі жінка, перша вимовила те зловісне слово, від якого все й почалося. Вгледівши Шарлюна та його ватагу, що, чорні, засмалені, проходили повз її двері, вона гукнула:

— Ну що, догралися!

Саме цю мить на алеї з'явився мосьє Аморетті, помічник мера, — засапаний, червоний на виду, в білому полотняному кашкеті.

— Так он воно як! — гарикнув він, заступаючи Шарлюнові дорогу. — То це ти підпалив ліс? Ну, начувайся!

І він посунув на хлопця, стискаючи кулаки.

Міке зразу зміркувала, що справа кепська. Роздумувати було ніколи. Вона протиснулась крізь юрбу, вибігла на алею й помчала неоглядки до школи, яка красувалася новими стінами край селища. Мадмуазель Блан, учителька, одчинила їй двері свого бунгало.

— А я саме намірилась іти до могіканських хатин, — мовила вона. — Що там скоїлось?

Дівчинка коротко розказала їй, в яку халепу вскочив Шарлюн з ватагою. Мадмуазель Блан була не сама. Скінчивши оповідати, Міке вгледіла в кутку перелякане обличчя Філіпа Віаля — сина паризького архітектора. Він був одягнений у білі шорти й блакитну майку. Міке насупилась і ледь кивнула йому головою.

— Ходімо туди, — мовила мадмуазель Блан. — Спробуємо залагодити справу. Я не боюся мосьє Аморетті…

— І мені йти? — боязко спитав Філіп, виходячи з ними.

— Не треба! — відказала мадмуазель Блан. — Стане мені клопоту і з самим Шарлюном…