Пострiл

— Не представляюсь, — почав Валентин Валентинович, — наше знайомство навряд чи триватиме довго. Та вважаю за обов'язок попередити: якщо я не повернусь додому о третій годині, — він глянув на годинник, — то мене шукатимуть тут.

Василь Іванович важко дивився на нього.

— Крім того, якщо я не повернусь додому о третій годині дня, то тут шукатимуть не тільки мене, а й убивць інженера Зиміна.

Василь Іванович усе так само мовчки й важко дивився на Навроцького.

— Хто вчинив цей жахливий злочин, я не знаю, — спокійно вів далі Валентин Валентинович, — мене це не стосується, я займаюсь іншим… Але я хочу поставити вас до відома ось про що… Якийсь молодий чоловік, на прізвисько Шаринець, ще до вбивства інженера Зиміна вже побував у цій квартирі, взяв там портфель з документами. Таким чином, молодий чоловік Шаринець знав, що друге відвідання квартири небезпечне. Можливо, молодий чоловік Шаринець аж ніяк не причетний до вбивства, тоді я даремно сюди прийшов. Але не виключено, що причетний. Отже, він приховав, що побував у цій квартирі і взяв там портфель з документами. Отже, він когось обманув. Людина, здатна обманути раз, може це зробити і вдруге. Це ненадійна людина.

Він замовк, чекаючи відповіді. Василь Іванович важко дивився на нього й по якомусь часі сказав:

— Ніякого Шаринця не знаю, ні про якого інженера не чув. Що за каламуть ти тут розводиш?

Брутальна відповідь. Але на іншу Валентин Валентинович і не сподівався. Підводячись, він проказав:

— Ну що ж, у такому разі вибачте за турботи. Бувайте здорові!

Він рушив до дверей, але Василь Іванович зупинив його:

— Навроцький!

Порушили умову, взяли гроші й порушили. Домовилися, що його ім'я залишиться невідоме. Нікому не можна вірити. Та дарма! На цю карту в нього є інша, ще більша.

Він знову опустився на табуретку, на його обличчі сяяла чарівна посмішка.

— Ми, виявляється, знайомі.

— Як вагончики, відвантажуються? — запитав Василь Іванович.

— Відвантажуються, транспорт у нас поступово налагоджують. Але який тісний світ! Тепер пригадую, мені ваше лице знайоме, десь я вас бачив — нібито на перегонах; там буває багато людей, але вас я запам'ятав, і знаєте чому?

Навроцький зробив паузу. Лице Василя Івановича було непроникне.

— Я вам скажу чому, — вів далі Валентин Валентинович. — Ви дуже схожі на одну людину. Так, так, буває ж така подібність, дивовижно! Ця людина дістала п'ять років. П'ять років суворої ізоляції! І уявіть собі, зумів утекти. Сувора ізоляція, а він утік. Сміливець! Я схиляюсь перед ним. Досі не можуть знайти.

— Знайдуть.

— Чому? — заперечив Навроцький. — Можуть і не знайти. Як свідчить прислів'я: не май і сто рублів, та май одного друга.

— У нас кажуть інакше: май сто рублів, матимеш сто друзів.

— Можна й так, — погодився Валентин Валентинович. — Головне, завжди, за будь-яких обставин, бути правдивим із своїми друзями. А молодий чоловік Шаринець когось обманув. Маю за честь кланятися. — На дверях він обернувся — До речі, мало не забув. Документи вбитого інженера Шаринець продав одній людині за два червінці. Просив додати п'ятірку, але йому відмовили. Це деталь, подробиці. Маю честь!

45

Правилка була коротка.

Шаринець з'явився в заднє приміщення пивниці.

За столом грали в карти Василь Іванович, Сіренький, Жоржик і ще один — Кукольник.

Вони грали, не звертаючи уваги на Шаринця, що ввійшов. Шаринець закляк. Василь Іванович його викликав, і він чекав, не сміючи ні сісти, ні нагадати про себе. Василь Іванович бачить його — отже, треба чекати.

Він терпляче чекав біля дверей, переступаючи з ноги на ногу, чекав, коли скінчиться банкування. Банкував Жоржик. Банк довго не стукав…

Нарешті Сіренький зірвав Жоржикове банкування.

Шаринець думав, що тепер з ним заговорять, але ні, і банкування перейшло до Василя Івановича; він перетасував колоду, здав карти.

— Кликали, Василю Івановичу? — боязко запитав Шаринець.

Василь Іванович не глянув на нього, коротко кинув:

— Чекай!

Василь Іванович банкував хвилин, напевно, п'ятнадцять. Виграв. Віддав карти Жоржикові, зібрав зі стола виграш, відрахував, що лишає на столі, і вже після цього, все ще не дивлячись на Шаринця, спитав:

— Ну, хто тебе навів на квартиру інженера?

Жоржик тасував колоду, але не здавав, чекав на відповідь Шаринця. Сіренький і Кукольник так само чекали.

Шаринець збагнув: над ним вершиться суд, правилка, і розправа буде нещадна. І він знетямлено пробелькотів:

— Дівчисько навело.

— Яке дівчисько?

— Білка… Білкою звати…

— Як навела?

— Сказала, всі на дачу їдуть, один Фургон, їхнє хлопчисько, вдома залишається.

— А чого інженер не поїхав?

— Таж він поїхав, поїхав він…

— Не горлань! — урвав його Василь Іванович. — Тихо говори!

— Поїхав він, — квапливо зашепотів Шаринець, — я сам бачив, як сідали в поїзд дружина, Людка… Я на вокзал за ними їздив, Ярославський вокзал, сам бачив, як сідали в поїзд… І діждався, коли поїзд пішов. Потім приїхав на Арбат, кажу Сіренькому — поїхали. Ми з ним і пішли, правда, Сірий? Адже правда? Адже я їздив на вокзал? Га? Скажи!

Сіренький мовчав. Жоржик тасував колоду.

— А як же він опинився вдома, якщо поїхав? — Запитав Василь Іванович.

— Не знаю, не знаю, ось вам хрест, не знаю, тільки поїхав він, поїхав… — бурмотів Шаринець. — От не зійти мені з цього місця…

Він говорив правду: їздив за Зиміними, сам бачив, як сідали у вагон, дочекався відправлення поїзда.

— Брешеш ти все, — сказав Василь Іванович. — Якби поїхав інженер, його не було б дома.

— Правда, правда! — твердив Шаринець. — Поїхав він, поїхав!

Він благально дивився на всіх, але бачив понурі, застиглі, суворі обличчя.

— Поїхав він, — знову заговорив Шаринець, — тільки, кажуть, повернувся.

— Хто каже?

— У будинку розповідали, мешканці. В поїзді згадав, що забув документ, і вернувся. І Фургон, їхній хлопчик, і Людка, дочка, і дружина — всі кажуть: згадав про документ і вернувся.

— Може, й правда вернувся, — задумливо проказав Василь Іванович.

— Ну, звичайно, вернувся, — забурмотів Шаринець. — І Фургон розповідав: слідчий навіть питав, чого повернувся батько? Хіба ж я міг знати?

— Правильно, вернувся він, з Лосиноостровської, — задумливо проказав Василь Іванович.

— Ну от, — зраділо забурмотів Шаринець, — хіба ж би я став… Хіба ж би я пішов, якби знав, що він удома. Поїхав він, сам бачив…

— А портфель хто взяв?!

І знову жах охопив Шаринця, збагнув: головне тільки починається.

— Вітька… Вітька взяв…

— А хто Вітьку навів?

— Не знаю… Не знаю… Білка, мабуть…

— А документи з портфеля кому Вітька продав?

— Не знаю… Не знаю… — бурмотів Шаринець, втягуючи голову в плечі.

— За два червінці кому Вітька документи продав? П'ятірку додати в кого Вітька просив?

Шаринець упав на підлогу, припав до ніг Василя Івановича, затіпався в істериці:

— Простіть, простіть, не вбивайте…

Василь Іванович відштовхнув його чоботом:

— Викладай!

— Чоловік один попросив, — схлипуючи, почав Шаринець.

— Соплі підбери!

Шаринець шморгнув носом.

— Чоловік ключі дав…

— Що за чоловік?

— У нашому будинку живе… Валентином Валентиновичем звати… Навроцький — на прізвище…

— Куди портфель подів?

— Вітьці на горище підкинув… Він звелів, Валентинич…

— Нам чому не розказав?

— Думав… Діло вірне, думав…

— Нас навіщо підвів?

Шаринець знову поповз по підлозі, припав до ніг Василя Івановича.

— Простіть… простіть… не думав… не знав… не вбивайте!

— Встань!

Шаринець ще дужче обхопив його ноги, боявся відірватися од них, ніби в тому, що тримається за ноги Василя Івановича, вбачав свій порятунок.

Кукольник і Жоржик відтягли Шаринця, підняли, але не випускали з рук — Шаринець падав на підлогу, чи то навмисне, чи не міг стояти на ногах від розпачу.