Вiтряк

Капітан засміявся.

— Еге, хіба може сонце дошкулити Сонцю!

Сашо походив біля повитягуваних на берег човнів, сів на камінь і втупився в тиху вечірню воду, що відблискувала темноліловим світлом. Широкі нафтові плями ліниво гойдались на гладенькій поверхні. Раптом хлопця охопила страшенна ненависть до Мортія. Хижак! Як він насмілився бити дружину? А може, й Доменіку? Від однієї думки, що її можуть бити, Сашо аж здригнувся. Це йому здавалось потворним, грубим і неймовірним. Але разом з цим в уяві блискавично постала картина побою, його охопив дикий, нестямний гнів. Сашо шпурнув у море жменю піску й застогнав. Мабуть, Мортій б'є її тому, що вона не його дочка і нагадує йому про того іншого. Мстить. І матері її мстить. Хотілося вдертись у казино і вгородити йому в груди ніж… Кволий сутулуватий корчмар з полохливими хитрими очицями в його уявленні перетворювався на якогось зловісного хижака, неймовірно потворного, як і вся його брудна й заплутана історія.

Прийшов Максим. Сказав, що пора вже йти. Спробував заспокоїти хлопця, але марно. Сашо вперто мовчав, повернувшись до нього спиною. Максим попередив його, щоб не барився, бо завтра треба братися за роботу. Сашо махнув рукою й одіслав його.

Він просидів на березі, аж поки море не стало чорним, як дьоготь. Потім зійшов місяць. Не заходячи в казино, хлопець швидко попрямував до Накової хати, а душу його краяли суперечливі почуття. Ішов увесь час в тіні попід дерев'яними будиночками. Не хотів зустрічати Доменіку, доки не розбереться в своїх почуттях, його збивало з пантелику тільки те, що Мортій тепер став іншою людиною і дозволяє їй зустрічатися з ним. Правду, кажучи, це було непогано, але чому, чому він так одразу змінився? Може, Колка говорить правду?… Подумавши, що Мортій, можливо, належить до банди, Сашо весь наїжився, холодний дрож пройняв його тіло. Злякано оглянувши безлюдну вуличку, хлопець, як очманілий, побіг додому.

Схвильовані думками про майбутній переїзд на нову квартиру, хлопці швидко крокували до рибальської пристані. Тепер учорашні сумніви здавалися Сашові незначними й необгрунтованими. Він розмовляв жваво й весело, сповнений безліччю найрізноманітніших ідей, що стосувалися дачі. Навіть Колка того ранку був лагідніший, уважніший і не так скептично настроєний, як раніше. Всі до нестями раділи своїй перемозі, яка давала можливість жити без опіки, самостійно, так, як їм хотілось. Правда, у вітряку було б значно краще, та що поробиш. Головне, що й тут вони будуть самі.

Невдовзі після цього барка увійшла в гирло річки. Парус зняли і взялися за весла. Гребти було важко. Течією їх зносило назад. Насилу доїхали до джерела. Андрій передбачливо порадив не прив'язувати човна в самому джерелі. Скаламутять воду. Дно річки було кам'янисте, але не настільки глибоке, щоб кинути якір. Добре, що в човні було два залізні паколи, — прив'язали барку за них. Максим залишив Андрія стерегти човен, а сам разом з Сашом та Колкою пішов розвідати становище на дачі. Андрій покірливо виконав наказ. Йому дуже хотілось бути разом з товаришами, та комусь же треба стояти на вахті.

Хлопці піднялися по сходах, перейшли через терасу, вже потріскану від часу, і стали біля дверей, закритих жалюзі. Максим витяг ключі. Вже по шпарині можна було догадатись, що треба взяти тонкий, довгий і досить незвичайний ключ. Повернувши ключ двічі, Максим потяг жалюзі вниз, і воно відкрилося. Хлопці з напруженою цікавістю заглянули в шибки скляних зовнішніх дверей. Побачили просторий вестибюль, обставлений модними меблями.

— От тобі й на! — здивувався Колка. — А той брехав, що порожня!

Відімкнули зовнішні двері і ввійшли. Передня справді була простора, велика, з гарними, добре збереженими меблями. Тут стояв цілий плетений гарнітур. Усе нагадувало південну, «тропічну» віллу. Це дуже сподобалося Сашові. На стінах висіло кілька морських пейзажів. В кутку стояла якась невелика скринька.

— Радіола! — вигукнув Сашо. Він миттю ввімкнув радіо і гарячково почав переглядати пластинки. Переважали слащаві, модні пісеньки, але було й кілька хороших французьких та італійських пластинок. Сашо ввімкнув програвач, кімната сповнилася звуками гітар і враз стала привітнішою.

Праворуч граціозні сходи вели на другий поверх. Максим з Колкою піднялись туди. Сашо вимкнув програвач і побіг за ними. Двері були замкнені. Невеличкий коридор вів до двох кімнат. Хлопці ввійшли в південно-східну. Вона теж була обставлена просто, але з хорошим смаком.

— Це кабінет, — сказав захоплено Сашо. — Чудовий!

Відкрили жалюзі. В кімнату полилось яскраве денне світло. За широким вікном, що виходило на схід, відкривалася велична панорама моря й півострова разом з вітряком, а крізь південне виднілося місто й дачі. Біля вітряка нікого не було. Старика не видно. В кабінеті стояло небагато речей: ліжко, невеличка бібліотека, письмовий стіл, плетені стільці. На підлозі замість килима лежала проста, з гарним узором, циновка, сплетена з невідомих трав. Сашо вирішив, що це робота закордонних майстрів «південних країн». Кімнатка прийшлася йому до смаку, і Сашо заявив, що спатиме тут.

— Побачимо, — ухилився од відповіді Максим. — Якщо станеш на добову вахту, тоді можна буде. Адже ж тут буде спостережний пункт.

Сашо нахмурився, але не втрачав надії влаштуватись тут. Йому необхідно було побути самому, щоб розв'язати деякі важливі питання.

З коридора хлопці перейшли в південно-західну кімнату. Вона була більша, тут стояло три ліжка, порожній гардероб, плетений стіл і крісла. Ліжка були застелені тонкими ковдрами, білизна — чиста. Південні вікна виходили на містечко й дачі, західні на лани й шосе, яке зв'язувало по суші Н. з іншими населеними пунктами.

— Нічого не вдієш, — посміхнувся Максим. — Твоє щастя. Спатимеш у кабінеті.

Сашо розцвів од радощів, йому дуже хотілося скласти хорошу пісню про Доменіку і взагалі… помріяти на волі. Поплескавши Максима по плечу, він подався туди. Максим з Колкою повалились у плетені крісла й переглянулись.

— Ну що скажеш, га? — захоплено вигукнув Максим.

— Просто диво! Мені ще й досі не віриться, що нам її дали. Добре, що бай Нако допоміг!

— Авжеж!

— От тільки, що кухні немає, — згадав Колка й нахмурився. — От йолопи! Будували, а не подумали…

— Не може бути, щоб не було, — підвівся Максим. — Певно, в підвалі, в холодному місці.

Гукнувши Саша, вони почали шукати підвал. Дверей не знайшли. Якась ляда ліворуч од вікон привернула їхню увагу. Максим ледве її відкрив. Звідти дихнуло холодом і вже вивітрілим запахом кухні. Але найцікавіше було те, що в підвал спускалися круті й вузькі залізні сходи, схожі на корабельний трап. Хлопці завагалися.

— Дивно, — промовив Максим. — Де ж тут вимикач?

Вимикач був під вікном. Засвітили й обережно почали спускатися вниз. Перед очима здивованих хлопців постало таке, що їм ніколи не снилось: просторе приміщення в стилі морської таверни. Три чи чотири широкі, як столи, бочки і навколо них кілька маленьких барилець замість стільців займали всю середину. На сволоках висіла велика риболовна сіть і вкриті павутинням вітростійкі ліхтарі з електричними лампочками. Стіни були размальовані фресками на морські сюжети. Кілька круглих, як корабельні ілюмінатори, вікон, закритих жалюзі, надавали приміщенню справжнього морського вигляду. В глибині виднівся справжній камін. А ліворуч був бар з високими табуретками. Хлопці аж заніміли від захоплення, опинившись у такій дивовижній морській таверні. Вони обійшли кімнату навшпиньках, немов були в церкві. За каміном була електрична плитка і раковина з краном для миття посуду. Полиці, на яких, певно, колись ставили пляшки, були порожні. В стіні були шафи. Колка відкрив одну з них: повно різного посуду й столових приборів.

— Рай! — вигукнув він. — Усе є. Вмів жити. Треба спитати дядька Нака, хто він був, цей Чепков.

— І койки є! — вигукнув Сашо. — Та чи ви не бачите? І койки є! Просто диво!

Попід стінами висіло кілька морських підвісних койок. Для відпочинку після банкетів. Було прохолодно, приємно й казково красиво. Максим сів на одне з барилець і постукав по столу: