Вiтряк

У Доменіки завмирало серце, коли вона входила до хати. Ось зараз батько розкричиться, мов божевільний. Вона відчувала себе винною і немов побитою. Ой лишенько, чого було спізнюватись! У їхньому будинку було повно дачників, вони почують і сміятимуться з них. Щоправда, відтоді, як у них стали жити квартиранти, батько уже так не казився, як раніше. Тепер він, стиснувши зуби, тільки говорив тяжкі дошкульні слова. Інколи бив дочку по обличчю тонкими сухими руками, поквапливо затуляючи їй рота, щоб бува хто не почув переляканого крику дівчини. Мати, яка надзвичайно схудла за останні роки, сиділа тихо й безпорадно за столом, і її серце мліло від болю. Вона була безмовна рабиня, а Мортій — всевладний і лихий господар, якому ніхто в сім'ї не наважувався суперечити.

Дівчина відчинила несміливо двері в прибудову, де вони жили влітку, щоб було більше вільних кімнат для дачників, готова крізь землю провалитись, як тільки батько почне сичати. В кімнаті не було нікого. На столі стояла вже холодна їжа. На цей раз їй залишили їсти. Дівчина здивувалась, але не заспокоїлась. Доменіка сіла і почала повільно жувати. Їсти не хотілось, але вона не хотіла показувати, що обідала десь у людей.

Двері сусідньої кімнати скрипнули, і на порозі з'явився Мортій. Дівчина випустила з рук виделку і покірливо схилила голову.

— Куди це ти ходила? — суворо запитав Мортій, але в голосі його забриніла якась нова, незнайома до цього часу лагідна нотка.

Від несподіванки дівчина підняла голову: вперше в житті вона бачила сухе й чорне батькове обличчя лагідним. Ця переміна їй надала сили, і вона сказала тихим, але сміливим тоном:

— Була в морі… — і подумала: «Зараз почне сичати».

— Справді? — люб'язно посміхнувся Мортій. — З ким?

Дівчина вирішила не приховувати.

— З хлопцями з нашої гімназії. І з Марією, — злякавшись, додала вона.

— Чудово… А звідки хлопці? Тутешні?

— Ні, з міста. Приїхали на літо…

— Чи бува не вчорашні герої?

— Вони… — зраділа дівчина, що батькові про них відомо, і почала жваво розповідати — Один — лікарів син, другий — інженерів, третій… правду кажучи, я його не знаю, а четвертий Максим, у нього тут дядько… Бай Нако його дядько…

— Значить, хлопці непогані? — глянув на неї Мортій, і важко було зрозуміти, чи він жартує, чи говорить серйозно.

— Хороші… Особливо Сашо… — проговорилась вона й закусила губу.

Мортій помітив це.

— Чий він син?

— Лікарів, доктора Липова…

— Ага, доктора Липова… Знаю такого. Де ви зустрілися?

— На дюнах… Вони їздили до вітряка, а дід Ставро їх прогнав, — і Доменіка роблено посміхнулась.

— Чому?

— Не знаю… Та він же такий…

— Виходить, що не такі вони вже й хороші, якщо лізуть до нещасної старої людини!

— Не знаю, чи вони до нього лізли… — промовила занепокоєно Доменіка й почала чекати грому з блискавкою.

Замислившись, Мортій помовчав, потім посміхнувся:

— Можливо, й хороші… Але ти вже доросла, шануйся!

Доменіка засоромлено потупила очі. В голові у неї весь час вертілась смілива думка, але дівчина не наважилась її вимовити.

— Добре… — прошепотіла вона тремтячим голосом. Мортій пішов, але, згадавши щось, знову повернувся назад.

— А чого вони туди їздили?

— Хотіли оселитися в вітряку.

— Знайшли де! — розсердився він і вже м'якше додав: — А цей Сашо, чи він кращий за інших?

Доменіка зашарілась. Мортій єхидно посміхнувся:

— Будь обережна, дівчино!.. Проте не завадить тобі бути в їхній компанії. Це тебе піднесе в очах тутешніх товаришочків… Тільки, будь ласка, без інтимностей!

Доменіка мало крізь землю не провалилась від сорому.

— Говори ж! — гаркнув він.

— Що тобі говорити? — на смерть перелякана, простогнала дівчина і заплакала.

— Ну, досить верещати! — трохи м'якше сказав Мортій. — Я жартую… А ти теж не корч із себе малої дитини…

Дівчина розридалася ще більше. Мортій вирішив, що настав час, і процідив крізь зуби:

— Досить!

Доменіка здригнулась, притислась інстинктивно до стіни й перестала плакати.

— Вибач… — можливо, вперше в житті, хоч і не без зусилля, вжив Мортій це слово. — Я не хотів тебе образити, а тільки попередив… А для того, щоб ти раз і назавжди зрозуміла, що твій батько не якась звірюка, а бажає тобі тільки добра, з сьогоднішнього дня я тобі даю повну волю, — урочисто заявив він, зацікавлений, яке враження справили його слова.

Не вірячи власним вухам, дівчина підняла на нього свої красиві заплакані очі.

— Що? — задоволено запитав Мортій. — Може, думаєш, що я жартую? Ні! Ходи, куди захочеш, дружи з хлопцями, спізнюйся, але… — і він театрально підняв угору сухого кривого пальця, — будь обережна! Не запитуй уже більше в мене: «Можна вийти?» Гуляй!

Доменіка від радості розплакалась.

— Це… правда? — хлипала здивована дівчина.

— Правда! Тільки при одній умові: щоб говорила мені, коли я тебе запитаю, де ти була! Я батько і відповідаю за тебе. Обіцяєш?

— Обіцяю…

— А тепер усміхнись!

Обличчя Доменіки просяяло від щастя.

Мортій теж розтягнув губи в посмішку і вийшов у сусідню кімнату.

Дивна річ! Її батько став зовсім іншим! Зовсім іншим! Певно, помирився з матір'ю. Зрадівши, що мати її вже не страждатиме, Доменіка легкокрилою пташкою випорхнула з кімнати, забралася в найглухішу частину подвір'я, сховалась у своєму куточку й довго плакала від щастя.

Хата дядька Нака була на замку.

— На роботі, — сказав Максим, сідаючи в прозорій тіні шовковиці. — А може, й до міста поїхав. Він же збирався…

Хлопці неохоче лягли па пожовклій сухій траві. Була нестерпна спека. Платинове небо випромінювало пекельний жар.

— Це просто безглуздя, — ліниво позіхнув Сашо. — В хаті тепер прохолодно! — Він щасливо посміхнувся, але, згадавши, що його можуть помітити, квапливо повернувся на другий бік. Хлопець апатично глянув на море, схоже на тихий зеленуватий степ, заплющив очі й потонув у маріння, які час від часу потьмарювалися згадкою про Мортія. Придуркувата людина! І чого він знущається з дівчини? Що вона йому зробила? Чи, може, на ній відводить душу, що вже не багатій?..

Раптом Сашо схопився, як несамовитий.

— Еврика!.. Еврика!.. — закричав він не своїм голосом.

Хлопці байдуже глянули на нього. Певно, знову щось надумав.

— Ну що? — ліниво запитав Максим.

Сашо відповів не зразу, йому хотілося розпалити їхню цікавість, але сам ледве стримувався, щоб не проговоритись.

— Відкрив! — продовжував він торжествувати.

Колка розізлився:

— Та не тягни!

— Відкрив! — ще врочистіше повторив Сашо, не звертаючи на нього ніякої уваги. — Новий склад — у печерах!

Усі схопилися, мов ошпарені. Печери містилися за кілька миль од вітряка, біля Мису утоплеників. Хлопці знали про них, але бувати там не доводилось.

— А коли так, — догадався Максим, — старик з вітряка зв'язаний з бандою.

— Дурниці! — рішуче заперечив Андрій. — Як це тобі могло спасти на думку? Він божевільна, ненормальна людина. Яке він може мати відношення до кави?

— Правильно… — похмуро погодився Максим. — Доводи Андрія були незаперечні.

— А я вам кажу, він належить до банди! — розпалився Сашо. — Я його знаю, десь його бачив, тільки не пригадую, де… Стривайте! Очі!.. У нього злі очі. Я десь бачив ці очі… — Сашо напружив свою пам'ять, але марно.

— Авжеж бачив, — сухо сказав Колка. — А хто не бачив діда Ставра! Я, наприклад, його знаю ще з минулого літа.

— Так чому ж ти його зразу не впізнав? — задерикувато запитав Сашо.

— Бо він змінився… А те, що ти ото про очі, так то тільки так, аби язиком поплескати. «У всіх злодіїв злі очі», — це ти хотів сказати? Погано на тебе впливають романи.

— Бо читаю, то й впливають. А ти чекаєш на готовеньке. Чекаєш, щоб тобі хтось розповів. Так і дурень уміє! — з почуттям гідності сказав Сашо. — З'їв?