Хатина дядька Тома

Ловці шукали довго, старанно й заповзятливо, однак нічого не знайшли, і Кассі з похмурою зловтіхою бачила, як стомлений, роздратований Легрі злазить з коня.

— Ну, Квімбо, — сказав Легрі, розвалившись на канапі у вітальні, — а тепер іди й тягни сюди Тома, та мерщій! Усе воно напевне не обійшлося без того старого негідника. Я злуплю його чорну шкуру, але дізнаюся, що і як!

Хоч як ненавиділи один одного Сембо й Квімбо, про те їх єднала спільна ненависть до Тома. Ще тільки-но купивши Тома, Легрі сказав їм, що має намір поставити його за головного наглядача на час своїх відлучок з дому. Відтоді ці підлі лакизи й відчували до нього злість, а коли побачили, що він потрапив у неласку в господаря, зненавиділи його ще дужче. Отож Квімбо залюбки подався виконувати наказ Легрі.

Почувши, що його кличе господар, Том серцем збагнув недобре. Він знав, що замислили втікачки й де вони сховалися. Знав і лиху, свавільну вдачу людини, перед якою мав зараз стати. Однак він був певен, що йому не забракне духу краще прийняти смерть, ніж зрадити тих двох бідолах.

Поставивши свій кіш додолу, він спокійно підійшов до Квімбо, який грубо схопив його і потягнув за собою.

— Ой начувайся! — сказав дорогою той чорний велетень. — Зараз буде тобі! Хазяїн аж казиться з люті! Цього разу ти вже не відкрутишся, ні! Ой, буде ж тобі, щоб я так жив! Знатимеш, як пособляти втікачам! Ось побачиш, що тобі буде!

Але його брутальна мова не досягала Томових вух. У душі того нещасного звучали інші слова, і він почував себе сміливим та дужим. Обіч дороги мигтіли дерева, кущі, вбогі халупи рабів; і здавалося, всі ті місця, де він зазнав стільки лиха, стрімко відступали назад, мов краєвид за швидкою коляскою. Душа Тома сповнилася блаженним трепетом — наставала година визволення.

— Ну, Томе, — підводячись йому назустріч і аж сіпаючись з люті, процідив Легрі крізь зуби й схопив його за комір, — чи знаєш ти, що я вирішив убити тебе?

— Мабуть, так воно й є, пане, — спокійно відказав Том.

— Атож, — з похмурим моторошним спокоєм провадив Легрі, — отак я вирішив, Томе, якщо ти не розкажеш мені все про тих двох жінок.

Том мовчав.

— Ти чуєш? — ревнув Легрі, мов розлючений лев, і тупнув ногою. — Кажи!

— Мені нема чого казати, пане, — твердо й неквапливо відповів Том.

— Ти смієш казати мені, чорний святеннику, що ти не знаєш? — спитав Легрі.

Том мовчав.

— Відповідай! — гримнув Легрі й щосили луснув його кулаком. — Знаєш ти що-небудь?

— Знаю, пане. Але сказати не можу. Я можу тільки вмерти!

Легрі звів дух і, насилу тамуючи лють, схопив Тома за руку. Подавшись до самого його обличчя, він проказав моторошним голосом:

— Слухай, Томе, ти думаєш, що як я попускав тобі раніш, то й тепер просто нахваляюся? Ні, цього разу я твердо вирішив і навіть збиток полічив. Ти завжди чинив мені наперекір, тож тепер я або приборкаю тебе, або ж у б’ю — одне з двох! Я точитиму з тебе кров, краплю по краплі, аж поки ти скоришся!

Том звів на нього очі й відказав:

— Пане, якби моя кров могла врятувати вашу душу, я радо віддав би всю її до останньої краплі. Ой пане, не беріть на себе такого гріха! Вас це вразить тяжче, ніж мене. Хоч би що ви вчинили, моїм мукам однаково скоро кінець, а ваші ніколи не скінчаться!

Ці схвильовані слова були наче звуки неземної музики між поривами буревію, і в кімнаті на хвилю запала мовчанка. Легрі прикипів до місця й не спускав очей з Тома. Стало так тихо, що чути було розмірене цокання старого годинника.

Але так тривало лише мить. А тоді ця мить вагання, нерішучості й сумніву минула, і дух зла повстав з новою, вдесятеро збільшеною силою. Аж запінений з шалу, Легрі схопив свою жертву і збив її з ніг.

Картини кривавої розправи прикро вражають наші почуття. Людям не вистачає духу слухати про діяння, що їх іншим людям цілком вистачає духу чинити. Не треба розповідати нам про страждання, яких зазнають наші брати, — адже це крає нам серце! А тим часом, о мій рідний краю, такі речі відбуваються під захистом твоїх законів! І свята церква теж бачить їх, бачить — і мовчить!..

— Він от-от сконає, пане, — сказав Сембо, мимохіть зворушений стійкістю жертви.

— Не спиняйся, доки не заговорить! Наддай… наддай! — погукував Легрі. — Усю кров з нього виточу, як не признається!

Том розплющив очі й подивився на господаря.

— Жалюгідний хробак! — мовив він. — Нічого вже ти мені не заподієш! — І знепритомнів.

— Здається, таки сконав нарешті, — сказав Легрі, підступаючи ближче, щоб подивитися на Тома. — Еге, так і є! Ну що ж, тепер хоч замкнув свою пельку — і то добре!

Але Том ще не вмер. Його дивовижні слова й палкі молитви дійшли до серця навіть отим чорним звірам, що катували його, і, як тільки Легрі пішов, вони обидва кинулися до Тома й заходилися приводити його до тями.

— Ой, яке лихо ми вчинили! — сказав Сембо. — Нехай спитається за нього з хазяїна, а не з нас!

Вони обмили Томові рани, постелили на підлозі бракованої бавовни й поклали його на ту постіль. Потім один з них побіг до будинку й випросив у Легрі горілки — нібито для себе, щоб підкріпитися після тяжкої праці. Він приніс горілку з собою, і вони влили її в рот Томові.

— Ой Томе! — промовив Квімбо. — Ми так тяжко завинили перед тобою!

— Дарую вам від щирого серця! — ледь чутно озвався Том.

Розділ XLІ

Молодий господар

За два дні після того якийсь юнак проїхав легким візком обсаджену меліями алею і спинився перед будинком. Квапливо кинувши віжки на спини коням, він зіскочив на землю і запитав, чи можна побачити господаря.

То був Джордж Шелбі. А щоб з’ясувати, як він там опинився, нам треба повернутися трохи назад.

На жаль, сталося так, що лист міс Офелії до місіс Шелбі пролежав місяців зо два в якійсь поштовій конторі, а коли зрештою дійшов до місця призначення, слід Тома вже загубився серед далеких мочарів Червоної річки…

Місіс Шелбі взяла ту звістку близько до серця, але швидко вдіяти щось не мала змоги. Вона саме доглядала хворого чоловіка, що лежав непритомний у тяжкій гарячці. Панич Джордж Шелбі, який на той час перетворився з хлопчика на ставного юнака, всіляко допомагав їй і був єдиний, кому вона могла довірити батькові справи. Міс Офелія завбачливо повідомила в листі ім’я адвоката, який розпоряджався майном покійного Сен-Клера, та найбільше, що можна було зробити за тих обставин — це послати йому письмовий запит. А через кілька днів раптово помер містер Шелбі, і їх на час поглинули інші турботи.

Містер Шелбі виявив неабияку довіру до ділових здібностей дружини, залишивши її єдиною душоприказницею, і на неї враз навалилася сила-силенна складних і клопітних справ.

Місіс Шелбі з притаманним їй запалом узялася розплутувати де безладне павутиння, і вони з Джорджем день у день тільки те й робили, що збирали й досліджували рахунки, продавали майно і виплачували борги, бо місіс Шелбі твердо вирішила розквитатися з усіма кредиторами, хоч би якими наслідками це обернулося для неї самої. Тим часом вони одержали лист від адвоката, на якого посилалися міс Офелія. Він написав, що про Томову долю йому відомо лиш те, що його продано з прилюдного торі у, а він сам тільки отримав гроші й далі нічого не знає.

Така відповідь не задовольнила ні Джорджа, ні місіс Шелбі, і десь за півроку цей молодий господар, вирушаючи в материних справах на Південь, вирішив сам заїхати в Новий Орлеан, щоб спробувати знайти Тома й викупити його.

По кількох місяцях марних пошуків Джордж цілком випадково зустрів у Новому Орлеані одного чоловіка, що мав потрібні йому відомості. І наш герой із грішми в кишені сів на пароплав і подався до верхів’я Червоної річки, сповнений рішучості знайти й визволити свого давнього друга.

Його провели до вітальні, де сидів Легрі. Той прийняв незнайомця з похмурою гостинністю.

— Як я чув, — сказав юнак, — ви купили в Новому Орлеані невільника, на ім’я Том. Він колись жив у маєтку мого батька, і я приїхав спитати, чи не можна буде його викупити.