Диваки i зануди

— Ти схожа на пришелепувату жінку з джунглів у фільмі про Тарзана, — відповіла я, відчуваючи, як злість звиває кубельце в моєму серці.

Інґве вийшов із туалету, спустився вниз, сів за стіл, насипав собі у йогурт пригорщу пророслої пшениці, харчових дріжджів та мелених горіхів.

— Про що це ви? — спитав він, похрускуючи хлібцями.

— Моя дочка не хоче, щоб я проводила її до школи. Вона вважає, що в мене пришелепуватий вигляд.

— Певна річ, твоя мама повинна тебе провести, — сказав Інґве, пережовуючи по двадцять чотири рази кожну ложку суміші.

— Нізащо! — засичала я й підвелася.

Підводилася я так рвучко, що перевернула пакет нежирного молока, хоч то, звичайно, сталося ненавмисно. Біла рідина стрімким водоспадом перелилася через край столу прямісінько на випрасувані штани Інґве.

— Ти соромишся своєї мами? — спитала мама.

— Так, — відрубала я.

Перш ніж вискочити за двері, я кинула погляд у величезне дзеркало, що стояло в передпокої. Звідти на мене глянуло худе, як скіпка, високе миршаве дівчисько в латаних джинсах, кросівках і в смугастій футболці, в очах якої під короткою гривкою горіла злість. Я натягнула на себе рожеву куртку і вийшла.

Якщо мама виглядала як королева джунглів, то я — як напівголодна миша з передмістя.

Звісно, того першого дня в нову школу я добряче запізнилася. Мені знадобився час, щоб знайти цегляну будівлю біля озера, де на просторому подвір’ї стояла якась скульптура, страшенно схожа на запечене курча.

Коли я відчинила двері, цілий клас витріщився на мене так, ніби до них завітало опудало птаха, не що інше. Там сиділи всі ті, чиїх імен та прізвиськ я ще не знала — Ополоник і Кваша, Софія, Нетта, Пера, Данне, Персі, Клара, Мураха, Скунс, Ісак, Берта, Катті та інші. Всі вони свердлили мене поглядами.

Учителька була не стара, повненька і приємна з вигляду. У своїй красивій кремовій сукні вона здавалася не жінкою, а вершковим тістечком. А її усміхнені губи червоніли, як полуниці.

— Ти, мабуть, ходитимеш у наш клас? — спитала учителька.

— Напевно, — вдавано байдужим тоном відповіла я.

— Хоча треба було б прийти ще вчора. Правда ж?

Що я мала на це відповісти? Я не могла сказати, що саме вчора дідусь накивав п’ятами з лікарні в жіночих чоботях, щоб помирати в нашому будинку! Для цього навряд чи нормальні люди йдуть з лікарні додому. Але так вже водиться на світі — якщо казати правду, тобі ніхто не повірить. Щоб повірили — треба брехати.

— Мені довелося поблукати, — тихо мовила я.

І відразу ж відчула, як безглуздо це звучить.

Чорт! Ну от, у перший же день виставила себе дурепою, якої світ не бачив! Я чула, як усі стали перешіптуватися, хихикати й вертітися за партами. Початок був кепський.

— Якщо тобі випало так довго блукати, то краще сядь і відпочинь, — сказала вчителька вельми приємним голосом. — Можеш сісти он там біля вікна.

Я сподівалася сісти в самому кутку, де можна було б трішки заспокоїтися і всіх роздивитися. Аж ні. Довелося сідати майже спереду. Та ще й біля того, хто уявляв себе великим цабе. Біля цибатого хлопця із русявим скуйовдженим чубом, блакитними очима і веснянками по всьому обличчі, хоч весна давно минула.

То був Ісак.

— Мене звати Ісак, — сказав він і усміхнувся.

— Чого ти шкіришся? Йолоп! — засичала я.

Мало-помалу в класі стало тихо.

— Ну от, — мовила вчителька, яку звали Ґудрун Ерлінґ. — До нас прийшов новий хлопчик. Ласкаво просимо до класу, Симоне Кроль. Сподіваюся, тобі з нами буде добре — і зі мною, і з друзями.

Новий хлопчик! Симон!

Раптом я збагнула, що йшлося про мене. Те прицюцькувате ім’я Симона, що я мала, не раз завдавало мені прикрощів. Я від нього так стомлювалася, що хотілося криком кричати. Мені завжди доводилося відповідати двічі, коли питали, як мене звати. І чого я не можу зватися Фріда, Анна, Стіна чи Лінда?

— Симона — дуже красиве французьке ім’я, — заявляла мама, вислуховуючи мої нарікання.

Може, й так. Але навіщо мені красиве французьке ім’я? Я хотіла б мати нормальне шведське ім’я, щоб ніхто по сто разів не перепитував і не сушив собі голову, з якого це доброго дива мене так назвали. Я хотіла б мати ім’я, що давало б змогу бути непримітною, сумною і негарною.

А тепер, очевидно, хтось недочув і неправильно його записав. Замість Симони вийшов Симон. Тож усі тут очікували хлопця на ім’я Симон. А з’явилась я! Що ж мені робити? Отак завжди — у мене просто неймовірна здатність втрапляти в якусь халепу!

Можна було б сказати, як є: «Вибачте, але це якась помилка. Я все-таки дівчинка. Мене звати Симона, а не Симон». Та ні, тільки не це. Я знала, що тоді буде. Всі полягають від реготу на парти. А мені не буде спуску вже довіку. Так чи інакше, мене називатимуть Симоном, Малим або придумають щось іще.

Я обережно провела по коротких кучериках, намагаючись згадати, який у мене був вигляд у дзеркалі в передпокої. Коси були короткі, без приколок, бантів чи чогось такого, що могло б мене виказати. Добре, що ще не випинались, як у інших дівчат, груди! І що я не вирядилася вранці в сукню! А те, що було на мені, міг носити який-завгодно хлопець. Окрім, звісно, трусів, та їх, на щастя, не було видно.

— Дякую, — сказала я хриплуватим, якомога хлопчачішим голосом. — Так, думаю, мені тут буде добре.

Панна Вершкове Тістечко, що стояла біля столу, поблажливо усміхнулася своїми полуничними губами.

— Підлабузник! — засичав той, хто сидів поруч мене і звався Ісак.

— Стерво! — пошепки відрубала я.

— Чуперадло! — мовив він, і тієї миті я відчула повагу до його дотепності.

— Вилупок! — мовила я.

— Дурбело! — блискавично зреагував він.

Аж тут наші чвари обірвала вчителька. То було дуже добре. Я мала передчуття, що він таки покладе мене на лопатки, якщо ми не перестанемо сваритися. І мене вже охоплювала неприязнь до того хлопця.

— Я розумію, що вам кортить швидше познайомитися, — радо мовила вчителька. Вона бачила тільки, як ворушились наші губи, тож думала, що ми перекидаємося люб’язностями. — Але договорите на перерві. — А потім додала: — До речі, оскільки ви вже встигли порозумітися, то, може б, ти, Ісаку, показав Симонові нашу школу?

На знак згоди Ісак кивнув головою: мовляв, ось який з мене великодушний старший брат! А сам непомітно шаснув своєю рукою під парту і крадькома вщипнув мене за стегно — від болю в очах сто свічок засвітилося.

Та водночас мене охопила приємна радість. Я їх усіх обдурила! Вони все прийняли за чисту монету! Здається, ніхто ані на мить не засумнівався, ким я була насправді.

Я спритно й вміло спекалася того дівчиська Симони, що весь час потрапляла в халепу, і стала капосним гарикалом на ім’я Симон.

Якби я тоді знала, чим це для мене обернеться!

Коли продзвенів дзвоник, я схопила собі з крайнього гачка в коридорі якусь вилинялу джинсову куртку.

Вона була завеликого розміру, та ще й із безліччю всіляких кнопок. На спині поблискував напис здоровенними сріблястими літерами «MOTÖRHEAD». Куртка висіла на моєму худому тілі, як на кілку, смерділа потом, бензином і тютюном. Це було саме те, що треба, до того ж я вирішила якомога швидше позбутися своєї рожевої куртки, в якій прийшла до школи.

— Не думай, що я буду тобі нянькою, — сказав Ісак.

Він підійшов до мене, коли я ошивалася біля металевого запеченого курчати, що, як гарненько придивитися, було схоже на дохлого коня із задертими догори ногами, а не на курча. На шкільному подвір’ї було повно качок, які походжали перевальцем і очікували, що ми кинемо їм крихт від свого обіду. Годувати качок заборонялося, але всі годували.

— Мені не потрібна нянька, — відказала я і плюнула на одну з качок.

— Ну й добре. Тільки не треба пиндючитися.

— А я не пиндючуся. Коли хто й пиндючиться, то це ти.

— Чого мені пиндючитися?

— Хтозна. Але не починай заново.

— «Не починай» що?

— Ти, певно, трохи тугодум?

— Що ти хочеш цим сказати?