Вiннi-Пух та його друзi

– Тоді ми всі разом скажемо: "Ага!"

– Усі втрьох?

– Еге.

– Ого!

– А що тебе турбує, Пацю?

– Нічого,– сказав Паць.– Якщо ми всі троє скажемо "Ага!", тоді все гаразд... Якщо ми всі троє скажемо "Ага!",– сказав Паць,– тоді я не турбуюся,– додав він.– Але мені б не хотілося казати "Ага!" самому. Бо воно дуже погано вийде... До речі,– поцікавився він,– ти цілком певен у тому, що ти казав про зиму?

– Про зиму?

– Ну, про те, що Кенги найбільше лютують у січні та лютому?

– А-а! Так, так, це напевне. Ну, Пуше, тобі ясно, що ти маєш робити?

– Ні,– сказав Пух.– А що я маю робити?

– Та лише одне: говорити й говорити з Кенгою, щоб вона нічого не помічала.

– Ага! А про що говорити?

– Про що хочеш.

– Може, почитати їй вірші чи щось таке?

– Так, так, саме вірші,– сказав Кролик.– Блискуча думка! А тепер – гайда!

І вони всім гуртом подалися шукати Кенгу.

Кенга й Ру тихо-мирно бавилися на піщаній галявці.

Крихітка Ру робив свої вправи в пісочку: він стрибав у висоту, стрибав у довжину і стрибав навіть у глибину, тобто вчився падати в мишачі нірки й вилазити з них, а Кенга хвилювалася і щохвилини примовляла:

"Ну, любий мій, оце ще разочок стрибни, та й час додому".

І ось цієї миті з-за пагорба й вигулькнув не хто інший, як сам Вінні-Пух.

– Добрий день, Кенго! – сказав він.

– Добрий день, Пуше.

– Диви, як я стрибаю! – пропищав Крихітка Ру і впав у надцяту мишачу нірку.

– Привіт, Ру, маленький мій друже!

– А ми оце збираємося додому,– сказала Кенга.– Добрий день, Кролику. Добрий день, Пацю.

Кролик та Паць, які тим часом теж вигулькнули з-за пагорба, тільки з іншого боку, й собі сказали "Добрий день" та "Привіт, Ру", а Ру запросив їх поглянути, як він стрибає...

Отож вони стояли й дивилися.

І Кенга дивилася також...

– Послухай-но, Кенго,– сказав Пух, після того як Кролик підморгнув йому вдруге.– Цікаво знати, чи любиш ти вірші?

– Не дуже,– сказала Кенга.

– Та ну! – сказав Пух.

– Ру, любий мій, оце ще разочок стрибни, та й час додому!

Запала коротка мовчанка.

Ру шугонув ще в одну мишачу нірку.

– Ну, чого ж ти, давай,– голосно прошепотів Кролик, прикриваючи рота лапкою.

– До речі, про вірші,– сказав Пух.– Я оце по дорозі сюди склав такого собі віршика. Ну ось такого... Кхи, кхи... Хвилиночку...

– Та невже? – сказала Кенга.– Ру, любий мій...

– Віршик тобі сподобається,– сказав Кролик.

– Ти його полюбиш,– кувікнув Паць.

– Тільки слухай уважно,– порадив Кролик.

– Аби нічого не прослухати,– кувікнув Паць.

– Гаразд, гаразд,– сказала Кенга, та, на жаль, вона й далі не зводила очей із Крихітки Ру.

– То про що ж у ньому йдеться, Пуше? – сказав Кролик.

Пух легенько відкашлявся й почав:

– Ду-у-же, дуже мило! – сказала Кенга, не чекаючи розповіді про те, що сталося в п'ятницю.– Ну, Ру, оце вже останній-останній разочок стрибни, мій любий, та й час додому.

Кролик непомітно підштовхнув Пуха ліктем у бік.

– До речі, про вірші, – квапливо сказав Пух.– Ти коли-небудь звертала увагу на оте дерево – он там, праворуч?

– Де? – сказала Кенга й далі дивлячись на Крихітку Ру.– Ну, серденько Ру...

– Та ондечки, праворуч,– сказав Пух і показав за спину Кенги.

– Ні,– сказала Кенга.– Ну, серденько Ру, а тепер, любий, стрибай у кишеню та й підемо додому.

– Ні, ти обов'язково подивися на оте дерево – он там, праворуч,– сказав Кролик.– Ру, хочеш, я тебе підсаджу? – І він узяв Крихітку Ру на лапки.

– А на тому он дереві сидить пташинка,– сказав Пух.– Чи, може, то рибинка?

– Авжеж, то сидить пташинка,– сказав Кролик,– якщо вона, звичайно, не рибинка.

– То не рибинка, то пташинка! – кувікнув Паць.

– Так воно і є, – сказав Кролик.

– Цікаво, а то шпачок чи дрізд? – спитав Пух.

– У тому вся й штука,– сказав Кролик,– чи то дрізд, чи, може, шпачок?

І тут нарешті Кенга озирнулася. І саме тієї миті Кролик голосно-преголосно сказав:

– Ру, на місце!

І на місце, тобто в кишеню Кенги, вскочив Паць, а Кролик міцно притис до себе Крихітку Ру і дременув з ним що було духу.

– Куди ж це Кролик подівся? – спитала Кенга, знову повернувши голову.– Ну як, любий Ру, все гаразд?

Пацик із дна Кенжиної кишені пропищав щось голосом Ру.

– Кроликові довелося піти,– сказав Пух.– Мабуть, він згадав про якусь дуже пильну справу. Зненацька й раптово.

– А Паць?

– А Паць, мабуть, теж згадав про якусь дуже пильну справу. Зненацька й раптово.

– Ну, гаразд, ми пішли додому,– сказала Кенга.– До побачення, Пуше!

Три велетенських стрибки – стриб! стриб! стриб! – і Кенга зникла з очей.

Пух подивився їй услід:

"Хотів би я отак стрибати! – подумав він.– І чого то одні вміють, а інші не вміють? Яка несправедливість!"

Кенга й справді чудово стрибала, та були хвилини, коли Пацикові хотілося, щоб вона стрибала не так чудово.

Раніше він часто, вертаючись додому з далекої прогулянки в Лісі, мріяв стати пташкою і вміти літати; але тепер, коли Паць у Кенжиній кишені підлітав, як м'яч, у голові йому стрибала думка:

Якщо це зве ве

/

ве

веться

в них літа та

/

та

тати, —

я пташкою

не хо хо

/

хо

хочу

ста а а ти – ти!

/ / /

а а а

– УУУУУУУУ! – казав Паць, злітаючи високо в повітря. А опускаючись донизу, він казав:

–Ух!

І йому довелося цілу дорогу, аж до самісінької Кенжиної домівки: казати: "Ууууууу-ух!", "Ууууууу-ух!", "Ууууууу-ухГ