Конрад, або Дитина з бляшанки
Конрад, або Дитина з бляшанки читать книгу онлайн
Повість сучасної австрійської письменниці, лауреата Міжнародної премії імені Г. К. Андерсена, про звичаї буржуазного суспільства. Штучно створений хлопчик зазнає неймовірних пригод, перш ніж пристосовується до навколишньої дійсності.
Внимание! Книга может содержать контент только для совершеннолетних. Для несовершеннолетних чтение данного контента СТРОГО ЗАПРЕЩЕНО! Если в книге присутствует наличие пропаганды ЛГБТ и другого, запрещенного контента - просьба написать на почту [email protected] для удаления материала
— Конраде, це справа дуже проста: якщо ти сьогодні підеш до Кіті, то ти мій син, а якщо ввечері тихенько ляжеш у ліжко, то його!
— Зрозуміло, мамо, — мовив Конрад. Проте пан Егон іще не хотів здаватися.
Коли вони підійшли до входу в будинок, він раптом згадав, що мав намір після обіду повести Конрада на чортове колесо.
— Егоне, іди собі до своєї аптеки! — крикнула пані Бартолотті, тремтячи з люті.
Та пан Егон не квапився до аптеки. Саме була обідня перерва. Аптеку він відчиняв аж о другій. В нього була ще ціла година вільна, і він хотів провести її в помешканні пані Бартолотті. Проте вона рішуче запротестувала.
— Нам ніколи! — сказала вона. — У нас немає ще подарунка на день народження. І немає обіду на тебе. І взагалі ми хочемо побути самі, розумієш!
— То до побачення, — сказав пан Егон і сумно поплентався до своєї аптеки.
Конрад стояв і дивився йому вслід. Він також посмутнішав і тихо сказав:
— Мені шкода батька.
— Нема чого його шкодувати. Таку стару зануду!
Пані Бартолотті потягла Конрада додому.
— Він мій батько, і я його люблю!
Конрад ще дужче посмутнішав. Тому пані Бартолотті квапливо запевнила його, що й вона любить Егона. Всім серцем любить! І Конрад знов повеселішав.
Коли вони пообідали, пані Бартолотті почала шукати подарунок для Кіті. Дістаючи з шафи у вітальні іграшковий сервіз, давно колись замовлений, вона помітила, що Конрад хоче поговорити про пана Егона. Він почав із натяків: мовляв, батьки повинні миритися між собою, так краще для дітей, і якщо батьки сваряться, то здебільшого винні обоє. А ще сказав, що всі люди різні й треба бути поблажливим до своїх ближніх.
Пані Бартолотті мила запорошений сервіз і стиха бубоніла:
— Авжеж. — Або: — Так, так. — А сама думала: «Тепер мені не можна й слова сказати про Егона! Бо я знов лютуватиму, почну лаяти його, і Конрад знов посумнішає».
Вона поклала собі перед Конрадом не казати більше про аптекаря нічого поганого. І наступати йому на пальці тільки тоді, коли буде цілком певна, що Конрад не побачить.
За п’ять хвилин до третьої Конрад стояв уже біля дверей у передпокої, готовий іти на іменини. Він тричі вмився, двічі причесався і взувся в щойно начищені черевики. В руках він тримав коробку з-під взуття, загорнену в тонкий рожевий папір. Зверху на коробці був пришпилений зелений бант із двадцяти кілець. А рожевий папір пані Бартолотті весь помалювала маленькими червоними серцями. В коробці був запакований іграшковий сервіз.
— Ну, Конраде, — мовила пані Бартолотті, — тобі можна вже йти.
— Ще немає третьої, — завагався хлопчик.
— Кілька хвилин не мають ніякого значення, — сказала пані Бартолотті.
Та Конрад і далі вагався. На сходах знадвору почулися голоси й сміх. Голоси були дитячі.
— Чуєш, інші гості вже йдуть, — мовила пані Бартолотті.
Конрад кивнув головою, але не рушив з місця.
— І Флоріана запрошено, — сказав він.
— А Флоріан гарний хлопчик? — запитала пані Бартолотті.
— Це той, що кричав мені вслід: «Бартолотті у болоті», такий великий і товстий.
— Він просто хотів пожартувати, — сказала пані Бартолотті й усміхнулася, щоб її слова були переконливіші. Вона не хотіла, щоб Конрад журився.
— Ви справді вірите, що Флоріан хотів пожартувати? — запитав Конрад.
Він так поважно вдивлявся в її обличчя, що пані Бартолотті перестала всміхатися й скрушно похитала головою.
— То навіщо ви так кажете, коли зовсім не вірите в це?
— Щоб ти не журився.
— Невже ви думаєте, що я не журитимусь, якщо ви казатимете неправду? — мовив Конрад.
Потім він запитав, чому є діти, що без будь-якої причини дражнять інших дітей.
— Мені цього не пояснили на фабриці, то поясніть ви, — попросив він.
Проте пані Бартолотті не могла йому цього пояснити, принаймні не могла знайти пояснення так швидко. Вона пообіцяла Конрадові добре поміркувати й відповісти на його запитання, коли він повернеться з гостей.
— Слово честі, що я поміркую над цим, — сказала пані Бартолотті.
— А ви не дурите мене? — спитав Конрад.
— Слово честі, — ще раз сказала пані Бартолотті.
— Ну, то я тепер піду, — мовив Конрад.
Пані Бартолотті притримала двері. Вона стояла й дивилася йому вслід. Коли він був уже на сходах, вона гукнула навздогін йому:
— Якщо той Флоріан, той негідник знов дражнитиме тебе, вріж йому пару гарячих!
Конрад зупинився.
— Врізати пару гарячих? — запитав він. — А що це означає?
Пані Бартолотті вихилилась далеко з дверей і вигукнула:
— Дай йому ляпаса, ось що це означає! Трісни його, синку, по довбешці, заціди його у вухо, усмали по мармизі так, щоб у нього свічки в очах засвітилися!
Конрад похитав головою.
— Цього мене теж не навчили! — сказав він і пішов сходами вниз.
Пані Бартолотті вже не бачила його, але чула, як він подзвонив у двері до Рузік. Відразу ж по тому пролунав голос Кіті Рузіки:
— Привіт, Конраде, добре, що ти прийшов! Заходь! Ох, який гарний пакунок, це буде, напевне, найкращий подарунок на мої іменини!
Потім двері зачинилися. Пані Бартолотті також зачинила двері, зайшла до ванної і густо намалювала обличчя: синім попід очима, червоним уста і рожевим щоки. Тоді подалася до робочої кімнати, сіла до верстата й заходилася далі ткати килим. Вона ткала червону квітку з рожевими цятками на синьому тлі. Квітка виходила не така гарна, як звичайно, бо пані Бартолотті думала не про неї, а про дітей, що дражнять інших дітей. Чому вони дражнять їх? Спершу пані Бартолотті знайшла дуже просте пояснення. «Бо то погані діти, — подумала вона. — Малі паскудники! Такі вони вже лихі вродилися!» Та потім пані Бартолотті згадала, як їй колись завжди казала мати: «Дитино моя, бери приклад зі своєї двоюрідної сестри Луїзи, вона багато чемніша за тебе». Мала Берті дуже не любила слухати ті напучування й щоразу, коли зустрічала свою двоюрідну сестру Луїзу, показувала їй язика і бекала. А ще пані Бартолотті згадала, як вона свого часу гукала вслід малому Гансі, синові сусідів: «Слинько! Слинько!» І подумала: «Чому я так робила? Я ж не була поганою дитиною, не була паскудницею. Мабуть, я тоді дуже пишалася тим, що сама вже не заслинююсь!» І пані Бартолотті зітхнула, бо зрозуміла, що справа з тим дражнінням не така проста й що дуже важко буде правильно пояснити все Конрадові.
Тим часом Конрад сидів у кімнаті Кіті Рузіки біля святкового столу, на якому були виставлені какао, фруктовий торт, ковбаски і яблучний сік. Під стелею висів великий барвистий ліхтар. Крім Конрада й Кіті, біля столу сиділо ще четверо дітей: Флоріан, Антон, Гіті й Міхі. Флоріан і Гіті ходили до третього класу. До третього «А». Антон і Міхі ходили з Кіті до другого класу. Флоріан був на цілу голову вищий за Конрада. Вони сиділи поряд. Досі Флоріан ще жодного разу не сказав на Конрада «Бартолотті у болоті». Взагалі він досі не озивався до нього жодним словом. Конрад був дуже радий цьому. Гіті й Міхі ставились до нього приязно. Вони були цікаві, як звичайно дівчата, й усе допитувалися, чому він аж тепер приїхав до матері й чому аптекар — його батько, коли він не одружений з пані Бартолотті. Конрад не знав, що їм відповісти, і неабияк зрадів, коли Кіті поклала край їхньому розпитуванню, вигукнувши:
— Дайте йому спокій!
Антон ставився до Конрада неприязно. Він кривився і під столом штурхав його по нозі. Антонові Конрад так не подобався тому, що дуже подобався Кіті. Антон любив Кіті й ревнував її до Конрада. Але Конрад, звичайно, не знав про це. Взагалі він не знав, що означає ревнувати.
Потім Антон, дістаючи шматок торта з великого тареля посеред столу, штовхнув ліктем Конрадову чашку з какао. Чашка перекинулась, какао вилилось на рожеву скатертину, потекло на край столу й закапало на білий килим, яким була застелена підлога.
— Мамо, мамо, мерщій біжіть, какао! — злякано закричала Кіті, бо її мати понад усе любила той білий килим. То була її гордість.