Хатина дядька Тома

Зчинилася неймовірна колотнеча. Сем і Енді бігали й репетували, з усіх боків валували собаки, а Майк, Моз, Менді, Фенні та інша дворова дрібнота обох статей ганяли наввипередки, плескали в долоні, несамовито зикали й верещали, прагнучи й собі чимось прислужитися.

Білому коникові Гейлі, прудкому й жвавому, як видно, дуже припала до душі вся та розвага, і він чимало потішався, раз у раз підпускаючи своїх переслідувачів зовсім близько; та коли його вже от-от мали схопити, він форкав, зривався з місця й підступно тікав ген між дерева, що росли по краях тієї великої, завширшки десь на півмилі, галяви. Одначе Сем і на думці не мав ловити жодного з коней, доки сам не визнає того за потрібне, хоч збоку здавалося, ніби він докладає до цього просто-таки надлюдських зусиль. Так само як меч Ричарда Левиного Серця² завжди зблискував у самій гущі бою, Семів бриль з пальмового листя миготів усюди, де виникала хоч найменша небезпека, що котрогось коня буде зловлено, — Сем стрімголов летів туди, щодуху волаючи: «Ану хапай його, хапай!» — і кінь у ту ж мить лускався навтіки.

1 Англійська миля дорівнює метрів

2 Річард Левине Серце — англійський король Ричард І, відомий своєю войовничістю й хоробрістю.

Гейлі бігав сюди й туди, страшенно лаявся й тупотів ногами. Містер Шелбі, стоячи на балконі, марно вигукував якісь настанови, а місіс Шелбі сміялася, спостерігаючи весь той шарварок з вікна свого покою, і напевне догадувалась, звідки воно все пішло.

Нарешті десь перед полуднем Сем з виглядом переможця приїхав верхи на Джеррі, ведучи за повід коня Гейлі, боки якого лисніли від поту, але очі палали й ніздрі роздималися: як видно, той волелюбний порив і досі не давав йому спокою.

— Зловив! — радісно сповістив Сем. — Коли б не я, вони б усі духу пустились, а я зловив!

— Де ж пак! — похмуро буркнув Гейлі.

— Коли б не ти, нічого цього й не було б.

— Гріх вам таке казати, пане! — скрушно мовив Сем. — Та я ж так за ним ганявся, що аж піт очі заливає!

— Ну годі! — сказав Гейлі.

— Через твою кляту дурість я згайнував майже три години. Тепер їдьмо, і щоб більше жодних штук!

— Та що ви, ласкавий пане! — докірливо заперечив Сем. — Мабуть, ви хочете всім нам віку вкоротити: і людям, і коням. Ми й так ледве на ногах стоїмо, і коні геть змилені. Ніні, пане, годі й думати про те, щоб вибратися до обіду. Та й коника вашого треба почистити — ви тільки гляньте, як він забрьохався. А тут іще Джеррі зовсім підупав на ноги. Наша пані нізащо не схоче отак нас пустити, це вже як є. Ось перепочинемо часинку, а тоді вже поїдемо ловити Ліззі. Вона не дуже прудконога, далеко не втече.

Місіс Шелбі, що стояла на веранді й на превелику свою втіху слухала ту розмову, вирішила й собі докинути слівце. Вона підійшла до Гейлі і, ґречно поспівчувавши йому з приводу тієї лихої пригоди, стала умовляти його пообідати, запевняючи, що стіл буде накрито зараз же.

Отож, зважаючи на всі обставини, Гейлі знехотя погодився і почвалав до вітальні, а Сем, скрививши йому вслід таку гримасу, що її важко описати, повагом рушив з кіньми до стайні.

— Ти бачив його, Енді? Бачив? — спитав він, припинаючи коней. — Ото було подивитись, як він аж гопки скаче й лає нас на всі заставки! Чи я його не чув?! «Лайся, лайся, голубе, — думаю собі—Хочеш мати свого коня, то пожди, доки я його зловлю!»

І Сем з Енді, прихилившись до стіни, вдоволено зареготали.

— А побачив би ти, як він казився, коли я привів йому того коня! Та він би залюбки вбив мене, коли б міг, щоб я так жив! А я собі стою перед ним, мов те невинне ягнятко.

— Еге ж, я бачив, — сказав Енді.

— Ти стріляний горобець, Семе, це правда!

— Та це вже як є, — погодився Сем. — А бачив ти нашу хазяйку, як вона стояла біля вікна й сміялася?

— Де там! Я так гасав за кіньми, що й світу білого не бачив, — відказав Енді.

— Слухай, Енді, — мовив Сем, неквапливо беручись чистити коника Гейлі, — я оце надбав собі таку, знаєш, звичку до постереження. Це дуже корисна звичка, Енді, і я раджу й тобі її набувати, поки ще молодий… Підніми-но йому задню ногу, Енді… Бачиш, Енді, отим-то й різняться між собою негри: один здатен постерігати, а другий — ні. Чи не я вгадав, чого хоче хазяйка? А вона ж не давала того взнаки. Вся річ у по стереженні, Енді. А це, мабуть, такий уже в людини хист. Не в кожного він однаковий, та коли старанно вправлятися, можна чимало досягти.

— Якби я вранці не допоміг твоєму постереженню, то хтозна, чи був би ти тепер такий розумний, — озвався Енді.

— Енді, — сказав Сем, — ти ще молодий, але з тебе будуть люди, я певен. Я дуже ціную тебе, Енді, і не соромлюся часом перебрати від тебе якусь думку. Не можна нікого нехтувати, Енді, бо хоч який ти моторний, а все ж можеш десь та спіткнутись. А тепер, Енді, ходім до великого дому. Побий мене грім, коли хазяйка не звелить нагодувати нас як на свято.

Розділ VII

Боротьба матері

Важко уявити собі людську істоту, самотнішу й нещаснішу за Елізу, коли вона зачинила за собою двері хатини дядька Тома.

Страх перед небезпекою, що спіткала її знедоленого чоловіка та малу дитину, змішувався в її свідомості з невиразним і болісним відчуттям риску, на який вона пустилася, покинувши єдину домівку, що її Знала за все своє життя, і втративши дружбу й опіку господині, яку вона так любила й шанувала. Адже вона розлучалася з усім, що було рідне їй від самого дитинства: з оселею, де вона виросла, з деревами, під якими гралася змалечку, з гаєм, де за кращих часів так часто гуляла вечорами зі своїм молодим чоловіком, — і тепер усе те, осяяне ясним холодним світлом зір, немовби дорікало їй і питало, куди ж це вона йде від такої домівки.

Та всі інші почуття переважала материнська любов, доведена мало не до безумства страшною небезпекою. Хлопчик був уже досить великий, щоб вільно йти самотужки, і за інших обставин Еліза тільки тримала б його за руку; але тепер вона здригалася від самої думки, що може випустити своє дитя з обіймів, і, квапливо простуючи далі, конвульсивно притискала його до грудей.

Стужавіла земля порипувала під ногами, і Еліза щоразу аж тремтіла від того звуку; кожен зірваний вітром листочок, кожна тремтлива тінь змушували її серце стискатись, і вона йшла дедалі швидше. Вона сама дивувалася, звідки в неї береться та сила: хлопчик видавався їй легким, мов пір’їнка, і за кожним спалахом страху вона відчувала новий приплив надприродної снаги, що несла її вперед.

О матері, коли б ото вашого Гаррі чи вашого Біллі мали завтра вранці забрати од вас і віддати нелюдові-торговцеві, коли б ви бачили того торговця на власні очі й знали, що купчу вже підписано і що вам залишаються лічені години від півночі до світанку, щоб урятуватися, — як тоді бігли б ви? Скільки миль пронесли б вас ноги за ті короткі нічні години, з любим вашим дитинчам на руках, яке прихилило сонну голівку вам до плеча й довірливо обняло вас за шию ніжними рученятами?

А хлопчик і справді спав. Спершу незвичне оточення і тривога не давали йому заснути, але мати так хапливо цитькала на нього за кожним звуком чи порухом, так умовляла сидіти тихо, щоб вона могла його врятувати, що зрештою він слухняно обняв її за шию і, вже поринаючи в сон, спитав:

— Мамуню, а поспати мені можна?

— Авжеж, моє серденько, спи собі, коли хочеш.

— А як я спатиму, мамуню, ти не віддаси мене тому дядькові?

— Ні! Нізащо в світі! — відказала мати, ще дужче побліднувши, і її великі темні очі спалахнули.

— Правда, не віддаси, мамуню?

— Правда, любий, правда! — мовила Еліза і сама злякалася свого голосу — таким він видався їй неприродним і чужим.

Хлопчик зронив обважнілу голівку їй на плече і незабаром заснув. Дотикання тих теплих рученят, легкий віддих, який Еліза відчувала на своїй шиї, немовби наснажували її ходу. їй здавалося, що від кожного дотику та поруху довірливо заснулої дитини в неї вливаються нові струмені сили. Така-то вже незборима влада духу над тілом, що за лихої години він здатен зробити м’язи й нерви сталевими, обертаючи і слабку людину на справжнього велета.