Хитрi качки (збiрка)

ХИТРІ КАЧКИ

Редактор А. Рябініна

Худ. редактор Й. Дайц

Техкерівник С. Шенкер

Коректор І. Бесарабова

Хитрі качки

Диких качок не одна порода. Та серед усіх наймудріший — крижень. Він близько не підпускає — ках! — і знявся летіти. І як полетів, то не скоро вже знов сяде на воду. Разів п'ять, а то й десять облетить навколо озера — летить і крутить головою — роздивляється, чи нема чого чудного та незвичайного біля води.

Ховатися треба здорово, щоб не побачив. А коли зробити добру халабуду, чи схованку з очеретиння, чи то з верболозу, то крижень ураз побачить, що це щось нове і втече.

А вже на чистій воді ніяк до крижнів не під'їдеш. Під осінь же крижні покидають болота й комиші, і летять спати на відкриті місця. Удень вони сплять десь на широкій воді, вітер заколисує їх і підганяє до берега. Але близько всеодно не підпливуть — прокинеться якийсь старий крижак, кахкне, і вся компанія підлетить, обкрутиться, скільки треба, і знову сяде на середину води.

На початку серпня чимало полазили мисливці по болотах та канавах і позганяли крижнів. Чирята й лопоноси ще поверталися як коли, а крижні ушилися зовсім. Де ж вони поділися?

— Звісно, де вони, — сказав дід білорус. — Вони всі на Дніпрі, на тихій заводі. Тільки там до них не доберешся — чиста вода. Не раз уже пробували — не підпускають кляті крижаки!

— Треба хоч подивитись, —так я подумав. Переплив Дніпро пороном і пішов до заводі. Берег піскуватий і заріс густим верболозом. Кроків за двісті від берега — мілина, тиха неглибока вода, і поросла травичкою. На мілині — качки.

І правда, що не доберешся. Рушниця мисливська б'є кроків на шістдесят, а тут не менш як двісті. А качок сила. Чирята, сиваки, чорнушки, крижні — аж чорно на мілині. Підійти, злякати — полетять геть. І все! Сидіти в кущах, всеодно ж не підпливуть до берега. Правду казав дід білорус.

Пішов додому в хату, лежу і не спиться мені — чорно диких качок перед очима. Як би всежтаки їх обмудрувати! Думав, думав, і щось наче вигадав.

Другого дня знову переплив Дніпро пороном. Зайшов у лози і подивився на мілину. Сидять. Ану, спробуймо, хто мудріший, людина, чи качки?

Виліз із кущів просто на берег і махнув рукою. Як зірвуться качки вгору, як грім. Наче вантажний поїзд мостом загуркотів —такий шум.

Як тільки знялися качки, так я назад, у верболози. Забивсь під кущ і лежу, дивлюся, що далі буде. Чирята, сиваки, чорнушки, як тільки побачили, що нема нікого, обкрутнулися і знову впали на воду. Раз нема нікого, то нема чого й літати. Посідали.

Ну то качки прості, а крижні не такі дурні. Нема нікого, але може хто сховався та й сидить десь. Треба подивитись.

Високо піднялися крижні вгору і облетіли далеким кругом навколо води. Над мостом пролетіли, зачепили село Неданчичі, подивилися й на діда, що біля порону, і перевірили також білоруський берег. Побачивши, що все гаразд, трошки знизилися і зробили вже вужче коло, та все ще далеко від берега. Знову все тихо. Тоді ще трохи знизилися і полетіли вже понад самим берегом. Я встав у кущах і побачив крижнів над головою. Сами себе перехитрили. Хлоп! — і збив одного. Забрав і швиденько знову в кущі. Заметушилися крижні, подалися геть далеко петляти. Кружляли, кружляли на цей раз дуже довго, та всежтаки довелося повернутись. Коли б вони не були такі хитрі, то просто пролетіли б понад Дніпром на мілину і цілі були б. Так ні — треба ж перевірити, чи нема того громобойного чоловіка у верболозі. Перевірили! — знов одного збив.

Отак ще двох зачепив і подався до порону.

— Бачив, — сказав дід на пороні. — Хоч який крижень хитрий, а всежтаки чоловік за нього мудріший. Ну, давайте ж поскубу, а ви розкладайте вогонь.

Хто розірвав сову?

Коли я зробився здоровий і великий, я купив собі рушницю і став держати собаку.

З собакою мені куди краще полювати: у мене рушниця, а в собаки ніс. У мене теж є ніс, ще й довгий, та проти собачого носа він нікуди не годиться. Собака своїм носом чує дуже багато; коли б собака умів розказувати, то розказав би багато інтересних історій.

— Отут, — сказав би собака, учора пройшов чоловік і у нього в роті курилася така смердюча штука з паперу, а от і вона, ця сама штука! Тільки вночі на неї упала роса. Отут ішла женщина і чоботи її були намазані тим самим, чим пахнуть колеса на підводі. І, мабуть, вона несла курку, бо пахне ще й курячим пером. Тут сиділи горобці — ще й недавно — та от вони є! —сидять тепер на дереві. Он там пробіг сьогодні вночі собака, ще й чужий, бо наші собаки інакше пахнуть.

І все це собака чує своїм носом так, наче бачить очима, ще й краще. Так ми з ним і полюємо — я рушницею, а він — носом. У гаї є куріпки. Сам би я зроду їх не знайшов-лежать і лежать у траві, не хочуть летіти. Але Джана не обдуриш. Враз зачує носом, де вони лежать, підійде і стане. Тоді можна підійти й собі. — Вперед!

Джан стрибне вперед, куріпка вилетить, — бо вже всеодно її знайшли — і тоді можна куріпку стріляти.

Отак ми одного разу зайшли у гайок. Джан нюхав, нюхав носом і став. Стоїть. Тільки стоїть не так, як на куріпку. Стоїть весело й помахує хвостом. Що ж воно таке?

Коли я підійшов, то побачив: Джан стояв коло тернового куща, а на терновому кущі висіла здоровенна мертва сова. Однією лапою сова зачепилася за товсту гілку, а другою... другої лапи не було зовсім. Лапа була одірвана, хтось розірвав сову надвоє.