Свiтлячок Маячок та його перший лiхтарик

Світлячок Маячок та його перший ліхтарик

На безкраїх полях, між буянням чарівливих квітів, мешкали цілі поселення світляків. Комашки жили сім’ями. У когось родина більша, у когось менша, як і у нас, Людей. І так само, як у нас, у світлячків були чоловіки, жінки та дітлашня. Але, на відміну від Людей, світлячки жили навпаки: удень спали, а вночі займалися справами… А справ у світлячків було пребагато…

 Найстаріші світляки-діди володіли прадавнім секретом. Вони виготовляли спеціальне світлячкове мастило, яким змащували ліхтарики. Саме тому ліхтарики сяяли. Цей секрет споконвіків переходив від батька до сина. Світлячки життям відповідали за цю таємницю…

Світляки-татусі займалися не менш важливими справами. Кожну ніч вони виходили на роботу зі своїми ліхтариками і допомагали звіряткам і комашкам, що заблукали серед широченного поля, віднайти свої домівки. За турботу світляків дуже поважали у світі Фауни. Сяючі ліхтарики різнили їх від інших комах і цим світлячки дуже пишалися…

Світляки-батьки брали із собою на роботу старших синів, щоб ті набиралися досвіду. Кожен світлячок-син старався з усіх сил. І не просто так… Виявляється, у світлячків зазвичай було багато ліхтариків. Серед ліхтарів були звичайні, а були і чемпіонські. Чемпіонські ліхтарики від діда-прадіда переходили у спадок. І діставалися не найстаршому сину в родині, як зазвичай заведено, а тому, хто відзначився у щирій роботі, або ж – за видатні заслуги.

Цікаво, чим же відрізнялися такі ліхтарики?

Звичайними ліхтариками світлячкам слугували лісові дзвіночки. А чемпіонські виготовили за давніх часів прасвітляки. Зробили їх із надзвичайно легкого металу, що впав колись із неба просто у поле. Далеко не кожна світлячкова родина могла похвалитися таким дивовижним ліхтариком… Небесні ліхтарики навіть сяяли по-особливому, як зорі. Світлячки їх ретельно берегли і використовували тільки на найясніші свята.

Отож про чоловічий бік сяючого польового життя ми дізналися. Тепер перейдемо до чарівної половини…

Світлячки-бабусі, як і всі людські бабусі, поралися на кухні. Вони готували смачні страви із меду, нектару і квіткового пилку. Бабусі нікого не залишали голодним. А для світлячків-малючків, коли ті бували особливо вередливими, бабусі готували сонне молочко із кульбабок.

Світлячки-мами займалися господарством. Тобто, як і наші мами, виконували важливу, але рутинну роботу.

Молоді світлячки-мами займалися тільки своїми немовлятами. Адже для світлячків важливо виховати молоде і здорове покоління.

Юні світлячки-дівчатка мали аж два основні заняття: одні перебирали найкращі дзвіночки для ліхтариків, інші майстрували поясочки із цупких квіткових стебел, до яких прикріплялися ліхтарики.

А от наймолодші світлячки-малючки, як і всі діти на світі, жили у своє задоволення: їли, спали, гралися, скільки забажали, і, так само, як людські дітки, не цінували цей золотий період життя і якнайшвидше прагнули вирости.

До цього золотого покоління належав і світлячок Маячок, про якого піде мова далі…

Маячок був страшенним мрійником, чи, як казала його бабуся, великим лінюхом…

На відміну від решти дітлахів, він не любив весь час гратися. Маячок знаходив найбільший лісовий дзвіночок, забирався до рослини всередину і уявляв, що він велетенський ліхтарик. Цілу ніч світлячок міг просидіти у дзвіночку і мріяти, мріяти, мріяти…

А ще Маячок хотів вирости і полетіти з батьком на роботу, як це вже робили його старші брати, і щоб батько ним пишався найбільше. А може, колись він утре носа старшим братам, і чемпіонський ліхтарик, який пощастило мати і їхній родині, дістанеться саме йому…

Маячок ділився своїми фантазіями тільки з дідусем Світликом. А дід ніжно гладив його по голівці і поважно повторював:

— На все свій час, малий, на все свій час!

Сьогоднішня ніч була по-особливому зоряна…  Тільки зайшло за гору сонечко, як уся світлячкова родина попрокидалася.

Бабуся Мерехтлива приготувала сніданок. Матуся Промениста взялася прибирати домівку. Тато Вогник із синами Зориком та Блимом полетіли на чергування. А дідусь, ще як випала вечірня роса, подався до старійшин готувати світлячкове мастило.

Дівчатка, Блискітка та Сяюча, виконували роботу вдома. Блискітка відкладала найкращі дзвіночки, а Сяюча чіпляла їх до поясочків.

Останнім, як завжди, прокидався Маячок. Протер оченята, потягнувся, ліниво одягнувся. На кухні бабуся його нагодувала. Трошки світлячок поспостерігав за сестричками, трохи погойдав лапками, побринів, а як набридло, то полетів на поле. Маячок відшукав найбільший дзвоник, заліз у квітку і став уявляти себе ліхтариком.

Та на цей раз насолоду йому перебили... Вилетівши з квітки, Маячок страшенно перелякався, побачивши просто перед собою Людину.

“Що робити? Що робити ” ? Дзвеніло у голівці комашки… Адже світлячків-малючків строго застерігали, що побачивши Людину, відразу треба летіти додому.

— Такі зустрічі часто закінчуються трагічно! Мало хто з дітей після знайомства з Людиною повертався додому! – розповідала Промениста дітям.

Та Маячок так перелякався, що сховався у дзвіночок. Сил летіти додому не було, надто сильно тремтіли його крильця.

Але Людина і не думала його чіпати. Вона недалеко від нього сиділа і гірко ридала.

Просидівши добру годину у квітці, Маячок заспокоївся і навіть став жаліти нещасне створіння.

— Рятуватися? Спитати? – вертілося в маленькій голівці, – а як Вона нашкодить? – вагався Маячок.

Але кожну ніч йому було так нудно, що зустріч з Людиною його страшенно зацікавила. Це ж була справжня пригода! Тож малючок, попри заборону матусі, вирішив заговорити до… Людини.

— Привіт! – бренькнув Маячок.

— Хто це? – злякалася Людина.

— Я – світлячок. Маячок. А ти? – поцікавився.

— А я – маленька дівчинка. Ксеня.

— Нічого собі маленька… Та ти більша за полуничку-гігантелу! –  обережно, аби Вона не помітила, висунув голівку Маячок, щоб ще раз переконатися у своїй правоті.

— Нічого собі світлячок, а чому не сяєш? – відрізало, не довго думаючи, дівча, зачепивши Маячка за живе.

Маячок спочатку хотів схитрувати і сказати, що забув свій ліхтарик, але обманювати він не любив. А тому щиро повідав усю правду…

— …тож ліхтарик буде тільки, як виростеш… – поспівчувало дівча.

— Саме так, – підтвердив Маячок.

— Шкода, – зітхнула Ксеня. – Був би в тебе ліхтарик, ти допоміг би мені знайти стежку додому, а так… Я тут збирала квіточки на віночок і не помітила, як сонечко скотилося за гірку… А я ж боюся темряви… – схлипувала дівчинка.

— То ти заблукала…– здогадався Маячок.

— Угу. А де ти? Я можу тебе побачити? – раптом поцікавилася Ксеня.

Та таке несподіване питання дуже насторожило світлячка… Чого це Людина хоче його бачити? Можливо, задумала викрасти нещасного? Та куди там! Заспокоювався Маячок. Сама ж заблукала…

— Я сиджу в квітці, у дзвіночку. Вилетіти до тебе не можу, бо перестанеш мене чути. Я ж комашка, та ще й дитинча… У мене дуже тихенький голосочок, а дзвіночок його підсилює, відлунюючи, розумієш? – пояснив Маячок.

— Угу, розумію.

— Ти знаєш, ми, світлячки, допомагаємо знайти домівки польовим звіряткам та комашкам, що заблукали… Я ніколи не чув, щоб Наші допомагали Людям, але можу вдома спитати. Якщо ти тут почекаєш, я миттю злітаю і дізнаюся. Згода? – зрадів такій ідеї Маячок.

— А хіба в мене є вибір? – зітхнула мала.

Маячок помчав додому. Розповівши бабусі про свою зустріч, він неабияк наполохав стареньку.

— Чим ти тільки думав! Ти ж міг загинути! – сварила Мерехтлива онука. – Навіть не мрій про це!

— Бабусю, я ж пообіцяв… Ви ж учили допомагати всім!

— Усім. Та ж не Людям! – прикрикнула старенька.

— Та ж вона іще дитина, – виправдовувався Маячок.

— Дитина? Та ця дитина більша за нас усіх, разом узятих!

— Але я ж пообіцяв…

— Треба думати головою, перед тим, як щось обіцяти!