Лiсом, небом, водою. Книга 2. Леля

вовкулаків не видно. А те, на що сподівався Опенько, не справдилося зовсім: вовкулаки його побачили. Хруснув тин, і вони кинулися до хати. Мабуть, їх було двоє, а може, й більше. Так само зламався й тин Мишиного подвір’я.

Гепнули двері, впавши на підлогу. А він же так добре їх замкнув!

Тремтячими руками Опенько почав запалювати смолоскип. А Мишин уже полетів на дорогу. От тільки не долетів, упав одразу за тином. Світла від нього було зовсім нічого. Нарешті Опенькові вдалося запалити. Просмолені віхті почали чадіти. Навіть у темряві був помітний чорний дим. Старий зібрав усі сили й кинув смолоскип на вулицю. І вийшло далі, ніж треба. Він почав запалювати другий. І це Лисий передбачив — наказав усім мати не менше трьох штук на даху.

Другий Мишин смолоскип нарешті влучив. Велика купа хмизу й соломи посеред вулиці ніби чекала, ніби вже давно хотіла пити. Ще пощастило, що немає дощу. Язики полум’я танцювали й росли просто на очах. Вовкулаки заревли ще лютіше. Раз мимоволі подивившись на багаття, вони на якусь хвилину осліпли. Найгірше довелося тим, що були під стіною Мишиної хати.

Тепер Опенько вже міг як слід роздивитися, що там діялося. Біля правого боку хати один із них став на плечі другому й ухопився ручищами за солому. Ще мить, і він би опинився на даху, але глянув на багаття, заточився, і щоб утриматися, міцно вхопився пальцями ніг за плечі родича. Той заверещав і кинувся геть. Солома піддалась, і верхній вовкулака гучно гепнувся спиною об землю. Він уже почав підводитися на ноги, але в Опеньковій свідомості щось раптом перебудувалося. Він миттю схопив свій старенький лук, миттю вставив стрілу й, майже не прицілюючись, вистрілив.

Вовкулака знову впав на спину, навіть не захрипівши. Звідки ж йому було знати, яким досвідченим мисливцем був Опенько!

Побачивши нерухоме тіло свого родича, другий вовкулака кинувся через дорогу до Опенькової хати. Старий пустив стрілу йому назустріч, але несподівано для себе самого не влучив. Хто ж думав, що вовкулака сахнеться від багаття на дорозі й помчить десятою дорогою оббігати його!

— Опеньку! — крикнув Миша, якому тепер нічого не загрожувало. — Вони за твоєю хатою!

Дертися стріхою вгору — це не для старого Опенька. Він знав, що не зможе залізти на гребінь даху. І старий мисливець прийняв рішення, несподіване навіть для себе самого. Він опустив драбину на землю, зліз на кілька щаблів, вставив стрілу в лука й почав чекати вовкулаку, який уже оббіг навколо багаття, проламав тин в іншому місці й помчав прямо на нього. Опенько знав, що поспішати не можна. Тому вистрілив тільки тоді, коли звірюці лишалося не більше трьох кроків.

Вовкулака крякнув, але не спинився. Зі стрілою в грудях він добіг і повалився всім тілом на драбину. Стара деревина не витримала й тріснула. Для вовкулаки чи молодої людини таке падіння може бути й не страшним. А старому чоловікові після цього не зібрати кісток.

Опенька врятував вовкулака. Старий упав боком на спину забитого ворога, і все було б гаразд, якби не власна Опенькова стріла, що проштрикнула тіло вовкулаки наскрізь і ввіп’ялася дідові в сідницю. Було дуже боляче. Але біль — то що ж. І не таке в своєму житті витримував. Найгірше те, що на стрілі була вовкулача кров. І тепер вона була в Опеньку. Нічого доброго від цього старий не чекав.

Втім, розмірковувати було ніколи. Він із зусиллям звівся на ноги й пошкандибав на вулицю, не зводячи очей з рогу хати, з-за якого от-от міг вискочити ще один вовкулака. І той вискочив. Але Опенько був готовий його зустріти. Стріла вдарила ворога в груди, він упав і тепер із хрипом качався по землі. Ще один, за дідовими розрахунками, зараз мусив бути на даху його будинку. Треба встигнути до багаття, поки він не зіскочив на землю.

Старий зробив кілька кроків, уже майже вийшов із двору, коли за спиною його щось важко гепнулось об землю. Він миттю озирнувся, наставивши лука, та стріляти вже не довелося.

А за спиною пролунав радісний крик Миші:

— Я в нього влучив! Сусіде, я в нього влучив!

— Мишо-о-о! — так само радісно репетувала Помідора.

Знаючи, який із Миші стрілець, Опенько подумки подякував долі, що сусіда влучив у вовкулаку, а не в нього. Та й влучив він не дуже — у плече. Вовкулака повільно звівся на ноги, загарчав і, хитаючись, пішов на Опенька. Відстань між ними була не більше п’яти кроків, тож Опенькова стріла ввійшла саме туди, куди треба — у вовкулаче серце.

Ховатися йому було нікуди. Стояти серед вулиці також безглуздо. А що робити? Дід підійшов до багаття, сів навпочіпки до нього спиною й почав чекати.

Селом розлягалося гарчання, лемент і крики. Десь надсадно гавкав Глина. На північній околиці гуляла заграва, освітлюючи низькі хмари.

Краще б уже його загризли. Тоді швидко помер би. А так треба чекати, і ще невідомо, як довго. Спину пекло. Але він відчував, що багаття вже от-от догорить. Тоді він тут, на вулиці, залишиться зовсім беззахисний.

— Мишо! Підкинь хмизу! — крикнув він.

Ніхто не відповів. Правильно. Яка ж розумна людина злізе з даху! А тим більше — Миша. Він завжди був полохливий. Тепер сидітиме на хаті до ранку. І Помидора його сидітиме з ним. Голубки.

Опенько заплющив очі. Так легше було зносити біль. І не минуло й хвилини, як він відчув, що на його заплющені очі впала велика тінь.

— Вас поранило, діду?

Він підвів голову й побачив Марічку, яка сиділа у великій дерев’яній ступі. Опенько кивнув.

— Це нічого! — сказала Марічка. — Зараз загоїмо. Де вас поранено?

І як тут бути? Показати їй свою сідницю? І навіщо? Що воно, мале, може тямити в ранах і вовкулачій крові.

— Давайте швидше! — нетерпеливилося малій. — У мене ще знаєте скільки роботи!

Опенько невесело осміхнувся й ліг на живіт. Вона навіть не розривала його штанів. Просто він відчув гострий біль і стало вогко; старий зрозумів, що дитина щось налила йому на рану. Вставати не хотілося. В душі почало наростати давно забуте почуття. Зі старечих очей скотилася сльоза.

— Ти бачиш, як воно пішло!.. — не повертаючи голови, промовив він до Марічки. — Отак і пішло. Лежу тепер перед малою дитиною, виставивши задницю… Не ждав я такої ганьби на старість. Не ждав… Ну, та сам же й винен. Сам… І всі ми винні. А ніякі не черви. І не вовкулаки. Хіба ж вовкулаки — вороги для нас? Самі ми собі вороги, розумієш, дитинко? Самі. Не вовкулаків треба боятися, а себе. Себе… Ото як почав учора говорити на зібранні, то краще б язика проковтнув. Тоді й зараз так соромно не було б… Ото… Виходить, і собаці треба часом до бліх прислухатися… Ти пробач мені, дитинко… І всім нам пробач… Як згадаю вчорашнє, тут же й померти хочеться… Та вже й недовго. Це вовкулача кров… Якщо вже в тебе потрапила…

І тут старий з подивом відчув, що біль якось неймовірно швидко зникає. Він підвівся, помахав ногою, присів, знову підвівся — наче й не було стріли в сідниці. Здавалося, навіть рана затягнулася. Він її помацав рукою — нічого, тільки штанина мокра від того, що Марічка на нього налила. Опенько понюхав пальці — пахло кров’ю. Він озирнувся до Марічки, але її й слід пропав. Коли ж вона відлетіла? Що почула зі сказаного? Може, й нічого… Може, так воно й краще…

— Мишо-о-о! — переможно закричала Помидора.

— Не кажи «гоп», поки не перескочиш! — тихо сказав їй Опенько, хоч і розумів, що вона не могла його почути. Просто не міг терпіти, коли люди починали святкувати, коли ще нічого не відомо.

Рев і крики в селі не вщухали, не заспокоювалася й пожежа. Їм тут що! У них куток — тільки дві хати, та ще й у дальньому кінці села. Сюди й вовкулаків забігло всього нічого. А як там? Треба ж було так злякатися дріб’язкового поранення, що й Марічку не розпитав про те, що там коїться.

І тут із центру села долинув страшний вереск. Верещали люди, верещали вовкулаки, так ніби їх налякав хтось іще страшніший, ніж вони самі. А потім — тупіт. Одразу з десяток, здавалося, ніг, мчали щодуху — і не кудись, а сюди, просто на Опенька. А йому й дітися ніде! Він кинувся до Миші.