Лiсом, небом, водою. Книга 2. Леля

Тепер головне — зробити так, щоб Степанові не дісталася вся заслуга й здобич. Ну, та це вже ми подбаємо, цього вже ми не випустимо. Людина, яка знайшла чуже село, — це вам не просто так. Це не дурник якийсь, якого можна обвести навколо пальця.

А камінь він розіб’є. Збере все село й накаже чоловікам: беріть молот із кузні, всі молотки, які є в селі, й лупайте цю скелю. Битимуть день у день. Гуркіт стоятиме на весь ліс. А потім із цих уламків збудують йому хату. І житиме він там із тією зеленоокою. О, її він не віддасть нікому.

Розбити камінь на рівненькі уламки, зрозуміло, не вдасться. Але й з нерівних можна скласти хату. Казав вождь, що раніше багато хат зводили з каменя. А він же знав! Він жив вічно, доки не… І головне — сам же себе вбив. Не справдилося пророцтво. Не справдилося…

А це означає, що й інші всі пророцтва не справдяться. Ніякої кари на його село не буде! Все брехня.

Спати хотілося немилосердно. Але спати не можна. Треба йти. І Василь ішов, не спиняючись, намагаючись не піддаватися втомі, не втрачати пильності. Ще далеко.

Після опівночі почав дошкуляти холод. Скоро осінь. А з холодом дедалі відчутнішим ставав голод. Він уже другу добу нічого не їв, крім кількох пізніх ягід — іще вдень. Ну, але то не біда. У витривалості з Василем не поміряєшся. Він ішов і йшов, і йшов.

Тут головне — не збитися з напрямку. Це не вдень, коли є сонце, коли можна роздивитися дерева й легко визначити, де північ, а де схід. Вночі це непросто. Для когось іншого, звичайно. Для Василя це не горе. Він і вночі вміє орієнтуватися. Тільки часу це забирає багато.

От прийде додому і зразу ж ляже спати. І проспить аж до вечора. А ввечері всі посходяться, і він тоді їм: ось вам новина!

Під ранок стало зовсім холодно. Ще й роса випала. Чоботи у Василя були старі, домашні. В нових він тільки на полювання ходить — вони добрі, м’які й не протікають. А ці… Якби ж був знав, що доведеться так далеко йти, зранку взувся б у нові. Так не знав же…

Ну, нічого. І в таких дійде. Вже не так багато лишилося. Пішли знайомі місця, йти стало легше.

Щось шмигнуло з-під Василевих ніг. Він мимоволі сахнувся, та потім роздивився в передсвітанковому світлі, що то просто пацюк. Від когось, схоже, тікає. Василь сховався за деревом і лиш одним оком дивився туди, звідки з’явилася тварина. Нікого й нічого. Довго стояти не можна. Бо ще трохи, і вже рухатися далі зовсім не схочеться.

І чого це пацюк біг — людині під ноги? Вони ж зазвичай обережні, знають, що люди їх не люблять і можуть убити просто так — щоб на одного було менше. Хоч це, звичайно, марні сподівання. Пацюки — не люди. Їх ніколи не буде менше. Хоч скільки їх убий, а ще більше народиться.

Перед самим селом Василь зробив великий гак, пішов яром. Там потім дуже крутий схил, важко вибиратися нагору. Але інші шляхи до села — під охороною. А йому краще зараз прийти додому непоміченим. Це всі вже знають, що він утік, та ще й оглушив вартового. За таке ого-го що буває. Навіть із села могли б вигнати. Ну, когось іншого, може, й вигнали б. Тільки не Василя. А чому? А тому, що він не просто так повернувся додому, а приніс неймовірної ваги новину. От якби він повернувся з порожніми руками, ще невідомо, як Степан повівся б. Кожен у селі вважав би, що Степан має право покарати Василя. А тепер усі побачать, що наказ Степанів був дурний. А Василь — молодця!

Дряпатися схилом нагору виявилося ще важче, ніж він собі уявляв, — давно сюди не лазив. Мало, що крутий схил і мокрі кущі зі слизьким листям, так іще й пацюки. Звідки їх стільки?

Ось нарешті й дістався. Останній рух — і…

У селі верещали пацюки й крякали круки. Вони навіть билися між собою. Ними кишів увесь майдан між хатами. Де ж люди? Що сталося?

А потім він побачив і людей. І нічого страшнішого в своєму житті Василь не бачив. Бо круки й пацюки билися й верещали не самі по собі. Вони билися за рештки людських тіл, що безладно валялися, закривавлені, по всьому майдану. Стояв страшний сморід. Під ногами щось ворушилося, й Василь з огидою побачив, що це черви. Коли ж вони встигли налізти сюди в такій кількості?

І тут він згадав: «неміряна черва». Ось вона, значить, яка.

Особливо багато було її чомусь на беззахисній кам’яній брилі. Черва такого ж кольору, як камінь, вкривала майже всю її поверхню. Дрібні черв’ячки ліниво ворушилися, ніби вигріваючись на теплому камені. Тільки в заглибинах літер відбувався швидкий рух — ніби літери самі ворушилися, ніби зловтішалися: чи ми не попереджали тебе, Василю?

Лишатися в селі було безглуздо. Та й небезпечно. Тут нікого живого й нічого доброго вже не могло бути. Василь так і не зрозумів, хто міг таке накоїти. Невже той пуголовок зі своїми двома відьмачками? Ох, навряд.

Він пішов колом, обходячи село з півдня, тримаючись біля самого краю яруги, щоб не наближатися до пацючого бенкету.

Аж раптом шлях його перетнула широка просіка, що йшла від села на південь. Звідки вона взялася? Нічого подібного тут ніколи не було. Василь підійшов ближче й раптом зрозумів, що це. Він ніколи такого не бачив. Але, раз побачивши, зразу впізнав: слід вовкулаків.

Єдине, чого він не міг зрозуміти: як же черва, навіть якщо вона нелічена, може наслати на село вовкулаків?

Самотність, вина, відсутність будь-якого майбутнього, неможливість щось змінити, виправити — з суміші всіх цих почуттів народжувався безпросвітний розпач. У нього немає нічого, йому нікуди йти, йому нема для чого жити. Василь згадав усі свої помилки. Він убив лисого пуголовка. Хоча знав, що цього робити не можна. Він знав, що не можна його вбивати, але не міг зрозуміти, чому не можна вбити. Що означає «непіддатний смерті»? Він і зараз цього не розумів. Он же навіть вічний вождь — і той виявився піддатний.

Потім Василь бачив сліди вовкулаків у лісі й не зрозумів, що це саме вовкулаки. Засліплений ненавистю, він не повернув додому, щоб попередити односельців, а пішов далі, залишивши село на погибель. І його самого там не було, коли ці безжальні потвори вбивали все живе — людей, коней, курей, свиней, корів… Василь уявив собі, як нажахано й беззахисно ревіли перед смертю корови, і йому самому стало боляче. Аж заточився.

Василь розумів свою вину. Але прийняти її не міг. Не могло бути так, щоб це через нього загинуло його село, загинув його світ! Ні! Воно справді так виглядає, але… Але винен інший. І він знав цього іншого. Він знав, де той інший живе.

Долаючи огиду, Василь перетнув слід вовкулаків і пішов до саду. Там він поїсть, візьме собі в дорогу фруктів, на городі — моркви, картоплі, буряків… А потім він усе одно вб’є цього малого негідника, що приніс йому, Василеві, стільки горя й болю.

Заговорені двері

У Лелі вже просто боліли ноги, коли вона прибігла до Любиного обійстя. Там було порожньо. Хата стояла сліпа й непривітна. Якби не Марічка, Леля вирішила б, що даремно прийшла сюди. Про всяк випадок вона смикнула вхідні двері, й за ними пролунав дивний звук: ніби горох висипали в металеві ночви. Дівчинка прислухалася. Нічого. Двері не відчинялися й нічого схожого на клямку чи замок вона в них не знайшла. Тільки щось підказало їй, що вхід заговорений і що звичайна людина нічого з цими дверима не зробить.

Вона підійшла до вікна й спробувала зазирнути в нього. Надворі була місячна ніч, а в хаті нічого не світилося, тож роздивитися щось крізь шибку не вдалося. Не схоже, щоб хтось там був. Мабуть, треба бігти до Пластунової хати.

Наталка до вікна не діставала, тож і не зазирала в нього зовсім. Тільки Глина поводився дуже дивно. Він почав дряпатися в двері, гавкати на них, присідати на передні лапи.

— Це ж не двері! — кричав він серед ночі. — Це казна-що, а не двері. Хіба ж двері бувають такими? Ох, не подобається мені все це. Лелю, ану відчини їх!

— Не відчиняються вони, Глино. І нікого там немає. Якби були, то вже якось подали б голос.

Леля обійшла навколо хати. Може, світлим днем вона й помітила б щось, але зараз, серед ночі, жодного сліду не знайшла. Знову підійшла до дверей і побачила, що Глина вже гавкає не на двері, а на кущ аґрусу перед ґанком. Леля уважно придивилася до куща й побачила, що чимало його гілок зламано, а на гострих колючках темніють якісь краплі. Вона нахилилася й понюхала їх. І різко випросталася. Потім взяла ще одну краплю на палець і понюхала знову. Так. Це, безперечно, кров.