Сто рокiв тому вперед

— Минулого літа, — сказав Алік Борисович, — ми з приятелями поїхали на Дон, рибалити. Ти, Алісо, коли-небудь була на Дону?

— Не знаю, — відповіла Аліса.

— Ну, це байдуже.

“Ой хитрун, — подумала Юля. — Веселий-веселий, а про роботу пам’ятає”. Мама казала Юлі, що в таких випадках, як у Аліси, важливо знайти якусь деталь, ниточку, і тоді вже розплутувати.

— Отже, приїхали ми в станицю, — вів далі Алік Борисович. — Неподалік від Азовського моря. Спека стоїть неймовірна, а кавуни ще не достигли. Зупинилися ми в одного козака, такий колоритний старий, із чубом, у синьому кашкеті…

— Міліціонер? — запитала Юля.

— Ні, просто раніше в козаків така форма була, от старі й носять сині кашкети.

Аліса відвернулась до вікна, дивилася, як по склу стікають краплі.

— І от старий каже нам: відвезу я вас на Азовське море… Ти, Алісо, не була на Азовському морі?

— Ні.

— Чому ти так гадаєш?

— Не була, та й годі.

— А на Чорному?

— На Чорному була.

— А що там робила? Відпочивала?

— Ні, працювала. Дельфінячий словник складала.

Алік Борисович засміявся і сказав:

— Либонь, у нас діло піде на лад. А ти одна була на Чорному морі чи з батьками?

— Не пам’ятаю…

“Ні, — подумала Юлька, — лікарів ти, може, й одуриш, вони тебе жаліють. І взагалі надто багато знають. Мене ти не одуриш. Чомусь ти хочеш показати, що пам’ятаєш менше, ніж насправді”.

— Отож, — знову озвався Алік Борисович, — сідаємо ми в човен…

Цієї миті в палату зазирнула сестра Шурочка й сказала:

— Аліку Борисовичу, вас до телефону.

Коли лікар пішов, Юлька спитала:

— Ти тікати роздумала?

— Роздумала.

— А чому?

— Застудитися боюсь.

— А насправді?

— Насправді мене в цій піжамі відразу ж назад привезуть.

— Ого! Вже прогрес, — мовила Юлька. — Бачиш, як корисно слухатися старших.

— Це хто старший?

— Я.

— Тобі скільки років.

— Дванадцять.

— А мені одинадцять, — відповіла Аліса. — Я гадала, що тобі теж одинадцять.

— Ти в якому класі? — спитала Юля.

— Важко сказати. Ти не зрозумієш.

— Нічого собі не зрозумію! Я в шостому, ти, напевно, в п’ятому. Ви що з літератури проходите?

— У нас інші класи, — сказала Аліса. — Я зараз із прикладної генетики стажуюсь. Це тобі про щось говорить?

— Говорить, — відповіла Юля. — А в нас англійська школа. Тільки я думаю, що тобі ще рано до генетики братися.

— Ніколи не рано, — заперечила Аліса. — Я буду космобіологом, як батько. А без прикладної генетики в біології робити нема чого.

— Ой! — вигукнула Юлька. — Послухав би тебе Алік!

— А що?

— Та ти ж нічого не пам’ятаєш! Навіть як твоє прізвище. А виявляється, твій батько космобіолог.

— Це ненароком згадалося…

— Ну, тоді я тобі допоможу, — сказала Юлька. — Якщо твій батько космобіолог, то він не в Москві працює. Через це тебе ще й не знайшли. Він або в Байконурі на космодромі працює, або в Зоряному містечку.

— Ні, — заперечила Аліса, — він у Москві працює, в Космозо…

— Де?

— В одній організації… Тільки він зараз полетів на конференцію. І повернеться через два тижні. Повернеться… а я вже майже тиждень марно витратила.

— А мама твоя?

— Мама на…

І тут Аліса затнулась, як підпільниця, що мало не проговорилася на допиті.

— Теж згадала? — спитала Юля.

— Згадала й забула.

— Ой, і важко нам з тобою! — вигукнула Юля.

Тут у палату зайшла сестра Шурочка з градусниками й ліками для Аліси. Шурочка нещодавно закінчила училище, готувалася поступати в медичний інститут і до медицини ставилася дуже серйозно, куди серйозніше, ніж лікар Алік. А взагалі-то вона була добра.

Поки Аліса їла ліки, Шурочка сказала:

— Ой дівчатка, сьогодні мені голову мало відрубати!

— Чому? — здивувалась Аліса.

— Тому що я лекцію прогуляю. Що буде, те й буде!..

— Напевно, ви в кіно підете? — поцікавилась Юля.

— У самісіньку точку! Алік Борисович квитки взяв. Навіть не розумію, чому він мене запросив. Я гадала, він мене й не помічає. Він такий учений, дівчатка!

— А що дивитися? — спитала Юля, яка зараз залюбки сходила б у кіно з ким завгодно. Або навіть одна.

— Французьку комедію, я назви не пам’ятаю. Луї де Фюнес грає. Знаєте, такий-от. — І Шурочка скривила гримаску, щоб показати, який собою Луї де Фюнес.

— Я його знаю, — мовила Юлька. — Він смішний. Ти, Алісо, його пам’ятаєш?

— Ні, — відповіла Аліса. — Ніколи не бачила.

— Сердешна дівчинка! — сказала Шурочка. — Треба ж так, усе забути! Навіть Луї де Фюнеса. Проте Алік Борисович обіцяв, що ти неодмінно все згадаєш.

— А вона зумисне нічого не згадує, — підколола Юля і краєчком ока глянула на Алісу. — Вона хоче всі старі фільми знову подивитись. Нам із вами, Шурочко, нецікаво, а їй тепер удвічі більше втіхи буде.

— Як тобі не соромно, Юлю! — обурилася Шурочка. — Аліса потерпає, а ти жартуєш! Ти уявляєш, що зараз переживають її батьки? У тебе ніколи дітей не було, тобі не зрозуміти…

— А у вас багато було? — спитала Юлька.

— Не говори дурниць! — Шурочка зашарідася, як помідор. — Рано тобі думати про такі речі.

— Вам теж іще рано.

Юлька Грибкова, як відомо, людина вперта й завжди хоче, щоб останнє слово лишалося за нею.

Шурочка пішла засмучена: вона вважає, що діти тепер надто швидко ростуть і від цього неввічливі.

— Що б я віддала, аби зараз у кіно потрапити! — вигукнула Юля.

— Що? — спитала Аліса.

— Ну, наприклад, вечерю,

— Їй й так вебері не їси, — сказала Аліса. — В тебе ще повна тумбочка усяких смакот лишилася, які мама принесла. І в холодильнику в коридорі лежать,

— Це все не рахується, — мовила Юля. — Якщо тобі чогось хочеться, бери. А то моя бабуся переживає, що тебе ніхто не провідує.

— Дякую. Пиріжки в твоєї бабусі смачні. Тільки тобі їх поки не можна.

— Через тиждень мені все можна буде.

— А от чого ти ніколи не їла, — сказала Аліса, — це брамбулета.

— Такої страви немає, — заперечила Юля.

— У вас немає, а в нас є.

— І чого ж твій брамрулет роблять?

— Не брамрулет, а брамбулет. Я його сама готувати вмію. Ти береш звичайний мангустин і смажиш його в петеяровому маслі хвилин п’ять.

— Отже, в петеяровому?

— Саме в петеяровому.

— А якщо я хочу в вершковому?

— Тоді нічого не вийде.

— А з чого роблять петеярове масло?

— З ангельдинських петеярів, хіба незрозуміло?

— Усе зрозуміло. Страх люблю ангельдинські петеяри. А звичайні мангустини ти звідки дістаєш?

— Як звідки? З Індії.

— То ти, виявляється, кулінар-умілець.

— Та що з тобою говорити, все одно не повіриш! — сказала Аліса.

— Знаєш, мені здається, що я вже всьому повірю.

Юля відчула, що Аліса ось-ось відкриє таємницю, але Аліса замовкла. Взяла позичений у Юльки журнал “Юний натураліст”, читала ніби нічого й не було.

Чіплятися до неї Юлька не стала. Не хоче, не треба. Сама взяла книжку. Так вони й читали, напевно, з годину. Потій Аліса враз відклала журнал убік і сказала з обуренням:

— Недолюдки якісь!

— Ти це про кого?

— Тут написано про мисливців. Поранили оленятко й пішли.

— У журналі ж розказано, як хлопчик це оленятко підібрав і ви?ходив. Там ніхто таких мисливців не захищає.

— Взагалі всі мисливці недолюдки, — мовила Аліса. — І такі й інші. Нема ніякої різниці.

— Ти чого злишся? — спитала Юлька. — Я не мисливець.

— А якщо ти не мисливець, ти добра, значить, і що інші роблять, тобі все одно?

— Якщо мисливці дотримуються правил і не браконьєрять, то ніхто їм не може заборонити це робити.

— Ти справді так гадаєш?

— А ти не так?

Дивні у Юлі складалися з цією Алісою стосунки. Начебто вони й не сварились, а весь час були ладні посваритися. Якесь між ними було нерозуміння.

— Я взагалі не бачу різниці між тим, щоб убити тварину чи вбити людину, — сказала Аліса злим голосом.