Джованi Трапатонi

— Цей буде перший, — розчаровано буркнув Хруня.

— Не буде, — радісно вигукнув бой, відчувши, як заворушився під водою Джовані. — Просто якийсь слабенький герой попався, — посміхнувшись, додав він, висмикнувши нарешті Трапатоні з води.

Джовані, висячи головою донизу, судомно хапав дзьобиком повітря і навіть не робив спроб вирватись. Шеф грайливо підкинув його вгору та, підставивши долоні, впіймав у них Джовані.

— Сонечко, скажи-но дяді: дядечку, пробачте мені мою поведінку. Я звичайна нікчема й потвора. Ну, скажи-бо дяді такі слова.

Джовані ледь підвівся та спробував озирнутись навколо. Побачивши, що він сидить на здорових долонях якогось дядечка, Джовані стомлено посміхнувся.

— Сонечко, скажи дяді: я нікчема і потвора. Ну-бо!

— Я нікчема і потвора… — затинаючись, прошепотів Джовані та посміхнувся.

— Клас! — аж запищав від задоволення Хруня. — Ой, шеф, дайте я… — заверещав він, втиснувшись між шефом та його руками, на яких сидів Трапатоні. — Слухай сюди! Скажи: я найсмердючіша смердючка у світі… Ну, кажи!

— Я найсмердючіша смердючка у світі, — мовив Джовані, щасливо посміхаючись на кожному слові.

— Я смердючий смітничок… Кажи!

— Я смердючий смітничок, — радісно прошепотів Трапатоні, безтямно дивлячись на Хруню.

— Ну, доста вже! — незадоволено гаркнув шеф та стукнув Хруню коліном під зад!

— Шеф, ну, чого ви… — ображено занив той. — Це ж смішно…

— Дивись сюди, клоуне! Я тобі зараз покажу справжній цирк — нарегочешся! — пихато виголосив солідний дядечко-бой та підніс усміхненого Трапатоні до свого нахабного обличчя. — Сонечко, скажи дяді… Маріам — клишонога жахлива потвора.

— Маріам — клишонога жахлива потвора, — прошепотів Джовані та знову щасливо всміхнувся.

— Ось, тобі, Хруню, і вся любов, — повчально мовив шеф та, знявши з колодязя важку чавунну покришку, недбало кинув у нього ворона. Всміхнений Джовані зник у поржавілому отворі. І в колодязі, наче від падаючої каменюки, почулося довге та протяжне відлуння.

— Нехай тепер посмішить принцесу. Адже він, бідолашний, так старався заради неї, — пробасив шеф, і вони разом із Хрунею зареготали.

— Ну що, посміялись, а тепер час до роботи, — заспокоївшись, промовив Голота та діловито рушив до машини.

— Шеф, а може, того… Одразу ґудзички поділимо? — наздоганяючи шефа, прошепотів Хруня.

— Можна, — погодився той.

— Але перед цим, шеф, я вам маю дещо сказати… Таке сказати, що вам такого ніхто й ніколи не скаже, — озираючись, затараторив Хруня та, підбігши до шефа, улесливо зашепотів йому щось на вухо.

— Та ну? — здивовано вигукнув бой.

— Та я вам кажу, — скорчивши ображену міну, захитав головою Хруня та знову почав шепотіти.

— Не може бути!

— Даю чесне благородне слово, — багатозначно пробурмотів Хруня, по-підлабузницьки дивлячись на шефа. — І пігулки… Пігулки теж просто так ніколи не губляться. Він регулярно підступно викрадав людську подобу та збував її якомусь пану Урсуляку.

— І ти знав про цю зраду і мовчав? — льодяним голосом запитав шеф і знервовано затягнув краватку на своїй сорочці.

— А що я міг зробити? — затинаючись, запитав Хруня. — Він мене страшно залякав… Коли я випадково дізнався, що він краде людську подобу, яка потім потрапляє до цих мерзотників Горана та Бо Ши… Я одразу… Одразу зібрався бігти до головного інквізитора Замори… І все чесно та благородно йому розказати. Але… Але Гуля так жорстоко мене настрахав, що я не наважився…

— Чим він тебе настрахав? Сказав, що не візьме з собою на бокс?!

— І це також… Але найжахливіше, він дав мені чесне слово, що, якщо видам його, він буде дивитись на мене, коли я сплю… А я… Я не можу, як на мене хтось дивиться, коли я сплю…

— Дурило, та як би він на тебе дивився, адже його б одразу стратили?!

— Шеф, я вам, як мамусі рідній, усе виклав, а ви на мене кричите, — занив Хруня та заходився незграбно витирати рукавом роби своє перелякане обличчя. — Давайте швиденько, поки він до тями не прийшов, скинемо його в колодязь. А його долю… Ґудзички цього зрадника порівну поділимо між собою.

— А чи відомо тобі, милий Хруню, що головний інквізитор Замора — уся інквізиція! — ночами не сплять, шукаючи того зрадника, через якого людська подоба опиняється у лапах Горана та Бо Ши?! Га?

— Добре, шеф, я згоден. Вам від частки цього зрадника сімдесят п’ять відсотків, а мені двадцять п’ять.

— А скільки невинних боїв катували та стратили через підозру в зраді?! Скільки невинних полягло, га, милий Хруню?

— Я зрозумів вас, шеф… Згоден на мізерні десять відсоточків. Уся решта зрадника — ваша.

— Неси його сюди, — холодно скомандував солідний дядечко — пан бой.

Хруня мотнувся до кабіни водія та, вхопивши за крило непритомного кажана Гулю, вмить притягнув його до шефа.

— Зрадника доставлено під ваші справедливі очі, шеф! — радий піддобритися, доклав Хруня, витягнувшись струнко. — Що накажете зробити з цієї смердючки?

— Менше слів, — суворо промовив шеф, насторожено озирнувшись. — В нас дуже мало часу і дуже багато роботи.

— Смердючці смердюча смерть! — вигукнув він свої улюблені слова та, відчинивши покришку колодязя, скинув у шахту непритомне тіло свого найкращого друга.

— Уявляю, що з ним зараз зроблять гарячі вірменські ворони, — по-ідіотському всміхнувся Хруня. — Вони покажуть йому, що таке чемпіонат Львова з боксу… Хі-хі…

— Дурило, хто так кидає?! Подивись, он він іклом зачепився за якийсь гак! — прогорланив шеф та ледь нахилився до колодязя.

— Де? — розгублено прошепотів Хруня, зазирнувши в чорноту шахти.

— Та он! Он там! Дивись трохи нижче! — емоційно пояснив солідний дядечко та, вхопивши Хруню за ноги, скинув його у колодязь.

— За що-о-о-о, ше-е-е-ф?! — луною загуло у шахті зникаюче волання.

— Смердючці — смердюча смерть, — передражнив шеф підопічного. — Уявляю, що з вами зараз зроблять гарячі вірменські ворони. Чемпіонат із боксу просто відпочиває, — голосно додав він та, озирнувшись, рушив до колодязної лебідки, яка стояла попід цвілою кам’яною стіною.

— Моє шанування, ваша милосте, — шанобливо прошепотів він, низько вклонившись величезному чорному павуку, що сидів на лебідці. — Щойно мною було виявлено двох підступних зрадників. Саме через них пігулки з людською подобою просочувались до Горана та Бо Ши.

— Як ти впізнав мене? — чавунним басом запитав павук, не зводячи прискіпливого чорного погляду з боя.

— Погляд, ваша милосте, — ще нижче вклонившись, відповів солідний дядечко. — Ваш погляд ломить спину… Від нього стигне в жилах кров. Так можуть дивитись лишень двоє: ви, ваша милосте, і наш незбагненний імператор ДДТ…

— Хто такий пан Урсуляк? — басовито прохрипів павук, перебивши його мову.

— П… пан Урсуляк? — затинаючись, перепитав бой, відчувши, як миттєво це питання кинуло його в піт. — Ц… це… той негідник, через хитрі схеми якого людська подоба потрапляла до лап Горана та Бо Ши.

— Хто такий пан Урсуляк? — ще раз запитав чорний павук, не зводячи свого магнетичного погляду з переляканого боя.

— Ц… Це — негідник. Підла, нікчемна особистість…

— Хто такий пан Урсуляк? — знову прохрипів павук, роблячи наголос на кожному слові. І після кожного слова його чорні бездонні очі наливалися ще більшою чорнотою.

— Я… Я забув… Забув це запитати…

— Хто… такий… пан… Урсуляк?!

— Я зараз… Зараз це дізнаюся… Все дізнаюся… — зніяковіло затараторив бой, позадкувавши до колодязної труби. — Я негайно це з’ясую та докладу вам, пане Заморо, — бубонів він, відкриваючи кришку та незграбно залазячи до колодязя. — Н-н… Негайно все буде з’ясовано та докладено, — ще раз перелякано прошепотів він та стрибнув у чорну прірву шахти. У колодязі лунко загуло, та вже за мить знов запанувала тиша.

Велетенський чорний павук, нібито готуючись до стрибка, підняв і розчепірив свої мохнаті лапи. Враз перетворившись на чорного ворона, він змахнув крилами та щез у безмежних чорних коридорах водокачки.