Джiп в телевiзорi

—    Добривечір, синьйоре Бінда! Заходьте. Чим можу прислужитися?

—    Не позичили б ви мені хвилин на десять вашого телевізора?

—    Зараз? Ось-ось передаватимуть теленовини. А я дуже цікавлюся всім, що відбувається на білому світі. Чому б вам не зайти до мене, якщо ваш телевізор зіпсувався?

Бухгалтер Бінда пояснив адвокатові, у чім річ, і додав:

—    У газеті навіть писалося, як лікувати цю недугу. Навпроти телевізора, в якому опинився хворий, треба поставити інший телевізійний апарат, і тоді новий екран почне притягати до себе хворого. А коли хворий вилетить із колишнього телевізора й опиниться в повітрі, треба одразу вимкнути обидва телевізори. Тяжіння зникає, і хворий падає на долівку. Певна річ, слід заздалегідь постелити килимок, щоб він не забився. Отого адвоката, про якого я щойно розповідав, урятували саме так. Але, падаючи, він сильно вдарився головою об підлогу і в нього на лобі вискочило три гулі.

Адвокат Проспері терпляче вислухав сусіда, а відтак йому закортіло особисто глянути на Джіпа. Хлопець знічено привітався з ним. Зрештою, адвокат заявив, що охоче допоможе сусідові,  але тільки після  теленовин.

—    Знаєте, новини — єдина передача, яка мене цікавить.

На жаль, після новин діти адвоката Проспері зняли страшенний репет і навідріз відмовилися дати телевізор. Вони хотіли дивитися «Веселу карусель» і годі було їх умовити.

Скоцюрбившись, бідолашний Джіп перетерпів у телевізорі ще й «Веселу карусель». Ледве він ухилився від зубної пасти, що летіла з величезного тюбика, як потрапив під мильну піну. Він чхав і кашляв від отих пекучих бульбашок, що набилися йому в очі та ніс. Аж тут на його майку розлився чудернацькими узорами якийсь липкий лак. Жахнувшись, тітка Емма скрикнула й гірко заплакала, а Фліп аж заливався єхидним сміхом, і велика кулькова ручка намалювала йому під носом розкішні вуса. Тим часом, зголоднівши, Джіп простягнув руку за солодким сиром, але не виявив належної спритності: сирок зник, натомість із-поміж пальців полізла тягуча мазь від ревматизму.

Після «Веселої каруселі» адвокат Проспері переніс, як обіцяв, свій телевізор до помешкання Бінди, бурмочучи однак:

—    Зараз по Євробаченню показуватимуть бокс... Розумієте, це єдина передача, яка мене цікавить!

Нарешті адвокатового телевізора акуратно поставили проти телевізора, в якому Джіп і досі витирав сліди своєї програної битви з рекламою. Тітка Емма розстелила на підлозі килими та покривала, позносивши їх з усіх кімнат, щоб Джіп, падаючи, не набив собі великих ґуль.

—    А тепер увага! — попередив Джордано Бінда.— Коли я скомандую, треба вимкнути обидва телевізори. Але пильнуйте: це треба зробити в одну й ту саму мить. Ти, Джіпе,— додав він, звертаючись до свого сина на телеекрані,— дивися в телевізор синьйора адвоката.

Джіп так і зробив. Він відчув, що в нього знов, як і тоді, засвербіли ноги. Ще мить — і він, захитавшись, піднявся, мов ракета на старті, а потім із швидкістю звуку перелетів кімнату.

Вражений незвичним видовищем, бухгалтер Бінда забув дати команду. Джіп шугнув у телевізор адвоката Проспері і ... зник.

—    Джіпе, де ти? Ти чуєш нас, Джіпе?

На екранах обох телевізорів лупцювали один одного італійський та англійський боксери. А Джіп? Джіп зник без сліду.

—    Швидко перемкніть телевізори на другу програму!


Але й по другій програмі ні в одному, ні в другому телевізорі Джіпа й близько не було.

—    Що ж тепер робити?

У цю мить задзеленчав дзвінок. У дверях стояв механік.

—    Викликали? Що сталося?

Всі знають, що механіки завжди запізнюються.

ЛЮДОЖЕР

Директор клініки міста Стокгольма, професор Лундквіст, оглядав з допомогою найновішого пристрою свого пацієнта — лісоторговця Скоглунда, бо виникла підозра, що той захворів на виразку шлунка. Новий пристрій професора — це всього-навсього тоненька трубочка, яку вводили через рот у стравохід хворого. Але на кінці трубочки була маленька, завбільшки з головку шпильки, телекамера, вона передавала через дроти всередині трубочки на екран телевізора все, що робилося в шлунку пацієнта.

—    Готово? — спитав професор у свого помічника та двох сестер.

Усі троє влад відповіли по-шведському: «Так».

—    Починаймо,— сказав професор.

Він обережно просунув трубочку в стравохід лісоторговця, легенько натиснув кнопки пристрою, і ось на екрані телевізора з'явилося значно побільшене зображення шлунка хворого.

—    Ой! — вигукнули обидві медичні сестри по-шведському. Але це слово будь-якою мовою — італійською чи китайською — звучить однаково.

—    Ви, пане Скоглунд, не турбуйтеся, все буде гаразд. Думайте собі про ціни на тополі, березу або про розмір податків. Огляд вашого шлунка триватиме не довше десяти хвилин. Ми просто ознайомимося, так би мовити, з вашою шановною травною майстернею... Пані Ріто, додайте напруги для чіткішого зображення на екрані. Ось так, чудово. Що ж ми бачимо?

Чотири пари очей одночасно закліпали вісьмома парами вій.

—    О господи! — вигукнув помічник професора.

—    Ой! — скрикнули обидві медичні сестри.

—    Ви людожер! — жахнувшись, крикнув професор Лундквіст.

На екрані телевізора видно було, як у шлунку лісоторговця сидів Джамп'еро Бінда, на прізвисько Джіп, і, нудьгуючи, колупав собі пальцем у носі. Зауваживши, що на нього дивляться, хлопчик підвівся і чемно вклонився.

—    Пане Скоглунд,— вигукнув професор,— ви приховали від мене справжні причини своєї недуги. Чи ви гадали, що з'їли хлопчика і вам удасться замести сліди свого злочину? Як вам не соромно! Ви хворий не на виразку шлунку, ви — людожер!

Лісоторговець, ясна річ, здивувався вкрай, бо не бачив екрана й не міг зрозуміти, за що його лають. А втім, лежачи з телекамерою в шлунку, він не міг і слова сказати.

—    Людожерство в двадцятому столітті! — репетував далі професор.— Зараз, коли колонії здобувають незалежність, стають цивілізованими, лісоторговці займаються людоїдством.

—    Професоре,— сором'язливо обізвалася одна з медичних сестер.— Здається... дитина подає якісь знаки. Вона ще жива, дивіться!..

—    Бідолашний, він навіть без черевиків...— прошепотіла друга медична сестра.

—    Добре, що хоч шкарпетки залишив! — вигукнув помічник професора, окинувши розгубленого хворого суворим поглядом.

—    Тихше,— сказав професор і оглянув Джіпа з голови до шкарпеток.— Як ти себе почуваєш, хлопчику? — спитав він.

—    Квік, прік, квак, марамак,— відповів Джіп.

—    Дивна мова,— буркнув професор Лундквіст. Насправді Джіп відповів професорові по-італійськи:

«Я нічого не розумію». Але професор не знав жодного італійського слова. Ну, а Джіп не знав нічого по-шведському, і для нього запитання професора теж прозвучало досить дивно, а саме: «Квік, прік, квак, марамак».

«Чудернацька якась мова»,— подумав Джіп.

На щастя, одна з медичних сестер улітку відпочивала поблизу Неаполя, трохи навчилася по-італійськи, тож могла бути за перекладача.

—    Як ти себе почуваєш? — повторив запитання професор.

—    Дякую, добре,— відповів Джіп.

—    Він зробив тобі боляче, хлопчику?

—    Хто?

—    Як хто? Скоглунд, чорт забирай!

—    Я його не знаю.

—    Що ж ти тоді робиш у нього в шлунку! В твоєму віці я не лазив по чужих шлунках. Тим більше в іноземців.

—    Присягаюсь вам, пане професор, я не винен.

—    Ти не винен, Скоглунд не винен, усі не винні. Хто ж тоді винен? Я чи король Швеції? Чи кінна варта?

—    Ви розумієте, я...

—    Годі. Сиди тихо й не ворушись. А ми подумаємо, як тобі допомогти,— щось сердито бурмочучи собі під ніс, професор обережно витягнув трубочку з телекамерою із шлунка лісоторговця, який нарешті зміг говорити.

—    Професоре, мій стан серйозний? — спитав він перелякано.