Ге, людина з Моого

Довелося знов зауважити Ладіславові за його нечемну поведінку, а також за ті «деревима», а Геленку ми попросили докінчити свою думку.

— Я не кажу нічого особливого. Я лиш уявляю собі, що на деяких планетах, приміром, на Плеяді, люди подібні до дерев.

3

ГЕЛЕНКА ЗАТИКАЄ СОБІ ВУХА.

ДІТИ, ЩО ОПІКУЮТЬСЯ ОДНЕ ОДНИМ.

ЗАПРОШЕННЯ НА ЧАЙ

Я пояснив Геленці, що на Моого ми виглядаємо достеменно, як земляни. Коли не вірить, нехай зробить таку ласку й подивиться на мене.

Тільки-но я заговорив про це, як Геленка обернулася до маляра й зацікавлено почала розпитувати про його дитинство. Ми якусь хвилю говорили разом, аж поки Ладіславові увірвався терпець: він підскочив і гарикнув, щоб це дівчисько йшло собі куди-небудь, хоча б за дерево, й дало нам нарешті спокій. Ображена Геленка замовкла, а йому лиш цього й треба було. Як тільки запала тиша, він попрохав мене, щоб я не дозволяв перебивати себе й далі оповідав про планету Моого.

— Не знаю, що тобі оповісти, — мовив я й погладив Ладіслава по мокрій голові. — Моого надзвичай схоже на земну кулю. Тільки воно значно більше й старше. І холоне наше сонце. Тому ми подалися шукати планету, де б нам добре велося.

Геленка затулила собі долонями вуха, але, очевидячки, марно.

Тоді вона тріпнулася й побігла під дощ.

— Приведи її назад, — звелів я Ладіславові.

— Нехай біжить, кажіть далі, — своєю чергою звелів він мені.

Та наш маляр мав добре серце й не міг дозволити, щоб дівчина бігла під зливою. (Я, коли б навіть і мав таке серце, як він, то навряд чи зміг би тут чимось зарадити).

Обоє на мить щезли нам з очей. Дощ нагадував плетені штори, що хитаються на протягу.

Не знаю, як маляреві вдалося умовити Геленку, — у нього довго нічого не виходило, — але він її таки умовив. Коли вони обоє вернулися до нас, по обличчю їм патьоками стікала вода. Геленка сперлася на дерево й заходилася виливати з черевичків воду.

— Оповідайте, — підганяв Ладіслав.

— Якщо цей добродій не кине верзти нісенітниці, — мовила Геленка, — я втечу знов.

— Але ж, Геленко, — спокійно мовив маляр, — це ж бо тільки гра. Точнісінько, як ти вдавала з себе Дерево, цей добродій хоче зіграти людину з Моого. Що тут такого? Ходімо послухаємо й побачимо, як воно в нього вийде.

— Еге ж, еге ж! — високо підстрибуючи, галасував Ладіслав.

— А я не хочу, — відказала Геленка. — Я не можу цього слухати. Ліпше оповідайте про своє дитинство.

— Ні, про Моого! — кричав Ладіслав.

Треба було покласти край цьому гармидеру. Маляреві спало на думку перевести мову на зовсім інше. Він запитав дітей, чому вони проводять свої канікули у Празі.

— До табору ми поїдемо аж наприкінці липня, — відказала Геленка.

— А до того часу я ніяк не здихаюсь її, — поскарживсь Ладіслав.

— Ти опікаєш Геленку?

— Ми опікаємо одно одне, — мовила Геленка. — Його тато з моєю мамою поїхали до Брна, у холоднику лишили нам їсти й пити, а також гроші, і ми піклуємось одне про одного. Ми майже як брат і сестра.

— Але ми не любимося, — додав Ладіслав. — Тато і її мама, може, й поберуться, але я з нею мешкати в одній квартирі не хочу.

— А тебе про це хтось питав? — озвалася дівчина й окинула Ладіслава зневажливим поглядом.

Шурхіт дощу довкола поволі вмовкав, і ми раптом почули незвичний звук, схожий на прискорене цокання годинника. Це Геленці цокотіли з холоду зуби. Маляр звернув мою увагу на те, що вона змокла до рубчика. Він також сказав, що тепер, коли йому до спини прилипла мокра сорочка, під каштаном уже не так затишно, як перше.

Дощ ущух, але тепліше все одно не стало, темні хмари далі пливли у нас над головою, і мені навіть здавалося, що я чую їхній свист. Час було щось придумати.

— Вам обом не завадило б напитися гарячого чаю, — сказав я.

— Коли ваша ласка! — вигукнув маляр. — Я запрошую вас на чай до своєї робітні.

4

ПЕРЕД ДОЩЕМ.

НЕЙМОВІРНЕ ЩАСТЯ

Я люблю запрошення і всі ті слова чемності, що ними навзаєм обмінюються господар і гість. Мені було б дуже приємно, якби маляр замість звичайного: «Я запрошую вас» сказав хоча б: «Маю за честь запросити вас» або щось подібне.

Та я все ж таки зразу відповів йому:

— Сісти до вашого столу буде для мене велика радість, добродію. Тільки прошу вас: не йдіть додому пішки. Мій автомобільчик заведеться вмент і помчить без ніякого дренькоту й шуму, коли ви зробите йому таку ласку й на хвильку сядете в нього.

— Ви навіть не здогадуєтесь, як мені на руку ваша пропозиція, добродію, — мовив маляр. — Трамваєм ми б їхали півгодини, а пішки дісталися б до нас аж за смерку. Я тільки боюся, що їзда у вашому елегантному автомобільчику буде для нас корисніша за підвечірок у моїй робітні й що ми спершу з'їмо солодке, а потім гірке, або, як кажуть, спершу ліпше, а тоді гірше. Але ж ми не можемо спершу напитися чаю і тільки тоді їхати на чай. Отож я охоче сяду в вашого автомобільчика і дуже шкодуватиму, якщо Геленка або Ладіслав вирішать іти пішки.

Діти затамували віддих. Невже до них прийшло неймовірне щастя?

Ще зовсім недавно ішли вони безлюдною спекотною вулицею, дерева сиві од пиляви, собаки позіхають, коти дрімають, а на вікнах у друзів спущені штори. Ладіслав підкидав носаком камінці, Геленка махала перед собою косою, ніби віялом. І жодне не знало, куди їм іти й що чинити.

— Треба було взяти книжку, — сказав Ладіслав, — тепер я був би собі любісінько читав.

— Тобі не можна, — мовила Геленка.

— Що не можна?

— Що не можна, що не можна, що не можна, псувати зір не можна. Тато дозволив тобі читати щонайбільше годину в день. З ранку до вечора не вилазив з тих книжок, тож тепер маєш.

Так сердешний Ладіслав та його сувора поводарка дійшли аж до каштана. І коли зіпсувалася погода, вони щиро зраділи. Ладіслав волів, щоб налетів смерч, буря з кульовою блискавкою або ще щось, принаймні щоб ушкварила добряча злива. Він дивився на ясно-жовті, крижано-білі й чорно-сірі хмари, витріщав на них свої короткозорі очі, як на сцену, де скоро почнеться вистава. Із цих хмар щонайбільше вдарить злива, цікавішої пригоди йому сьогодні вже не дочекатися. Хіба це розвага для семикласника!

Зненацька з-за дощової завіси тихо виплив мій небачений повіз. Ми були для нього чарівне видиво — скляний автомобільчик і я.

Що було далі, ви вже знаєте.

Для радості Ладіславові не треба було більше нічого, крім того, що він бачив і чув. Коли ми з малярем запросили його на підвечірок, він не вагаючись погодився, але минуло ще кілька секунд, поки він утямив, що поїде з нами в небесному автомобільчику.

Його пухкі губки розтулилися, очі заблищали з захоплення. На радощах він хотів перекинутись. Упав навколішки й плеснув руками по вогкій землі. А тоді заревів. Нехай ніхто не гнівається на нього, що перекид йому не вдався. Перегодя я довідавсь, що Ладіслав не такий здоровий, щоб ходити на фізкультуру і займатися спортом. Не може ж кожен бути удатний до всього, і Ладіслав — тільки опецькуватий учений.

Геленка прийняла наше запрошення, як гоже дамі, — ледь уклонилася й мовила: «Будь ласка». І спустила темні вії, щоб ми не бачили, як вона невимовно зраділа. Мимохіть усміхнулася, закусивши спідню губу.

В автомобільчику Ладіслав сидів обік мене. Йому не хотілося провадити жодних розмов, бо вони псували б йому радість від їзди. Я ж, навпаки, в авто охоче гуторю. Мені до мислі попутник, який коли вже він не балакучий, то принаймні співає.

Нас чекав шлях через усю Прагу. Маляр почав оповідати про своє дитинство. Я не хочу позбавляти вас бодай одного слова з його оповіді. Подібну історію не так часто можна почути.

5

ЯК МАЛЯР ВИТІШИВ СПЕРШУ СЕБЕ, А ПОТІМ КАРОЛІНУ.

ЧОМУ БАТЬКИ НЕ БЕРУТЬ ВЗІРЕЦЬ ІЗ ДІТЕЙ?