Джованi Трапатонi

— Так-так, шановний, прошу, — самовпевнено відповіла баба Ганя та, діставши якесь посвідчення, простягнула його худорлявому.

Полісмен, узявши до рук червоне посвідчення, уважно заходився його вивчати, раз по раз здивовано та розгублено зиркаючи на бабу Ганю.

Пані Ганна, заповнюючи паузу, красномовно нахилилась до вишуканої брошки, що прикрашала її кофтину, та багатозначно пробубоніла: «Сьомий, я вже на місті… Прикриваю тебе ззаду…»

Худорлявий полісмен, уважно дослухавши кінець бубоніння баби Гані, ще раз розгублено кинув погляд у посвідчення та захоплено простягнув його хазяйці.

— Маю честь! — шанобливо козирнув він, витягнувшись струнко.

— Дуже добре, — не за уставом відказала панні Ганна та, повернувшись до Лади, тихо додала: — Запам’ятай, мати честь і казати, що ти її маєш, це зовсім не одне й те саме. Зрозуміла?

— Ба, це ти до чого?

— Це я з приводу виховання, — серйозно пояснила бабця. — А то з цими клопотами і пограбуваннями про головне геть забуваєш, — сама себе посварила пані Ганна та знову розвернулася до полісмена.

— Щось серйозне? — по-змовницьки нахилившись до неї, ледь чутно запив він.

— Шпигунські терористи — вкрай незрозуміло, зате багатозначно, прошепотіла у відповідь пані Ганна.

— Нас не попереджали… — розгублено чи то запитав, чи то ствердив худорлявий полісмен.

— Вас попередять… — безапеляційно мовила вона і, загадково повівши бровою, додала:

— Якщо у цьому виникне потреба.

— Я зрозумів… — перелякано погодився полісмен.

Зненацька баба Ганя знову нахилилась до брошки та пробубоніла:

— Буран, я Ластівка… Сьомий зайшов у будинок… Дванадцятий веде теля…

Досі невідомо, чому саме ця фраза «Дванадцятий веде теля» так приголомшливо подіяла на полісмена. Але саме після цих незрозумілих слів він остаточно впав у несвідомість. Став знервовано озиратись та підозріло вдивлятись у перехожих.

— Може, це… Того… Як його? Потрібна допомога? — ледь сформулював він несвідомий потік своїх думок.

Пані Ганна, певно, не знаючи, що відповісти на цю недоречну пропозицію, знову нахилилася до брошки:

— Буран, прикрий дванадцятого… резидент рушив на Астру… Сиріус просить допомоги… — по-діловому прошепотіла вона, але, збагнувши, що від полісмена так легко не відчепишся, суворо запитала:

— Зброя є?

— А то ж як… — трохи ображено, але рішуче відповів худорлявий. — Усе як має бути — і зброя, і бойові набої…

— Ваше прізвище? — запитала баба Ганя.

— Прапорщик Пасько! — з готовністю відрекомендувався полісмен.

— Значить, так, прапорщик Пасько… Негайно переміщуйтесь у зону залізничного вокзалу, — впевнено скомандувала баба Ганя та знервовано забарабанила пальцями по брошці. — Можливо, вони спробують захопити уночі вокзал…

— Та ну… — перелякано прошепотів Пасько, і його обличчя негайно відобразило осягнення жахливої підступності підлих терористів. — Невже таке можливо?!

— Візьміть себе в руки! — підбадьорливо, але трагічно наказала баба Ганя. — Якщо на вокзалі все спокійно, обережно переміщайтесь на Головпоштамт…

— Невже й Головпоштамт?! — геть знітився Пасько.

— Візьміть себе в руки! — знову, вже категорично, наказала пані Ганна. — Глобальний тероризм — це вам не трамвайні безквиткові зайці! Це — ого-го що! І навіть більше! Ясно вам?

— Ясно, — приречено відповів Пасько та витер рясний піт з чола.

— Виконуйте! — скомандувала баба Ганя. — І ось що… Ось цей мікроскоп, — вказала вона на товстенького, що весь час розглядав її машину, — цей мікроскоп теж з собою прихопіть! Бо він вже дірку проглядів у нашому конспіративному авто!

— Це сержант Ясько, — схлипуючи, пояснив худенький полісмен. — Відмінник стройової… Чудово грає на баяні, має другий розряд по шашках…

— Баян — це прекрасно… — стомлено відповіла баба Ганя прапорщику. — Тож беріть баяніста з собою та рушайте. І пам’ятайте: Батьківщина вас не забуде!

— Сержант Ясько, за мною! — рішуче скомандував прапорщик Пасько. Потім іще раз кинув захоплений погляд на чарівну брошку, пустив скупу сльозу та прошепотів:

— Служу Вітчизні!

— Дуже добре, — знову не за уставом відповіла пані Ганна. Але її вже не почули. Прапорщик Пасько та сержант Ясько миттєво зникли в напрямку вокзалу.

— Запам’ятай, онученько, служити своїй Вітчизні — священний обов’язок кожної людини, — повернулася бабця до Лади. — Але служити, а не прислужуватись.

Це не одне й те саме… Це по-перше, а по-друге: суди про людину не за її словами, а за її вчинками. Те, що і як вона робить, визначає її суть. За красномовством майже завжди ховається нікчема і зрадник.

— Це ти до чого? — розгублено запитала Лада.

— Це я знову задля виховання.

— Що за посвідчення ти йому показала?

— ГРУ — головне розвідувальне управління, — сумно відповіла бабця.

Лада узяла посвідчення, аби роздивитись, та одразу чомусь розсміялась.

— Тут написано, що ти генерал ГРУ! Це ж безглуздя цілковите! Просто сміх!

— Це не сміх, онученько. Це — трагедія.

— Звідки воно в тебе?

— Купила, — сумно буркнула баба Ганя. — У крамничці приколів, ось прямо тут, на площі Ринок. Там у мене в торбі купа подібного сміття… Ось… — відкривши сумку, показала вона Ладі: мати-героїня, член ОБСЄ, ліквідатор Чорнобильської аварії, інвалід першої групи, співробітник ЦРУ, офіцер ФСБ…

— А навіщо це тобі?

— Це допомагає мені заощаджувати на квитках до Театру опери та балету. Ось наприклад, мати-героїня має право щодня безкоштовно насолоджуватись балетом…

— Та ну? — здивовано перебила її Лада. — Це жарт?

— Зовсім ні. Це постанова нашого Міністерства культури за номером 278-У… Але менше з тим, — незадоволено спинила вона саму себе. — І без того вже змарнували купу часу. — О, ти за мене менша… Дістань-но мені мої капелюшки. Он там, на поличці, за заднім сидінням… Тільки обережно, вони надзвичайно ніжні!

Лада хутко дістала капелюшки та подала їх бабці.

— Ба, а навіщо ти їх із собою возиш?

— Онученько, пані завжди має виглядати бездоганно. Запам’ятай, це вкрай важливо. — Бабця вибрала собі найліпший капелюшок, а решту повернула Ладі. — Поклади на місце. Тільки, благаю, обережно, вони неймовірно ніжні.

І поки Лада повертала надзвичайну та неймовірну ніжність на місце, баба Ганя велично прикрасила свою голівку вишуканим фіолетовим капелюшком.

— Ба-а, — захоплено прошепотіла Лада. — Як добре, що тебе не бачить зараз англійська королева… Вона би просто із заздрості померла.

— Ну-ну, не варто випускати пару передчасно. Залиш усі захоплення для справи. Чим щирішими вони будуть, тим легше пройде це пограбування. Нумо, ходімо… Ти за мною. І не забудь перевернути на дверях табличку.

— Не хвилюйся, — впевнено відповіла онука та одразу за бабцею вискочила з машини.

Зайшовши до крамнички, Лада непомітно перевернула на скляних вхідних дверях табличку. І з вулиці тепер можна було прочитати яскраво-червоне слово ЗАЧИНЕНО.

Лада відразу перерахувала всіх покупців. На жаль, їх виявилося забагато. Шестеро, окрім баби Гані та власниці крамнички, пані Брильської. П’ятеро жінок та якийсь підстаркуватий дідусь. Усі уважно та заклопотано роздивлялися ґудзики на вітринах.

Хоча, це тільки на перший погляд здавалося, що відвідувачі роздивлялися те, за чим і завітали до крамнички. Коли придивитись більш уважно, то неможливо було оминути той факт, що жіночки, геть усі, вже розглядали винятково чарівний капелюшок баби Гані. Єдиний, хто вже хвилину не помічав цієї казки, був пристаркуватий дідусь. Але, судячи з того, що він розглядав вітрини через монокль, пробачити йому цю неувагу можна.

— О, так, ця пані Брильська, дійсно, ще та штучка… — відзначила про себе Лада, помітивши за вітриною клітку, в якій сидів великий папуга Ара. Вона терпіти не могла тих людей, які примушують живі створіння сидіти в клітках. Ця жорстокість завжди викликала у неї почуття огиди. Вона дуже добре запам’ятала слова, сказані їй бабцею, коли Лада була ще маленька: користати з чужої довірливості, безпосередності та щирості — підло. Лада цього не забула. Саме тому в неї ніколи не було ані папужок, ані хом’ячків, ані дельфіна (саме такий вишуканий подарунок збирався подарувати їй тато на її семиріччя. І тільки справжнісінька істерика, яку вона тоді вчинила, примусила її спантеличеного тата відмовитись від жорстокого наміру дарувати дельфіна).