Безсоння

— Але, пане Далтоне…

— І ми, — обірвав його Далтон, — рішуче налаштовані довести всім, що ми не нацисти, заколисані балаканиною гівняних політиків.

— Пане Далтоне…

— Ми також хочемо довести всім, що дехто з нас спроможний постояти за свої переконання й виконати священний обов’язок, який люблячий Господь поклав на…

— Пане Далтоне, «Друзі життя» планують акти насильства?

Запитання змусило Дена замовкнути, стираючи законсервовану жвавість з його обличчя, і Ральф помітив разючу річ: злість і агресивність покликані були приховати той факт, що Далтон наляканий до смерті.

— Насильство? — вичавив із себе Ден, обронивши це слово акуратно, начебто воно могло поранити йому рота. — Ні. «Друзі життя» відкидають навіть думку про те, що неправедним учинком можна досягти чогось праведного. Ми плануємо провести масову демонстрацію — до нашої боротьби приєднаються захисники життя з Оґасти, Портленда, Портсмута, навіть із Бостона, — але насильства не буде.

— А як щодо Еда Діпно? Ви можете говорити і від його імені?

Губи Далтона, і так стиснуті на нитку, тепер, здавалося, зовсім зникли.

— Пан Діпно більше не має жодного відношення до «Друзів життя», — мовив він, і Ральф уловив у тоні мовця страх і гнів. — Як і Френк Фелтон, Сандра Мак-Кі й Чарльз Пікерінґ, якщо вас це цікавить.

Погляд Джона Кіркленда в об’єктиві камери був короткий, але красномовний. Він свідчив про те, що, на його думку, Ден Далтон геть здурів.

— Ви хочете сказати, що Ед Діпно й інші особи — вибачте, але мені про них нічого не відомо — організували власну групу, яка виступає проти абортів? Щось на кшталт філії?

— Ми не проти абортів, ми за життя! — вигукнув Далтон. — А це велика різниця, жаль, що репортери плутають ці поняття!

— Виходить, вам не відомо, де зараз Ед Діпно і що він планує?

— Я не знаю, де він, і мене це не цікавить, як не цікавлять… філіальники.

«Однак ти боїшся, — подумав Ральф. — І якщо такий самовпевнений вилупок, як ти, боїться, то я просто нажаханий».

Далтон пішов геть. Кіркленд, мабуть, вирішивши, що ще не все вичавив з нього, рушив слідом за Деном, розмотуючи на ходу шнур мікрофону.

— Але хіба не правда, пане Далтоне, що, поки Ед Діпно був членом вашої організації, саме він спровокував кілька протестів з елементами насильства, включаючи витівку з ляльками, наповненими штучною кров’ю?

— Ви все про те ж? — запитав Ден Далтон. — Я помолюся за вас, мій друже. — І пішов геть.

Кіркленд здивовано подивився йому вслід, потім повернувся до камери:

— Ми намагалися зв’язатися з представником протилежної сторони — Ґретхен Тіллбері, яка доклала стільки зусиль, щоб тут, у Громадському центрі Деррі, сьогодні відбувся виступ Сьюзен Дей, — але не змогли її знайти. Ми чули, що міс Тіллбері зараз у Гай-Рідж, притулку для жінок, яким володіє й управляє Центр допомоги жінкам. Очевидно, вона та її асистенти готуються гідно провести те, що, на їхню думку, виллється в мирну демонстрацію й виступ сьогодні ввечері.

Ральф глянув на Луїзу й мовив:

— Принаймні, тепер ми знаємо, куди їхати.

На екрані телевізора з’явилася Лізетт Бенсон:

— Джоне, чи є реальна загроза насильства?

І знову Кіркленд, що зупинився перед низкою поліцейських машин. У руках він тримав білий паперовий прямокутник з надрукованим текстом.

— Служба безпеки виявила сотні таких карток, розкиданих по газону перед Громадським центром. Один із охоронців стверджує, що бачив автомобіль, з якого кидали картки, — «кадилак» моделі шістдесятих, коричневий чи чорний. На ньому не було номерних знаків, але на задньому бампері був напис: «АБОРТ — ЦЕ ВБИВСТВО, А НЕ ВИБІР».

І знову студія, і Лізетт Бенсон, надзвичайно зацікавлена:

— І це написано на тих картках, Джоне?

Кіркленд:

— Ти б назвала це загадкою. — Він глянув на картку. — «Якби у вашому пістолеті було всього дві кулі й ви опинилися в одній кімнаті з Гітлером, Сталіним і лікарем, що робить аборти, як би ви вчинили?» — Кіркленд подивився в камеру й сказав: — Відповідь надрукована на звороті: «Всадив би обидві кулі в того лікаря».

— Джон Кіркленд, репортаж із Громадського центру Деррі.

— Я вмираю з голоду, — повідомила Луїза, коли Ральф обережно виводив «олдсмобіль» зі стоянки. — Навіть якщо я й перебільшую, то не дуже.

— Я теж хочу їсти, — відповів Ральф. — Цілком природно, якщо врахувати, що ми не їли від вівторка. По дорозі в Гай-Рідж обов’язково заїдемо в кафе.

— А часу в нас вистачить?

— Іще б пак. Адже перемогу здобуває ситий.

— Можливо, та я не почуваю себе надто войовничою. А ти знаєш, де…

— Помовч секунду, Луїзо.

Він зупинив авто, перевів коробку передач у нейтральну позицію і прислухався. З-під капота чулися постукування й скрегіт, і це не сподобалося Ральфові. Звичайно, цементні стіни в таких місцях підсилюють звуки, і все-таки…

— Ральфе? — нервово одізвалася Луїза. — Тільки не кажи мені, що машина зламалася. Просто не кажи мені цього, добре?

— Гадаю, з нею все гаразд, — відповів він і знову почав пробиратися до денного світла. — Я трохи відвик від бабусі Неллі відтоді, як померла Керолайн. Забув, на які звуки вона здатна. Ти щось хотіла запитати?

— А ти знаєш, де Гай-Рідж?

Ральф похитав головою:

— Десь у передмісті Ньюпорта. Навряд чи вони хочуть, щоб чоловіки знали адресу цього притулку. Я сподівався, що ти краще знаєш.

Луїза теж похитала головою:

— Хвалити Бога, мені ніколи не потрібно було вдаватися до таких послуг. Нам слід зателефонувати їй. Міс Тіллбері. Тебе ж із нею познайомила Елен, отже, ти можеш поговорити з нею. Вона вислухає тебе.

Луїза обдарувала його поглядом, що зігрів серце, — «Будь-яка розсудлива людина прислухається до тебе, Ральфе», — промовляли її очі, але Ральф знову похитав головою:

— Готовий побитися об заклад, що сьогодні Ґретхен відповідає на дзвінки лише з Громадського центру і від Сьюзен Дей. Ця жінка або дуже смілива, або просто тупоголова ослиця, якщо вона приїжджає сюди.

— Можливо, і те й інше. Якщо Ґретхен Тіллбері не відповідає на телефонні дзвінки, як же ми зможемо зв’язатися з нею?

— Ось що я тобі скажу: більшу частину свого справжнього життя, як називає це Фей Чепін, я пропрацював комівояжером. Сподіваюся, що й зараз, за необхідності, зможу виявити винахідливість. — Він згадав про жінку з довідкового бюро з жовтогарячою аурою й посміхнувся: — І переконливість.

— Ральфе?

— Що, Луїзо?

— Мені здається, це і є справжнє життя.

Він погладив її по руці:

— Розумію, люба.

Знайоме сухорляве обличчя виглянуло з кабіни контролера платної лікарняної стоянки, знайома посмішка — не менше півдюжини зубів були, та загули — освітила його.

— Гей, Ральфе, це ти? Чорт мене забирай! Краса!

— Трігер? — здивувався Ральф. — Тріґер Вашон?

— А хто ж іще? — Тріґер відкинув з очей пасмо волосся, щоб краще розгледіти Луїзу. — А хто ця квіточка? Хай мені чорт, якщо не знаю її!

— Луїза Чесс, — відповів Ральф, дістаючи квиточок з гаманця. — Ти мав знати її чоловіка, Пола…

— Чорт, звичайно, знаю! — вигукнув Трігер. — У сімдесятому або сімдесят першому ми з ним іноді разом проводили вікенд! Оце так! Як він поживає, мем?

— Містер Чесс відійшов у кращий світ більше двох років тому, — відповіла Луїза.

— Чорт забирай! Печальна новина. Він був чудовим хлопцем, Пол Чесс. Його всі любили. — Тріґер так засмутився, ніби Луїза повідомила йому, що це сталося сьогодні вранці.

— Дякую, пане Вашоне. — Луїза глянула на годинника, тоді на Ральфа. Шлунок її загурчав, мовби ставлячи останню крапку в суперечці.

Ральф крізь віконечко передав квиток, і, коли Тріґер узяв його, Ральф раптом зрозумів, що по штампу буде видно, скільки часу вони з Луїзою провели в лікарні. З вівторка. Майже шістдесят годин.

— А що з роботою в хімчистці, Тріґу? — поспішно запитав він.