Безсоння

(— Отже, ви впустили нас у ліфт… Чи, може, ми не удостоїлися такої честі, і ви просто погнали нас пожежними сходами. Дали нам змогу трохи акліматизуватися, щоб ми не звихнулися остаточно. І як легко вам усе вдалося! Крали наш сон, поки ми мало не збожеволіли. Син Луїзи і її невістка мало не запроторили її в один цікавий заклад, вам це відомо? А мій друг Білл Мак-Ґоверн вважає мене клієнтом Джуніпер-Гілл. А в цей час ви, маленькі ангели…)

Посмішка на обличчі Клото потьмяніла:

(— Ми не ангели, Ральфе).

(— Ральфе, не кричи на них, будь ласка.)

Так, він справді кричав, тому що відгомони його крику, очевидно, долетіли й до Фея; той закрив книжку, дав спокій своєму носові й випрямився, тривожно оглядаючись.

Ральф перевів погляд із Клото (який відступив назад і зовсім перестав посміхатися) на Лахесіса:

(— Твій друг сказав, що ви не ангели. А де ж вони? Грають у покер за вісім поверхів вище? А Бог, мабуть, у пентхаузі, тоді як диявол орудує в котельні?)

Відповіді не було. Клото й Лахесіс перезирнулися. Луїза вчепилась Ральфові в рукав, але він проігнорував це.

(— Отже, що ж ми повинні зробити? Ви чекаєте, що ми вистежимо вашу лису версію Ганнібала Лектора [42] і знімемо з нього скальп? Та пішли ви…)

Тут Ральф, розвернувшись, вийшов би з палати (на своєму віку він переглянув безліч фільмів і чудово знався на відхідних репліках), але Луїза злякано розридалася, і це стримало його. Вираз збентеженого докору в її очах змусив Ральфа пошкодувати про свій спалах. Він обійняв Луїзу за плечі й зухвало глянув на лисих чоловічків.

Вони перезирнулися ще раз, і щось — якесь спілкування, недоступне слуху й розумінню, досягнутому Ральфом і Луїзою, — відбулося між двома істотами. Потім Лахесіс знову повернувся до них, він посміхався… Але в очах його застиг смуток.

(— Мені зрозумілий твій гнів, Ральфе, але він не обґрунтований. Зараз ти не віриш мені, але згодом усе зміниться. Але поки що ми повинні відкласти ваші запитання й наші відповіді — ті, які ми можемо дати.)

(— Чому?)

(— Тому що цій людині прийшов час прощатися. Дивіться уважно, таке знання буде корисне для вас.)

Клото підійшов до ліжка ліворуч. Лахесіс зайшов праворуч, пройшовши крізь Фея Чепіна. Фей подався вперед, захлинувшись раптовим кашлем, а потім, коли приступ минув, знову відкрив книжку про шахи.

(— Ральфе! Я не можу дивитися! Я не можу дивитися, як вони це роблять!)

Але Ральф вважав, що Луїза зможе. Вони обоє будуть дивитися. Він лише міцніше пригорнув до себе Луїзу, коли Клото й Лахесіс схилилися над Джиммі В. Їхні обличчя освітилися любов’ю, турботою, ніжністю, і Ральф згадав персонажів картини Рембрандта — здається, вона називалася «Нічна варта». Їхні аури змішалися, перекриваючи одна одну, над грудною кліткою Джиммі, і той несподівано відкрив очі. Секунду він дивився крізь лисих лікарів на стелю з подивом і нерозумінням, потім перевів погляд на двері й посміхнувся.

— Гей! Погляньте, хто прийшов! — вигукнув Джиммі В. Голос його був тихим і хрипким, але Ральф уловив південно-бостонський акцент. Фей підстрибнув. Шаховий задачник упав на підлогу. Фей подався вперед і взяв Джиммі за руку, але той не звернув на нього уваги, продовжуючи дивитися на Ральфа й Луїзу. — Це ж Ральф Робертс! А з ним дружина Пола Чесса! Чуєш, Ральфе, а пам’ятаєш, як ми хотіли на виставу шапіто?

— Пам’ятаю, Джиммі.

Джиммі посміхнувся, очі його знову заплющилися. Лахесіс, взявши за вилиці умираючого, легенько повернув його голову, як перукар, що збирається поголити клієнта. У ту ж мить Клото схилився ще нижче й розкрив ножиці так, щоб чорна «мотузочка» Джиммі В. опинилася між розкритими лезами. Коли Клото зімкнув ножиці, Лахесіс схилився й поцілував Джиммі у чоло.

(— Іди з миром, друже.)

Пролунав ледь чутний звук. Відрізана «мотузочка» здійнялася до стелі й розчинилася. Саван, що огортав Джиммі В., спалахнув сліпучо-білим і зник. Джиммі знову розплющив очі й глянув на Фея. Він спробував посміхнутися, але в цю мить погляд його зупинився. Ямочки, що почали було утворюватися від назріваючої усмішки, розгладилися.

— Джиммі? — Фей потряс Джиммі В. за плече. — Що з тобою, Джиммі?.. О, чорт.

Фей підвівся й мало не підтюпцем вибіг із палати.

Клото: (— Сподіваюся, ви зрозуміли, що всі наші справи ми робимо з любов’ю й повагою? Що насправді ми лікарі останнього притулку? Для нашого подальшого спілкування, Ральфе і Луїзо, дуже важливо, щоб ви зрозуміли це).

(— Так.)

(— Так.)

Ральф не мав ані найменшого бажання погоджуватися з ними хоч у чомусь, але ця фраза — «лікарі останнього притулку» — без зусиль упокорила його гнів. Змістом її була сама істина. Вони звільнили Джиммі В. зі світу, в якому для нього не залишалося нічого, крім болю. Так, безсумнівно, саме вони стояли поруч із Ральфом у палаті № 317 сім місяців тому, саме вони принесли Керолайн полегшення. Так, вони робили свою справу з любов’ю й повагою — найменші сумніви щодо цього відпали самі собою, коли Лахесіс поцілував чоло Джиммі В. Але хіба любов і повага давали їм право провести його — і Луїзу — крізь пекло, щоб послати їх по надприродну істоту, в якої поїхав дах? Чи давало це їм право гадати, що звичайні люди, до того ж далеко не молоді, зможуть упоратися з чудовиськом?

Лахесіс: (— Краще ходімо звідси. Незабаром сюди збіжаться люди, а нам необхідно поговорити).

(— Чи є в нас вибір?)

Їхні відповіді

(— Звичайно!)

(— Вибір завжди є!)

пролунали миттєво, забарвлені в кольори подиву.

Клото й Лахесіс рушили до дверей, Ральф і Луїза відскочили вбік, даючи їм пройти. Але аури лисих лікарів усе-таки огорнули їх на мить, і Ральф відчув їх на смак і на дотик: смак солодких яблук, а на дотик — немов суха, легка кора дерева.

Коли вони виходили пліч-о-пліч, шанобливо розмовляючи один з одним, у палату в супроводі двох медсестер повернувся Фей. Вони пройшли крізь Лахесіса й Клото, потім крізь Ральфа й Луїзу, не сповільнюючи кроку і взагалі нічого не помічаючи.

А в коридорі життя йшло своєю чергою. Гул не припинявся, ніде не спалахнуло світло, коридором ніхто не біг і не кричав. Тут смерть була занадто частим відвідувачем, щоб улаштовувати переполох. Ральф подумав, що навіть за таких обставин вона не дуже бажаний гість, але все ж знайомий і прийнятний. Йому також здалося, що Джиммі В. був задоволений своїм відходом із третього поверху міської лікарні Деррі — він зробив це без жодного поспіху й занепокоєння, до того ж йому не довелося показувати водійське посвідчення або медичну страховку. Він помер з гідністю, яка завжди супроводжує такі прості, давно очікувані події. Одна-дві миті усвідомленості, супроводжувані ледь розширеним сприйняттям, — і все. Зберіть усі мої печалі й радості, бувайте.

Ральф і Луїза наздогнали лисих лікарів біля палати Боба Полгерста. Крізь відчинені двері було видно, що біля смертного одра старенького вчителя й далі сиділи його друзі.

Луїза: (— Чоловік, що схилився над ліжком, — наш друг, Білл Мак-Ґоверн. З ним коїться щось погане, щось жахливе. Якщо ми виконаємо ваше прохання, чи не могли б ви?..)

Але Лахесіс і Клото похитали головами.

Клото: (— Змінити нічого не можна).

«Так, — подумав Ральф. — Дорренс знав: готову булочку не спекти заново».

Луїза: (— Коли це станеться?)

Клото: (— Ваш друг належить не нам, третьому. Тому, кого Ральф назвав Атропос. Але й він не зможе повідомити вам точний час смерті людини. Він навіть не знає, кого забере наступного разу. Атропос — посланець Випадковості).

Від цих слів серце завмерло у Ральфа в грудях.

Лахесіс: (— Але тут розмовляти незручно. Ходімо).

Лахесіс узяв Клото за руку, другу простягнув Ральфові. І в цей же час Клото потягнувся до Луїзи. Та похитнулася, потім глянула на Ральфа. Ральф, у свою чергу, похмуро подивився на Лахесіса:

(— Боже вас борони, якщо ви їй нашкодите.)