Безсоння

Заледве підвівшись, Ральф присів на край ліжка. Хвиля нудоти пройшла по ньому подувом парашутного шовку, і він закрив очі, чекаючи, доки це минеться. Намацавши кнопку, Ральф увімкнув настільну лампу. Коли він розплющив очі, куточок спальні, освітлений теплим жовтуватим світлом, здався йому неймовірно яскравим і дуже реальним.

Він глянув на годинника — хоча було тільки 1.48, Ральф відчув, що повністю прокинувся і доволі бадьорий, незважаючи на прийняту таблетку. Він устав, повільно пройшов на кухню, поставив чайник на газ. Потім притулився до столу, потираючи пов’язку на лівому боку і намагаючись заспокоїти ниючий біль. Коли вода закипіла, він залив окропом пакетик «Сліпітайму» [31] — такий жарт саме для нього, — потім із чашкою в руці пройшов у вітальню. Сівши в крісло, Ральф не став умикати лампу; йому вистачало сяйва вуличних ліхтарів і м’якого світла зі спальні.

«Ну, що ж, — сказав собі він. — Знову я тут, перший ряд, центр. Починайте виставу».

Ральф не міг сказати точно, скільки часу минуло, але поступово ниючий біль у боці затих, а чай із гарячого став ледь теплим. Уловивши бічним зором якийсь рух, він повернув голову, сподіваючись побачити Розалі, але це був не собака. Двоє чоловіків вийшли на веранду одного з будинків на протилежному боці Гарріс-авеню. Ральф не міг визначити точне місце розташування й кольори будинку — жовтогарячі ліхтарі, предмет постійних турбот муніципалітету, давали багато світла, але заважали розрізняти справжні кольори, — утім, Ральф бачив, що фон виразно контрастує з основним тоном.

Так на Гарріс-авеню був пофарбований лише один будинок, і належав він Мей Лочер.

Двоє чоловіків, що стояли на веранді цього будинку, були дуже низенькі, не вище метра з чвертю. Здавалося, їх оточувала зеленувата аура. Їх однакові білі халати нагадували одежу лікарів у старих телесеріалах.

Один із карликів щось тримав у руці. Ральф прищулився. Він не міг зрозуміти, що це таке, але воно було з виду гостре й холодне. Ральф не став би клястися на Біблії, що це ніж, але йому здалося, що таке цілком можливо. Так, це справді міг бути ніж.

Найперше Ральф подумав, що ці чоловіки скидаються на прибульців, прилетіли на таких НЛО, які показували в старих фільмах на кшталт «Комуни» або «Небесного вогню». Відтак подумав про те, що він знову заснув, сидячи в кріслі, і навіть не помітив цього.

«Звичайно, Ральфе, — це ще один доказ того, що все те, що відбувається з тобою, спричинене нервовим шоком, і до того ж помножене прийомом анальгетика».

Він не відчував нічого страхітливого у двох фігурах, що стояли на веранді перед домом Мей Лочер, за винятком довгого гострого предмета в руках одного з них. Ральф вважав, що навіть мозок, який бачить сни, не зможе вичавити надто багато, споглядаючи двох лисих приятелів-карликів, одягнених у подобу білих тунік. До того ж у їхній поведінці не було нічого загрозливого, нічого потайного, нічого небезпечного. Вони стояли на веранді так, немов мали повне право перебувати тут у найбільш темну й безмовну нічну годину. Чоловіки стояли обличчям один до одного в позі, яка дозволяє припустити, що це двоє давніх приятелів провадять мирну бесіду. Вони здавалися істотами мислячими й розумними — на кшталт космічних мандрівників, які, найімовірніше, спочатку скажуть: «Ми прийшли з миром», а потім викрадуть вас, вставлять зонд в анус і почнуть спостерігати за реакцією землянина.

«Добре хоч, що цей новий сон не безконечно триваючий кошмар. Тобі гріх скаржитися».

Ні, він не скаржився. Досить і одного падіння на підлогу за ніч, спасибі. І все ж було в другому сновидінні щось, що викликало занепокоєння: воно здавалося занадто реальним, на відміну від сну про Керолайн. Зрештою, Ральф був у своїй вітальні, а не на дивному пляжі, якого він ніколи не бачив раніше. Він сидів у тому ж кріслі, у якому просиджував усі ночі, тримаючи в лівій руці чашку з вихололим чаєм, а праву підносячи до носа, як ось і зараз, відчуваючи слабкий аромат туалетного мила… «Ірландська весна», цей сорт йому подобався найбільше…

Ральф приклав руку до лівого боку й натиснув на пов’язку. Одразу ж почувся сильний біль… Але двоє лисих карликів залишилися на тому ж місці — на веранді будинку Мей Лочер.

«Несуттєво, що ти думаєш про свої відчуття, Ральфе. Це не може не мати значення, тому що…»

— Чорт забирай! — хрипло крикнув Ральф. Уставши з крісла, він поклав чашку на журнальний столик. Чай пролився на телевізійну програмку. — Чорт забирай, це не сон!

Він поспішив у кухню, незастебнута піжама звисала, старі пантофлі хляпали по підлозі, бік, поранений Чарлі Пікерінґом, посилав гарячі сигнали болю. Схопивши стільця, Ральф поволік його в маленьку прихожу. Там була вбудована шафа. Ральф увімкнув світло, розчинив дверцята й поставив стілець так, щоб можна було дотягтися до верхньої полиці, потім видерся на нього. Полиця слугувала сховищем для маси забутих речей, більшість із яких належали Керолайн. Це були дрібнички, часто просто шматочки, але одного погляду на них було достатньо, щоб відкинути останню слабку надію на те, що все це сон. Тут лежав древній пакетик «M&M’s» — таємної пристрасті Керолайн. Там же було й мереживне сердечко; пантофля-човник зі зламаним каблуком, що залишилася без пари; альбом з фотографіями. Ці речі завдавали ще більшого болю, ніж ножова рана в боку, але в Ральфа не було вибору.

Він подався вперед, опираючись для рівноваги лівою рукою на запилюжену верхню полицю, а правою риючись у цьому мотлосі, молячи Бога, щоб стілець під ним не схитнувся. Рана боліла нестерпно, і Ральф розумів, що вона знову почне кровоточити, якщо він не припинить займатися еквілібристикою, але… «Я певен, що він десь тут… Ну… Майже певен…»

Він відсунув убік коробку рибальських гачків. За ними стосиком лежали старі журнали. На обкладинці верхнього красувався Енді Вільямс. [32] Ребром долоні Ральф відсунув журнали, здійнявши в повітря хмарку пилу. Старий пакетик «M&M’s» упав на підлогу й розкрився, розбризкуючи різнокольорові драже. Ральф подався вперед ще більше, тепер майже ставши навшпиньки. Він вважав це тільки своїм припущенням, але йому здавалося, що він відчуває, як стілець готовий у будь-яку хвилину, немов ошалілий скакун, скинути його.

Не встигла ця думка мигнути у нього в голові, як стілець, скрипнувши, справді почав повільно хилитися назад. Але Ральф не звертав на це уваги, так само як і на ниючий біль у боці, і на внутрішній голос, який переконував його зупинитися, — адже він спить наяву. Саме так, як стверджує Гол у своїй книзі, все й відбувається з багатьма людьми, що страждають безсонням. І хоча ці маленькі приятелі на протилежному боці вулиці лише плід його змученої безсонням уяви, може, він справді стоїть на стільці, що плавно хилиться, й ризикує нажити собі перелом шийки стегна? А що тоді він пояснить цікавому хірургові, який зажадає подробиць?..

Ральф із бурчанням відіпхнув убік коробку, з якої, немов гострий перископ, наполовину висунулася різдвяна зірка (при цьому на підлогу полетіла сиротлива пантофелька-човник), і в дальньому лівому кутку побачив те, що шукав: ще одну коробку, у якій зберігався старий бінокль. Ральф зіскочив на підлогу саме в той момент, коли стілець уже готовий був остаточно перекинутися; пересунув його ближче, знову піднявся на нього, але однаково не зміг дотягнутися до дальнього лівого кутка. Тоді він вудкою для форелі, яка марно пролежала тут стільки років, виловив коробку з другої спроби. Підсунувши ближче, Ральф схопив її і зліз зі стільця, наступивши на пантофельку. Стопа болісно підвернулася. Ральф похитнувся, розкинувши руки в сторони, але йому вдалося зберегти рівновагу. Однак уже направляючись у вітальню, він відчув липку теплоту під пов’язкою. Виходить, він усе ж таки роз’ятрив рану. Чудово. Просто чудова ніч, cher Roberts… [33] До речі, як давно він відійшов від вікна? Здавалося, минуло дуже багато часу, Ральф був упевнений, що й сліду лікарів-карликів не залишилося. Коли він підійде до вікна, вулиця буде пустельною і… Він завмер, футляр бінокля звисав на ремені, відкидаючи довгу, колихку тінь на підлогу, залиту, немов вигадливо застиглим шаром фарби, жовтогарячим сяйвом вуличних ліхтарів.