Ескорт у смерть

– Твоя дружина блондинка?

– Так, – ледь чутно відповів він.

І почув із темряви регіт. Мурашки побігли його схололою спиною. Він квапливо заклацнув двері, але цей відьомський сміх супроводжував його постійно поки він біг темними сходами. Він вискочив під дощ і кілька хвилин стояв безтямно, аж поки до нього долунав крик з балкону:

– Ро-о-омку-у-у!

Він звів голову. І закляк: Лана виїхала на просторий балкон у своїй колясці, змахнула рукою і, швидко перехилившися через перила, полетіла униз…

«Я, Петро Петрович Заславський, уперше познайомився зі Світланою Валентинівною Семенчук у січні 1999 року…»

Так, це було саме сьомого січня. Він добре пам'ятав свою розмову з дружиною, коли вона розповіла про свою давню подругу.

– Вона дуже здібна, – казала Дана. – І дуже нещасна. Ти можеш їй допомогти. Вона чудово малює та шиє, у неї купа цікавих розробок жіночого одягу. Пам'ятаєш мій костюмчик «від Кардена» – це справа її рук! Тобі ж потрібні свіжі ідеї?

Дана вмовила його завітати до подруги саме на Різдво. Ескізи й справді виявилися чудовими. Петро Петрович давно відчував, що вичерпався, а тут – свіжа думка, сміливі силуети… Але вголос він про це не сказав. – Я зайду до вас якось… – пообіцяв він жінці, що сиділа в інвалідному кріслі.

«Якось» відбулося наступного дня. Але цього разу він з'явився в неї сам, без Дани. Дорогою купив красиву гелеву свічку у прозорій круглій склянці, всередині якої застигли жовто-гарячі голівки декоративних квітів. Але подарунок виявився зайвим. Лана з першого погляду зрозуміла, що йдеться про бізнес.

– Ідеї мої – слава ваша? – посміхнулася вона.

– Ідеї ваші – і гроші також, – відказав він. – Я платитиму стільки, скільки ви захочете.

Вони зійшлися на сотні доларах за кожен ескіз. Він одразу ж залишив їй розробки.

З того часу він заходив до неї регулярно. Він умовляв себе, що їхні стосунки – суто ділові, і ретельно приховував навіть від самого себе, що мріє приборкати й підкорити цю жінку. Вона його збуджувала та дратувала. Петро Петрович не звик до зверхнього ставлення до своєї персони. А саме таке ставлення нещасної, прикутої до крісла жінки було для нього незбагненним. У її присутності він відчував себе хлопчиком-учнем. Особливо після того, як саме її роботи (які, звичайно ж, Пет-Пет видав за свої) викликали шалене захоплення його італійських партнерів. Тоді він хотів збільшити їй гонорар. Але Лана відмовилася.

– Мені зайвого не треба, – сказала вона. – Краще зробиш мені іншу послугу. Але не зараз. Пізніше.

Він подумав, що йдеться про ліжко. Але жінка продовжувала поводитись із ним так само зверхньо.

За півтора року успішної співпраці Пет-Пет одержав усі нагороди, звання та призи, про які тільки міг мріяти. Вінцем тріумфу стала перемога на конкурсі «Діамантові ножиці»…

А потім пішов обвал.

– Тепер ти мій боржник! – сказала йому Лана в один із вечорів, розклавши перед ним копії своїх ескізів. – Я із легкістю доведу, хто справжній автор. Це може бути гарний міжнародний скандальчик.

– Чого ти хочеш? – захриплим голосом запитав Петро Петрович.

– Йдеться про послугу. Пам'ятаєш?

– Я зроблю все, що ти скажеш…

Лана налила коньяку у дві елегантні чарки з чорного кришталю. І він почув про найжахливіше.

– Я ніколи не зможу цього зробити! – вигукнув він.

– Тоді я зроблю те, що обіцяла, – спокійно відказала вона. – Але у тебе ще є час подумати…

«…Світлана Валентинівна деякий час працювала в моїй фірмі без оформлення відповідних документів, гроші отримувала готівкою від мене особисто. Коли я вирішив відмовитися від її послуг, вона почала шантажувати мене, оскільки була посвячена в деякі коммерційні та творчі таємниці підприємства. Я перебував на грані нервового зриву і погодився на її умову. 22 листопада близько третьої години ночі в районі центрального міського скверу я зустрів одного з працівників фірми, якою керувала моя дружина, та зробив два постріли з відстані двох-трьох кроків. А потім, як наказала Світлана, зрізав з небіжчика волосся, яке наступного дня відвіз їй…»

«Я, Марина Миколаївна Прядко, знаю (закреслено)… знала Лану з березня 1999 року як нічного диспетчера фірми, у яку влаштувалася на роботу того ж місяця. Близько півроку ніколи не бачила її, оскільки спілкувалася лише по телефону, коли здавала їй нічне чергування…»

А потім… О, Марина ніколи не забуде того дня! Вона повернулася з Бельгії геть спустошена й розбита – її остання спроба вийти заміж ледве не закінчилася трагічно. Багатий та приємний у спілкуванні молодий професор університету на ім'я Ерік, із яким вона познайомилася на черговій конференції і до якого приїхала за гостьовою візою, виявився господарем підпільного будинку розпусти. Вона випадково підслухала його розмову з якимось своїм службовцем про те, що «привіз гарну слов'янку», яку через тиждень передасть для «загального користування». Того ж вечора Марина вийшла прогулятися й утекла, дякуючи Богові, що не встигла віддати Еріхові свого паспорта для продовження візи та не дозволила йому здати квиток на зворотню дорогу.

Діставшися додому й огледівши порожні стіни свого самотнього помешкання, вона вирішила, що всьому цьому пора покласти край… Випивши чергову пляшку – це був якийсь привезений нею для Дани В’ячеславівни у подарунок бельгійський лікер, Марина дістала з-під ванної маленьку пляшечку із написом «Обережно – отрута! Призначена для знищення щурів». Цю пляшку вона колись знайшла на дачі своїх знайомих і навіщось засунула собі в торбинку. Чудово, думала вона, «знищення щурів» – ось як називатиметься ця благодійна для людства акція! Вона налила у склянку рідину і вже збиралася зробити перший ковток, як задзвонив телефон…

– О! – засміялася вона п'яним сміхом. – Це, мабуть, телефонує сам Господь Бог або… навпаки. Не терпиться їм!…

Їй дуже не хотілося полишати свій задум, але цікавість узяла гору: з ким вона має поговорити востаннє на цій землі?

Телефонувала Лана. Марина не встигла сказати їй і двох слів, як з того кінця дроту почула: