Чужi скелети

Все зростається.

Підполковник Костюк, вислухавши начальника карного розшуку Петриківського і погодивши запропонований ним план оперативно-пошукових заходів, насправді під кінець тієї суботи намагався вирішити для себе іншу проблему. Вона була не менш важливою, ніж пошуки парубка на ім’я Родіон, який, найімовірніше, ув’язнив невідомого в чужому льосі. Вирішення цієї проблеми вимагало від начальника жашківської міліції знання всіх внутрішніх правил, за якими працюють не лише тутешні правоохоронці, а й міліція в цілому по Україні.

Підполковник Костюк ламав голову над тим, як би цього Родіона на законних підставах не шукати.

Не факт, що цього Родіона справді так звуть, міркував начальник міліції і з висоти свого досвіду мав усі підстави так думати. Той Родіон — або так званий Родіон — діяв за наперед обдуманим планом. Стосовно цього сумніву нема. Його жертва не мала домашньої адреси. Значить, треба докласти чималих зусиль та витратити досить багато часу, аби вистежити цього землянина.

Потім: Родіон — або так званий Родіон! — знімає навіть не квартиру, а цілу хату. Його дуже влаштовував такий варіант, адже він збирався не просто звести зі своєю брудною жертвою якісь тільки йому відомі порахунки, а вчинити це саме таким способом, яким учинив.

Залишити помирати з голоду в холодному погребі.

Виходить, міркував далі підполковник Костюк, цей зловмисник міг назватися жінці, в якої винайняв житло, будь-яким іменем. Просто так, для повного заплутування слідів. Адже він не сказав своїй хазяйці, звідки приїхав, для чого приїхав, чим буде заклопотаний усі ці дні в Жашкові. Вона, зі свого боку, не дуже-то й допитувалася. Проте, як видно з пояснень Світлани Іванівни Пимонович, цей Родіон — єдиний з усіх, хто пройшов через будинок Галини Борисівни Смерічки, не сказавши про себе зовсім нічого.

Спроба намалювати портрет квартиранта зі слів самої Пимонович ні до чого не призвела. Іванівна спочатку плуталася, потім узагалі заявила: не роздивлялася пожильця, не заміж же за нього збиралася. Нарешті оперативники, котрі працювали з єдиним свідком, зітхнули і змирилися з тим, що підозрюваний Родіон немає жодних особливих прикмет.

Все це разом підводило підполковника Костюка до печального висновку: на керованому ним міському відділі внутрішніх справ повисає «глухар» — кримінальна справа, яка не має перспектив ані для скорого розкриття, ані просто — для розкриття. Навіть якщо він, керівник, старший за званням, почне щоранку на оперативній нараді дерти начальника карного розшуку, а той, у свою чергу, дертиме своїх підлеглих оперів, справа від цього з мертвої точки не зрушиться.

Кого шукаємо? Молодого чоловіка без особливих прикмет, котрий приїхав до Жашкова невідомо звідки, займався тут невідомо чим, назвався Родіоном. З таким самим успіхом він міг назватися Богданом, Василем, Гнатом, Калеником, словом — будь-яким іншим чоловічим іменем, рідкісним чи поширеним. Відбитків пальців по хаті повно. Проте частина з них належить лікарю Сахновському, ці — найсвіжіші. Решта — невідомо чиї. Навіть якби серед них були «пальці» того Родіона, все одно — поки що в міліцейській базі даних жоден із них не сплив. І, поклавши руку на серце, підполковник Костюк був певен: навіть якщо запросити Київ, результат так само дорівнюватиме нулю. Значить, вийти на слід того, хто назвав себе Родіоном, найближчим часом не вдасться. Та й у перспективі — теж.

Для чого шукаємо? Щоб розкрити вбивство. Але — чи вбивство?

Так, формально скоєно злочин, визнав підполковник Костюк. Людину незаконно утримували в льосі чужого будинку. Застосували до жертви фізичну силу. Не годували — теж елемент знущання… Проте скільки часу жива людина може протриматися без їжі? Загалом досить довго. Треба зважати на те, що жертва й сама харчувалася нерегулярно, неякісно, принаймні останнім часом, як твердять експерти. Та все одно, протриматися зовсім без харчів (якщо питиме воду) людина здатна до двох місяців, товстуни — навіть більше…

Хоча тут є одна обставина: ця людина мусить бути повністю здоровою.

Тоді як жертва мала цілий букет хвороб, хронічних та набутих, і головне — вроджену ваду серця. Без їжі, а тим більше — без води людина в такому стані могла протриматися не так уже й довго. Костюк сам поговорив по телефону з експертом, який робив розтин. Той узагалі дивувався порогу витривалості, який мала ця, на перший погляд, ходяча розвалина. Зокрема, з його діагнозом та рештою його болячок, будь-хто інший, хто вів би такий спосіб життя, давно б уже згорнув ласти десь на смітнику. Але навіть такі унікуми за певних обставин просто приречені.

Ці обставини створив Родіон. Скрутив жертві ноги та руки, законопатив рота кляпом, обмеживши дихання. Носа не чіпав: схоже, за задумкою ката, жертва мусила померти повільно, в муках, усвідомлюючи, що помирає.

Отже, попри відсутність ознак насильницької смерті, міліція в цьому разі все ж таки мала справу з наперед обдуманим убивством. На якому ґрунті — немає значення. Прокуратура порушила справу, тепер міліції з цим жити і працювати.

Хоч із якого боку дивися на ситуацію, підбив невтішні підсумки підполковник Костюк, маємо те, що маємо: вбивство, яке розкрити неможливо.

Нарешті — останній пункт. І саме він давав начальнику міліції поки що слабеньку, та все ж таки — надію в найближчому майбутньому спустити справу на гальмах. Бо у цьому пункті йдеться про того, кого вбито.

Хтось дотепний із оперативників уже охрестив жертву «тітчиним сюрпризом». Чорний гумор, та в карному розшуку інакше не жартують, життя таке. Ну, і що ж воно за сюрприз? Бомж. Смердючий, брудний волоцюга. З печінкою, зруйнованою алкоголем і наркотиками. Його навряд чи хтось колись шукав, за ним навряд чи хто заплаче. На нікчемного бомжа він перетворився не за ті довгі дні полону в темному холодному льосі. Він таким був, причому, за висновками медиків, був досить давно.

За роки роботи в міліції Костюк зрозумів і, значить, перестав дивуватися, що поруч із людьми, котрі чогось намагаються досягнути в житті й досягають, кожен — у міру своїх можливостей та вищого призначення, на яке теж слід зважати, живуть зовсім інакші люди. Таким досить рослинного чи напівтваринного існування. Вони паразитують на всьому, на чому тільки може паразитувати жива істота. Чого далеко ходити: в Жашківському районі випадок був, у Тихому Хуторі, здається. А може, в Пугачівці, вже підзабулося. Не важливо, головне — ситуація: якась релігійна громада вирішила влаштувати щось на зразок колонії для знедолених, так вони називали бомжів. Купили хату на околиці, до неї прилягала велика земельна ділянка. Задумка така: бомжі дружно живуть на природі, моляться Богу, займаються сільським господарством, створюють таку собі ферму, словом — годують самі себе. В перспективі планувалося, що надлишок картоплі, буряків та свинини вчорашні бомжі, а нинішні фермери возитимуть на базар у Жашків, аби торгувати і заробляти собі на життя та розвиток. Добрі християни вважали: бомжі — тому бомжі, що їм нема де жити і чим займатися.

Першу частину плану благодійникам удалося реалізувати: десяток волоцюг різної статі охоче поселилися на природі під одним дахом. Ось тільки молитися Богу не особливо хотіли. Жерли, правда, все, що давали. Натомість працювати на городі та годувати двох поросят, які мусили закласти основу м’ясного достатку майбутньої сільськогосподарської комуни, категорично відмовлялися. Так християни протрималися місяців зо два. Поки знахабнілі бомжі одного разу не зарізали свиней, одну з яких поміняли в селі на дві каністри самогону, другу засмажили, розібравши на дрова свинарник, а потім у п'яному запалі розігнали своїх благодійників. При цьому одного, найактивнішого, замордували всім кодлом. Просто так, аби жити не вчив, зануда…

Тому підполковник Костюк визнавав: для більшості з цих людей такий паразитичний спосіб життя — свідомий вибір. «Тітчин сюрприз», поза сумнівом, належав до такої категорії землян. Які б стосунки не з’ясовував із ним парубок на ім’я Родіон, від того, що помер звичайний волоцюга, нікому з нормальних людей ні холодно, ні жарко.