Чужi скелети

По очах київського лікаря жашківський міліціонер бачив — той не злякався, але збентежився і розгубився. В таких випадках краще за все загнати людину на територію, де вона почуватиметься незатишно через брак інформації та досвіду. Костюк узагалі не любив сторонніх. Тим більше — столичних: від них завжди додаткові клопоти.

Поки начальник міліції популярно пояснював спадкоємцеві, чому йому не варто поки що рипатися і качати права, Петриківський слухав щирі та неймовірно сумні зізнання тьоті Свєти.

— А що такого? Ну, здавала Галчину хату… Я на базарі постійно, ви ж знаєте, ваша жінка в мене повсякчас тортики купляє… Хіба погані тортики?

— Не знаю, мені пече від солодкого. Ви ближче до діла. Коли ви почали пускати квартирантів за гроші в будинок вашої сусідки Галини Смерічки?

— Ну, як… Коли її в лікарню забрали… Гроші ж треба… їй…

— Смерічка сама дозволила вам пускати квартирантів? Тільки, Іванівно, заради Бога — хоч не брешіть! Подумайте добре, бо за подругою вашою, наскільки я вмію рахувати, сорок днів ось тільки відбули. Бога не гнівіть брехнею, гріх же…

— О, ви такий набожний стали, Олександре Гнатовичу! Давно я вас у церкві не бачила…

— Не заговорюйте зуби, бо розізлюся. Дозволяла Галина вам хату здавати чи ні?

Іванівна ще вагалася, хоча правильна відповідь читалася на її обличчі.

— Нє… — промовила нарешті. — Це я сама… І не всю хату я задавала, тільки дві кімнати…

— Решта дверей, значить, зачинялися? Іванівно, я особисто будинок оглянув! Кому здавали і за скільки?

— Я хіба знаю? Імена люди називали, а прізвища — так у мене не готель, товаришу капітан! Правильно звання назвала, не підвищили вас?

— Правильно. Поки що капітан.

— Посадите самотню пенсіонерку — точно майора дадуть!

— Не тисніть на жалість, Іванівно. Як не дійшло ще — поясню: ви два місяці незаконно здавали в оренду чуже житло. Не просто чуже — хату своєї сусідки, яка спочатку тяжко хворіла, а потім — померла. І якби племінник її не знайшовся, ви б і далі займалися цим бізнесом…

— Ой, я вас прошу, Олександре Гнатовичу! Хіба це бізнес? Сльози: сто гривень на добу…

— Ви пускали жильців подобово?

— А як? Надовго не могла. Ви тут правду кажете: племінник міг нагрянути. Давно про нього нічого не чули, але нотаріус стояв над душею — де спадкоємець, де племінник, де, де… Думаєте, йому так того Антона треба? Теж грошей не хотів утрачати, він же з таких оборудок живе…

— Знову не про те говоримо, Іванівно! Ви ж не будете зараз мені тут доводити, що це тяжко хвора Галина Смерічка зв’язала дорослого мужчину, заткнула йому рота і тримала весь цей час у своєму льосі?

— Бог з вами, товаришу капітан!

— Ось і я так не думаю. Що ж тоді виходить?

— Що виходить?

— А те виходить, — Петриківський умостився зручніше. — Жертва з'явилася в погребі за той час, коли ви пускали сюди мешканців. За сто гривень на добу. Лежить він тут, ясно, не відучора. Коли останній пожилець виїхав, до речі?

— У вівторок. Треба ж було все прибрати, Антон же озвався…

— Та-ак! Розтин покаже, від чого жертва померла і коли. Експертиза встановить приблизний час перебування мерця в погребі. Тоді стане ясно, коли його туди запхали. І вам, Іванівно, доведеться дуже добре згадувати, скільком людям ви здавали сусідчину хату в цей період і хто вони такі. Хто вони всі, до речі? Кого пускали?

Іванівна зітхнула, тоді виклично глянула на Петриківського.

— Ви думаєте, в мене пенсія велика і базар тепер хороші виторги дає? Сльози! Ну, давно на базарі кручуся. Знаю — часто люди приїздять до Жашкова у різних там справах. Комусь треба на базарі тиждень спродаватися, товар десь тримати і самому ночувати. Когось по ділу занесло, хоче кілька днів десь у нормальних умовах перебитися. Я, між іншим, Галині покійній давно говорила: чого ти бідуєш? Раз така бідося кругом — пускай квартирантів, усе копійка…

— Не хотіла?

— Не хотіла. Коли злягла, ну, тоді… Я випадково на базарі людину одну побачила — питали, де тут можна кілька днів перебути. Само собою вихопилося тоді… Ключі ж у мене є… Чоловік не особливо й торгувався… Чого — я йому їсти носила — сніданок, вечерю… Неабищо, зате не біляшами труївся. У нас на базарі, знаєте, що вже почали в біляші класти?

— Про біляші потім, Іванівно. Далі, далі про квартирантів…

— Ага, так ось: пожив чоловік, не особливо й торгувався. Запитав, чи може в разі чого знайомих своїх до мене скеровувати. Чого ж, кажу, давайте. А сама наступного дня об’яви понаписувала, мовляв, здаються кімнати. Та розклеїла в людних місцях. На базарі в основному, на автовокзалі, біля кількох кафе по центру… Чого, пішли люди…

— І гроші пішли, Іванівно.

— Та знову ви за ті гроші! Знайшли мільйонерку!

— Сто гривень на добу за весь будинок — нормально. По-божеськи, Іванівно. За два місяці — понад шість тисяч. Нічого так собі. Не дивно, що ви постаралися, аби покійницю-сусідку сюди, додому, не привозили. Я це вже знаю, Сахновський просвітив. Тепер він уже багато чому не дивується.

— О, просвітив! Де він був, коли єдина тітка помирала? Хто до неї щодня у лікарню бігав, хто обмивав, обряджав, за похорон хто платив?..

— Зі своїх грошей хіба, Іванівно? — відповідь начальник розшуку знову прочитав на її обличчі. — І не з цих, за оренду її хати виручених. Було в Галини зібрано для такого випадку, знала, що помре, про це ви теж племіннику розказали. Навіть похвалилися: ось скільки для тітки зробили, себе не жаліли!

Петриківський спересердя грюкнув кулаком по столу. Іванівна, базарна професіоналка, лише втягнула голову в плечі. Ані каяття, ані взагалі — бодай найменшого розуміння ситуації, в її очах не читалося. Запитала лиш:

— Мене посадять за це?

Начальник розшуку хотів збрехати. Та зрозумів — брехня прозвучала б надто явно.

— За це — не посадять, Іванівно. Точно не знаєте цього, мертвого?

— О, диви! — сусідка перехрестилася раз, другий, третій. — Якби я його знала чи впізнала — тоді точно б сказала, хто мені такі сюрпризи підкинув. Будьте певні, Олександре Гнатовичу, уже б не мовчала! Я їх як людей пускала — а воно, бач, що зробило…

— Хто — «воно»? — і, не дочекавшись відповіді, Петриківський підсунув до себе теку зі шкірозамінника. — Зараз, Іванівно, дам вам папірця. Все, що мені сказали, напишіть. Потім, на окремому аркуші, напишіть, коли і кого пускали в сусідчин будинок.

— Так казала ж — прізвищ не питала!

— Пишіть, як знаєте. Який на вигляд був той, найперший, чоловік? Як його звали? Звідки?

— Петром назвався… З Одеси, сказав… Чого його аж сюди з Одеси занесло, не знаю. Якісь справи на кінному заводі мав, здається… Років йому за сорок, вуха стирчали, стрижений коротко…

— Ось так і пишіть. Номер перший: Петро з Одеси, приїхав у справах на кінний завод, на вигляд сорок років, клаповухий. Жив із такого-то по таке-то квітня. Ну, далі в такому ж дусі. Впораєтеся?

Іванівна глянула на чистий аркуш, потім — на капітана.

— А як не згадаю кого? Не впораюсь?

— Треба згадати, Іванівно, — підвівся Петриківський, нависнувши над нею. — Треба впоратися.

Сколихнула Жашків не сама пригода.

Кінець кінцем, жорстокими вбивствами вже нікого не здивуєш, навіть тут, не в такій глибокій, але все ж — провінції. В містечку, розташованому обабіч однієї з центральних українських трас, траплялося, трапляється і далі траплятиметься всяке. Ні, в місті вже по обіді обговорювали не сам факт пригоди — в центрі уваги опинилися її дивні обставини.

Зв’язаний труп невідомого чоловіка знайшли в погребі будинку не так давно померлої від раку жінки. Причому мертве тіло, як твердило місцеве «сарафанне радіо», опинилося там саме в той момент, коли хату приїхав успадковувати єдиний родич померлої, племінник із Києва.

Відразу знайшлися ті, хто колись давно вчився з Антоном Сахновським в одному класі. Щоправда, таких виявилося не так уже й багато. А хто лишився за ці двадцять п’ять років живий (всяке буває: людей убивають, вони розбиваються на машинах, мотоциклах, помирають від хвороб, горілки чи наркотиків, а жінки, до всього, ще й при пологах), не могли назватися аж такими ліпшими друзями Антонового дитинства. Таким чином Сахновського в Жашкові дехто пригадував, проте майже ніхто не пам’ятав. Коли так, обставини, за яких люди дізналися про повернення Антона в місто, справді видавалися дещо особливими і загадковими.