Безсоння

(— Луїзо, Атропос украв ці речі в людей, які зберуться сьогодні ввечері у Громадському центрі. Так?)

(— Так, упевнена.)

Він указав на чорний кокон, що скрипів на підлозі, майже перекриваючи своїм скрипом пісню… Висмоктуючи її з предметів, що оточували його, живлячись нею.

(— Що б не було всередині цього савана, воно має безпосереднє відношення до того, що Клото й Лахесіс називали ниткою керування. Саме воно зв’язує всі ці предмети — усі ці життя — воєдино.)

(— І це перетворює їх на КА-ТЕТ, правильно?)

Ральф повернув тапок Луїзі:

(— Ми заберемо його з собою. Він належить Елен).

(— Знаю.)

Луїза довго дивилася на тапок, потім зробила те, що Ральф розцінив як украй розумну дію: відірвала смужку мережива від комбінації й прив’язала тапок до зап’ястя лівої руки на зразок браслета.

Ральф наблизився до савана й схилився над ним. Наближатися виявилось важко, але ще важче було зупинитися поруч — все одно що притулитися вухом до мотора потужного свердлильного верстата або дивитися на яскраве світло, не мружачись. Цього разу серед дзижчання можна було розрізнити окремі слова — ті, які вони чули, наближаючись до краю савана, що навис над Громадським центром: «Забирайтеся…»

Ральф затиснув вуха долонями, але це, звичайно, не допомогло. Звук лунав не зовні. Ральф опустив руки й глянув на Луїзу:

(— Що ти про це думаєш? Що робити далі?)

Ральф не знав, чого саме він чекає від неї, але відповідь була несподіваною:

(— Розріж його й забери те, що всередині, — і зроби це негайно. Та річ небезпечна. До того ж ти не замислювався, що вона може кликати Атропоса на допомогу, кудкудакаючи, мов курка з казки про бобовий стручок, що гукає Джека?)

Узагалі ж, Ральф обмірковував таку можливість, хоча й не у таких яскравих образах. «Добре, — подумав він. — Відкрити ящик і витягти приз. Ось лише як це зробити?» Ральф згадав потік світла, яким він вистрілив в Атропоса, що приманював Розалі. Але тут подібний трюк може радше нашкодити, ніж допомогти: а раптом він злякає предмет, який їм слід узяти?

«Навряд чи тобі вдасться задумане».

Ральф і сам сумнівався в успіху своєї місії… Але якщо ти оточений речами, господарі яких мусять вмерти до сходу сонця, — роздумувати не є найкращим виходом.

«Мені потрібна не блискавка, а ножиці, гострі ножиці Клото й Лахесіса…»

Ральф глянув на Луїзу, вражений ясністю образу.

— Не знаю, про що ти подумав, але зроби це якомога швидше.

Ральф подивився на праву руку — руку, з якої зникли зморшки й ознаки артриту, руку, оточену яскраво-блакитною короною світла. Почуваючи себе йолопом, Ральф виставив вказівний і середній пальці, притиснувши інші до долоні й згадуючи дитячу гру — камінь розбиває ножиці, ножиці ріжуть папір, папір прикриває камінь.

«Стань ножицями, — подумав він. — Мені потрібні ножиці. Допоможи».

Нічого. Він глянув на Луїзу, вона дивилася на нього з моторошною безтурботністю. «О, Луїзо, якби ти тільки знала», — подумав Ральф, але тут же стер свою думку. Тому що він відчув щось.

Так. Щось.

Цього разу він не став оформлювати думки в слова, а створив образ: не ті ножиці, якими Клото перерізував «мотузочку» Джиммі В., а величезні ножиці його матері для стрижки овець — довгі, вузькі леза, гострі як бритва. Поринаючи усе глибше в стан концентрації, Ральф навіть побачив два слова, вигравірувані на лезі: «ШЕФФІЛДСЬКА СТАЛЬ». Він знову відчув внутрішню зміну, але вже не спалах, а повільну й надзвичайно потужну м’язову напругу. Ральф зосередив погляд на пальцях руки й зусиллям волі змусив створені уявою ножиці відкритися й закритися. Коли образ підкорився йому, Ральф повільно розвів і звів пальці, створюючи щось на кшталт літери «V», яка звужувалася й розширювалася.

Тепер він почував, як енергія, яку він запозичив у Нірвани й жебрака, збирається в голові й, поколюючи мурашками, стікає в пальці правої руки.

Аура, що оточувала виставлені вказівний і середній пальці, згущувалася… І подовжувалася, набуваючи форми вузьких лез. Ральф почекав, поки аура видовжилася на п’ять дюймів, потім розвів і звів пальці. Леза відкрилися і закрилися.

(— Нумо, Ральфе! Дій!)

Так — він не міг дозволити собі чекати й експериментувати. Він почував себе акумулятором, за допомогою якого намагаються завести занадто велику машину. Ральф почував, як уся його енергія стікає по руці в леза. Це не могло тривати довго.

Нахилившись, Ральф устромив зведені разом леза в саван. Він так захопився створенням ножиць, що перестав чути — принаймні усвідомлено — оте хрипке дзижчання, але коли вістря ножиць устромилося в чорну оболонку, саван раптово зайшовся криком болю й тривоги. Ральф побачив, як із савана потекла густа темна рідина, що нагадувала кров’янистий гній. І в той же час потік енергії з нього самого посилився вдвічі. Ральф зрозумів, що він бачить, як його власна аура повільними хвилями стікає по руці, і відчував, як вона витончується довкола нього, послаблюючи захист.

(— Поквапся, Ральфе! Поквапся!)

Він напружився й розкрив пальці. Мерехтливі блакитні леза також розкрилися, розпорюючи чорне яйце. Воно пискнуло, і два яскраво-червоні спалахи пробігли по його поверхні. Ральф стиснув пальці й побачив, як леза, що виросли на них, різко заклацнулися, розрізаючи щільну чорну речовину, що була наполовину шкаралущею, наполовину плоттю. Ральф скрикнув. Але не від білю, а від виснажливої втоми. «Напевно, так почувається людина, що стікає кров’ю», — подумав він.

Усередині кулі блиснуло щось золоте.

Ральф зібрав усю свою силу й розкрив пальці для ще одного розрізу. Спершу він сумнівався, що йому це вдасться — здавалося, пальці склеєні «Суперцементом», — але вони, нарешті, відкрилися, розширюючи поріз. Тепер він бачив захований усередині предмет: маленький, круглий, блискучий. Раптово серце затріпотіло у нього в грудях. Мигнули блакитні леза.

(— Луїзо! Допоможи!)

Жінка обхопила його зап’ястя. Ральф відчув, як сила загуділа в ньому оновленими хвилями. Він здивовано спостерігав, як ущільнювалися ножиці. Тепер лише одне лезо було блакитним, друге стало перлово-сірим.

Луїза скрикнула: (— Ріж! Ріж негайно!)

Ральф зімкнув пальці, тепер леза пропороли в савані широкий розріз. Саван видав останній тремтливий крик. Став повністю червоним і зник. Леза ножиць, що виросли на пальцях Ральфа, спалахнувши, розчинилися. Ральф заплющив очі, відчуваючи, як піт великими теплими краплями, наче сльози, струменіє по його щоках.

(— Луїзо? Як ти?)

(— Нічого… Тільки виснажена. Не уявляю, як я зможу дістатися до сходів, не кажучи вже про те, щоб піднятися нагору. Не певна, чи я можу бодай звестися на ноги).

Ральф розплющив очі й, обіпершись руками об зігнуті коліна, нахилився. На підлозі, на місці савана, лежала чоловіча обручка. На внутрішньому боці її було вигравірувано:

«Е. Д. — Е. Д. 5-8-87».

Елен Діпно й Едвард Діпно. П’ятого серпня 1987 року.

Саме за цим вони і прийшли сюди. В Еда була вкрадена обручка. Залишалося лише взяти її… Покласти в кишеню… Знайти сережки Луїзи… І вибратися звідси.

Коли Ральф потягнувся до обручки, йому пригадалися рядки вірша — цього разу не Стівена Добінса, а Толкіна, який вигадав гоббітів, — про них думав Ральф у затишній, обвішаній фотографіями вітальні Луїзи. Років тридцять тому Ральф читав про Фродо, Ґендельфа, Соронеа й Темного Лорда [54] — історію, настільки схожу на те, що відбувалося зараз, що Ральф навіть згадав про неї — і рядки легко зринули в його пам’яті:

«Я не можу взяти перстень, — подумав Ральф. — Він настільки ж міцно прив’язаний до колісниці КА, як я й Луїза, і я не зможу взяти перстень. Чи, можливо, торкнутися до нього буде все одно, що торкнутися оголених дротів зі струмом високої напруги, і я помру раніше, ніж встигну це усвідомити».