Безсоння

Міс Чанґ глянула на Розенберґа. Той уже тримав ручку напоготові, як чудово вимуштрувана медсестра подає хірургові наступний інструмент ще до того, як він скаже, що саме йому потрібно. Ральф сконцентрувався на майданчику перед Громадським центром і трохи піднявся в сприйнятті навколишнього.

Спершу він був заскочений, побачивши перед вхідними дверима напівпрозору чорну субстанцію. Дюймів зо два заввишки, вона скидалася на якусь геологічну формацію. Однак цього не могло бути… Якби те, на що він дивився, було реальним (реальним на рівні шот-таймерів), субстанція заважала б відчиняти двері, а цього не відбувалося. Поки Ральф дивився, двоє телевізійних техніків пройшли крізь цю речовину, немов вона була не більш ефемерною, ніж туман, що стелиться по землі.

Ральф згадав енергетичні відбитки слідів, залишені людьми, — ті, що нагадують схеми танцювальних па із самовчителя Артура Мюррея, і все зрозумів. Сліди танули, немов сигаретний дим… Ось тільки насправді сигаретний дим не зникає, він залишається на стінах, вікнах, легенях. Очевидно, людські аури теж залишають свій осад. Щоб побачити його, недостатньо подивитися на слід, залишений однією людиною, але цей будинок — найбільше приміщення в четвертому за величиною місті штату Мен. Ральф подумав про людський потік, що вливався й виливався крізь ці двері, — банкети, збори, виставки, концерти, баскетбольні матчі, — і зрозумів природу напівпрозорих шлаків. Це був еквівалент невеликих заглибин, які іноді можна побачити на старих сходах.

«Не витрачай часу на дурниці, любий, — пам’ятай про справу».

А поруч Конні Чанг ставила автограф на вересневому рахунку за електрику. Ральф розглядав жужільний осад на цементній скатертині перед вхідними дверима в пошуках слідів Атропоса — радше запаху, ніж видіння, того неприємного м’ясного духу, що оточував крамницю містера Гастона в часи Ральфового дитинства.

— Спасибі! — бурмотіла Луїза. — Я сказала Нортону: «У неї такий вигляд, як у телевізорі, немов маленька китайська лялечка». Це достеменно мої слова.

— Дуже приємно, — відповіла Чанґ, — але мені час повертатися до роботи.

— Звичайно, звичайно. Передайте від мене привіт Дену Рагеру, будь ласка. Скажіть, що я захоплююся ним.

— Обов’язково. — Киваючи й посміхаючись, Чанг повернула ручку Розенбергу. — А тепер вибачте нас…

«Якщо воно й тут, то вище, ніж я, — подумав Ральф, — Мені варто ще трохи піднятися».

Так, але слід бути обережним, і не лише тому, що час на вагу золота. Просто якщо він прослизне занадто високо, то зникне зі світу шот-таймерів, а така подія може відволікти навіть телевізійників, поглинутих підготовкою до вечірнього мітингу… Принаймні, на якийсь час.

Ральф сконцентрувався, але коли безболісний внутрішній спалах відбувся цього разу, він радше скидався на м’які змахи батога, ніж на жорсткі. Барви безмовно розцвіли, усе навколо виступило на авансцену в чудовому блиску. Але всі кольори притлумлював своєю ваготою чорний тон савана — це було цілковитим запереченням. Депресія й відчуття виснаження знову обрушилися на Ральфа, вістрям утикаючись у серце. Він зрозумів, що коли тут, угорі, у нього є справа, то краще якнайшвидше виконати її й зістрибнути вниз на рівень шот-таймерів, поки сили повністю не залишили його.

Ральф знову глянув на двері. Якусь мить там не було нічого, крім розталих аур таких же шот-таймерів, як і він… А потім те, що він бачив, раптом немов проявилося — так проступає таємне послання, написане чорнилом з лимонного соку й прогріте над вогнем. Він сподівався побачити щось, що запахом чи видом нагадало б купу гнилих покидьків на задньому дворі крамнички містера Гастона, але реальність виявилася ще гіршою — швидше за все, через несподіванки. На самих дверях виднілися сліди, схожі на кров’янистий слиз, — можливо, відбитки, залишені пальцями Атропоса, — і огидна величезна калюжа тієї ж субстанції танула перед вхідними дверима, і її всмоктували аури. Було щось настільки жахливе, настільки чужорідне у цій речовині, що в порівнянні з ним кольорові жуки здавалися майже нормальними й нешкідливими. Калюжа нагадувала блювотину собаки, хворого на невідомий вид сказу. Від калюжі тягнувся слід, спершу у вигляді засохлих згустків, потім дрібніших крапель, що нагадували розхлюпану фарбу.

«Звичайно, — подумав Ральф. — Саме тому ми й опинилися тут. Маленький виродок не зміг утриматися від візиту сюди Для нього це те ж, що кокаїн для наркомана». Він уявив Атропоса, що стоїть на цьому місці й спостерігає… Щириться… Потім підходить до дверей, торкається до них і залишає мерзенні відбитки. Уявив Атропоса, що черпає енергію й міць із самої чорноти, яка позбавляє Ральфа життя.

«Звісно, він міг піти в інші місця й зайнятися іншими справами — безсумнівно, у такого надприродного психа знайдеться безліч справ, — але йому, мабуть, важко триматися від такого місця подалі, незважаючи на всю свою зайнятість. Цікаво, як він почувається? Немов напружений прутень опівдні, саме так».

Луїза смикнула Ральфа за рукав, і він обернувся. Жінка й далі посміхалася, але затята напруженість у її очах свідчила про те, що вона ледве стримує крик. А Конні Чанґ і Майкл Розенберґ тим часом ішли до будинку.

— Ти мусиш вивести мене звідси, — прошептала Луїза. — Я більше не можу. Мені здається, що я божеволію.

— Добре — ніяких проблем.

— Я не чую тебе, Ральфе, — мені здається, я бачу, як крізь тебе просвічує сонце. Господи, я впевнена в цьому!

— О, почекай…

Він сконцентрувався й відчув, як навколишній світ трохи зрушився. Барви сполотніли, аура Луїзи зникла.

— Тепер краще?

— Принаймні щільніше.

Він посміхнувся:

— Добре. Ходімо.

Ральф узяв Луїзу під руку й повів до того місця, де їх висадив Джо Вайзер. Саме в цьому напрямку вели кров’янисті сліди.

— Ти знайшов те, що шукав?

— Так.

Луїза моментально оживилася:

— Чудово! Я бачила, як ти піднімався — так дивно, неначе перетворювався на тоновану фотографію. А потім… Мені здалося, що я можу бачити крізь тебе… Це було дуже дивно. — Луїза суворо подивилася на Ральфа.

— Страшно, так?

— Ні… Не страшно. Просто дивно. Жуки… Вони були жахливими. Фе!

— Розумію тебе. Але вони все ще тут.

— Можливо, й так, але нашій справі ще кінця-краю не видно. Так?

— Так — Керолайн сказала б, що до раю ще далеко.

— Тримайся мене, Ральфе Робертсе, і ми не заблукаємо.

— Ральф Робертс? Ніколи про такого не чув. Мене ж звуть Нортон.

Він був радий з того, що Луїза розсміялася.

Розділ двадцять четвертий

Вони повільно йшли по асфальтованій автостоянці. Сьогодні ввечері тут буде повно машин. Приходь, дивися, слухай, покажи себе… А найголовніше — доведи своєму місту і всій країні, що тебе не залякають жодні Чарлі Пікерінґи. Навіть меншість, яку стримував страх, не може не виявити свого хворобливого інтересу. Наблизившись до бігової доріжки, Ральф і Луїза водночас підійшли до краю савана. Тут саван був товщий, щільніший, Ральф відчував його колоподібний рух, немов саван був витканий із дрібних порошин, що рухаються. Він нагадував повітря над відкритою сміттєспалювальною піччю, яке аж блищить від жару спалюваного в ній паперу.

Слух Ральфа вловлював два звуки, що накладаються один на одного. Верхній був сріблистим подихом. Ральф подумав, що цей звук може належати вітру, якщо той навчиться плакати. Від такого пищання мурашки бігли по шкірі, але другий, нижній звук виразно був неприємний — слиняве плямкання, немов десь поблизу величезний беззубий рот пережовував їжу.

Підійшовши до темної, ворухливої оболонки савана, Луїза зупинилася й звернула переляканий, благальний погляд на Ральфа. Вона заговорила голосом маленької дівчинки:

— Навряд чи я зможу пройти крізь це. — Луїза замовкла, борючись із собою, потім знову заговорила: — Знаєш, воно живе. Воно спостерігає за ними. — І вказала пальцем через плече як на людей, що стовпилися на автостоянці, так і на команду телерепортерів і техніків, що займалися своїми справами ближче до будівлі. —…І це жахливо, але воно бачить і нас, що ще гірше… Бо знає, що ми теж його бачимо. Це, радше, не бачення, а відчування.