-->

Фб-86

На нашем литературном портале можно бесплатно читать книгу Фб-86, Беркеши Андраш-- . Жанр: Шпионские детективы. Онлайн библиотека дает возможность прочитать весь текст и даже без регистрации и СМС подтверждения на нашем литературном портале bazaknig.info.
Фб-86
Название: Фб-86
Дата добавления: 15 январь 2020
Количество просмотров: 187
Читать онлайн

Фб-86 читать книгу онлайн

Фб-86 - читать бесплатно онлайн , автор Беркеши Андраш

У пригодницькій повісті ФБ-86 сучасний угорський письменник Андраш Беркеші розповідає про долю угорського юнака Іштвана Красная. Іштванові не пощастило в житті: його несправедливо виключили з університету. Скривджений хлопець потрапляє в пастку ворогів народної Угорщини…

Як далі склалося життя Іштвана Красная, читач дізнається, прочитавши цю захоплюючу книжку.

  

 

 

Внимание! Книга может содержать контент только для совершеннолетних. Для несовершеннолетних чтение данного контента СТРОГО ЗАПРЕЩЕНО! Если в книге присутствует наличие пропаганды ЛГБТ и другого, запрещенного контента - просьба написать на почту [email protected] для удаления материала

1 ... 4 5 6 7 8 9 10 11 12 ... 44 ВПЕРЕД
Перейти на страницу:

— Чим можу допомогти, вам, любий професоре? — спитав він, пригощаючи вченого сигаретою.

Голуб закурив, глибоко затягнувся і, намагаючись приховати хвилювання, промовив:

— Я прийшов до вас у справі студента Красная.

— Так, так. Раніше ніж перейдемо до суті справи, дозвольте одне запитання?

— Будь ласка, — одказав Голуб.

— Чому ви виявляєте таку прихильність до цього юнака, товаришу професор?

— Чому? — здивовано перепитав професор. — Я люблю його як порядну, талановиту людину. А потім певну роль, очевидно, відіграє і та обставина, що в цього хлопчини нікого немає. Ні батька, ні матері. Мене зворушила його старанність, ентузіазм, надзвичайно розвинене почуття покликання…

— Так, так, — промовив статс-секретар, крутячи між пальцями сигарету. — Дуже делікатна справа. Я цікавився нею, тому й затримався. На жаль, нічого хорошого сказати не можу. За всім цим ховається конфіденціальна політична справа. Поки відповідні органи не закінчать слідство, нічого не можу зробити. Повірте, товаришу професор, я готовий допомогти, але в цю делікатну справу ми не можемо втручатися. Мені доповіли, що справа дуже серйозна. Відповідні органи попросили мене передати вам, що було б правильно усунути Красная від участі в дослідах. Не знаю, в якій мірі це позначиться на вашій роботі, але, на мою думку, зауваження компетентних осіб законне, особливо, коли взяти до уваги події, які мали місце в недалекому минулому. — Статс-секретар замовк і уважно подивився на професора.

Голуб сидів скам'янілий. Думки його вирували, як сніжинки під час хуртовини. Красная, очевидно, звинувачують не безпідставно. Статс-секретар чесна людина, в цьому він уже не раз переконувався. Немає ніяких причин сердитися йому на Красная, бо він його навіть не знає. Професор відчував глибоке розчарування.

— Не вважайте це, прошу, за безпідставну цікавість, — озвався він глухим голосом, — дозвольте спитати, звідки ви черпаєте свої інформації?

— Можу сказати, — всміхнувся статс-секретар, низенький брюнет. — Не від університетської дисциплінарної комісії, а безпосередньо від компетентних слідчих органів. Тому достовірність їх не викликає сумніву.

— Спасибі, — промимрив Голуб. Звичним рухом він пригладив рідкувате сиве волосся. — Зрозумійте мене правильно. Мені шкода не того, що Краснай не може брати далі участі в дослідах. Вони в основному закінчені, можна обійтися і без хлопця. Мені прикро, що я помилився в ньому. Ось що мене приголомшило. Я вірив у нього, наче у власного сина.

— Я вас розумію, товаришу професор, — щиро сказав статс-секретар. — Але, як бачите, тепер такі часі, коли не можна вірити навіть рідному братові. — На його обличчі відбився сум. — Взяти хоч би випадок з моїм молодшим братом. Я думав, що знаю його. Чотири тижні тому його арештували. А брат мій, щоб ви знали дванадцять років у партії, воював в Іспанії, і все таки… Що мені ще сказати…

Вони помовчали. Потім перевели розмову на досліди. Статс-секретар пробував умовити професора перенести роботи в університетську лабораторію, але Голуб не погодився, мовляв, вдома, у звичному оточенні працювати краще — спокійніше.

* * *

Того ж дня, коли Голуб був на прийомі в статс-секретаря, Красная викликав до себе Бараняї. Хлопець, не підозріваючи нічого поганого, поспішив до кабінет головного лікаря. Коли він переступив поріг, йому одразу впало в очі, що завжди усміхнене обличчя Бараняї було похмуре й стурбоване. Біля головного лікар стояв чоловік середніх років, у білому халаті, з папкою в руках.

Юнак чемно привітався і зупинився біля дверей.

— Підходьте ближче, друже, — кивнув йому головний лікар. На його обличчі майнула вимушена усмішка.

Іштван підійшов і запитально глянув на лікаря.

— Я змушений передати вам неприємну новину.

Іштван кивнув головою, що, мовляв, розуміє. Рук в нього затремтіли.

— З університету до нас надійшла така характеристика, яка робить неможливим ваше дальше перебування на роботі в лікарні. На жаль, я з свого боку не можу в даній справі нічого змінити. Вашою роботою був дуже задоволений, але ми теж змушені керуватися певними директивами.

— Зрозуміло, — ледве чутно промовив Іштван. Більше він не сказав жодного слова. Навіщо? Усяке благання було б даремне. І тут відчувається рука Калоша. Хлопець промимрив якусь подяку і з безмежної гіркотою залишив лікарню.

Іштван ішов машинально, наче лунатик. Натикався на людей, не усвідомлюючи навіть, куди йде.

«Куди ж тепер подітись? Одержав двісті форинтів. Удома в нього є ще двісті. Як жити? Стипендії вже не буде, в студентську їдальню не має права ходити. І за що все це? Кому він заважає? Нікого не скривдив, ніде не буває, друзів у нього немає, ворогів, наскільки йому відомо, теж нема. Єдиною його розвагою є театр і книги. Навіть у театр ходить сам. Не п'є, курить лише тоді, коли в нього є зайві гроші. Лікарем він уже не буде. Це ясно. А наступного року мав закінчити навчання! Невже даремно провчився чотири роки?

Він міг би боротися з видимим ворогом. Але як протистояти ворогові, якого не знаєш, не бачиш? Нічого не вдієш, не щастить йому. От і все.

Іштван добрів до берега Дунаю. Сів на кам'яні сходи набережної і задумливо дивився на невтомні хвилі, що без упину плели з піни вигадливе мереживо. Згадав, скільки раз стояв у дитинстві отак на березі і мріяв. Вітер куйовдив його волосся, а він у думках плив по неозорих морях, блукав у невідомих країнах. Нездійсненні дитячі мрії! «А може, то була теж марна мрія, коли я вирішив батькові злочини спокутувати лікуванням? Просто спалах юнацької фантазії! Хіба я можу відповідати за вчинки батька? Ні, не можу». Потім він згадав Майю. Восени 1944 року в гарний сонячний день вони сиділи по обіді десь у цих місцях на березі Дунаю. Майя була сумна. Вона говорила про страхіття, які творились у Німеччині, про жахливі табори смерті. Про все це Іштван нічого не знав. Він був молодий, далекий від політики, нічим, крім спорту, не цікавився. Звідки йому було знати, що в країні десятки тисяч людей уже приречені до смерті і тільки чекають виконання вироку! Війна ковтала людей сотнями тисяч. Майя говорила, і він з жахом слухав її.

Він зненавидів німців передусім тому, що вони хотіли скривдити Майю, тому що від них Майї загрожувала смертельна небезпека. Як би склалося його житія, коли б Майя не загинула? Тепер вона була б його дружиною. Як вони кохали одне одного!

Іштван підвівся.

«Піду до Голуба і розповім йому, що мене спіткало», — вирішив.

Садова хвіртка була відчинена.

«Певно, професор недавно повернувся додому, — подумав Іштван. — Бідолаха такий розсіяний, що одного разу навіть вийшов з дому босоніж». Він попрямував по доріжці, всипаній жовтим гравієм. У передпокої зустрів служницю Юлішку.

— Пан професор вдома? — спитав він.

— Так, у своєму кабінеті, — одказала дівчина.

Юнак пройшов далі. Двері кабінету були прочинені, він ясно чув схвильований голос професора.

— Ні, люба, — сказав професор, — вони не тільки не думають переглянути справу, але й вимагають, щоб я його усунув від дальшої роботи над дослідами.

Іштван став наче вкопаний. Це правда чи йому тільки причулось? У голові запаморочилось, він змушений був обіпертися об стіну.

— Що ж ти тепер думаєш робити? — долинув наче здалеку голос професорової дружини, пані Магди.

— Не знаю, — відказав Голуб. — Я просто безпорадний. Якась причина у них все ж таки мусить бути. Можливо, що хлопець обманув мене, не сказав правди…

«Вже навіть Голуб не довіряє мені! — майнула в голові думка. — Голуб не довіряє мені!»

Наче паралізований, спускався він по сходах. У напівзабутті, охоплений болісними думками, плентався по вулиці, йому хотілось вхопитися за когось, розповісти комусь усе. Але з ким поділитися думками, в кого попросити поради? Болем пронизала думка, що він зовсім самотній, нікого в світі у нього немає. Більшість родичів перебрались на Захід ще в 1944 році. Ті, що зосталися, для нього чужі, з дитинства він не підтримує з ними зв'язків. Друзів теж немає. Куди, до кого прихилитися? Досі хоч Голуб довіряв йому.

1 ... 4 5 6 7 8 9 10 11 12 ... 44 ВПЕРЕД
Перейти на страницу:
Комментариев (0)
название