ТАРС уповноважений заявити

В іншому ролику актор пробувався на роль шпигуна. Константинову зразу ж не сподобалася його зацькованість; він з першого ж кадру грав страх і ненависть.

— Такого й ловити нецікаво, — кинув Константинов, — його за верству видно.

— А що ж, іти на героїзацію ворога? — здивувався Ухов. — Мені це зарубають.

— Хто? — спитала Ліда, поклавши свою руку на холодні чоловікові пальці. — Хто буде рубати?

— Боюся, що ваш чоловік — перший.

— Нісенітниця, — поморщився Константинов. — Якщо пригадуєте, я завжди звертав вашу увагу на те, що в сценарії противник — прямолінійний і дурний. А він хитрий і талановитий, саме талановитий.

— Можна послатися на вас, коли я говоритиму на худраді?

— Навіщо? Я сам готовий усе це сказати. Прикро не так за глядача — за талановитого актора прикро. Принизливо, коли людину змушують говорити брехню, видаючи її за правду.

Решту сцен Константинов дивився мовчки, він відчував, як його з обох боків розглядали: Ухов — напружено, очікувально, Ліда — лагідно, журливо.

За мить до того, як увімкнули світло, Ліда забрала руку з його долоні й трохи відсунулась.

Ухов закурив, потер руки і з удаваною веселістю мовив:

— Ну а тепер кажіть усе відверто.

— Ви справді хочете відверто? — спитав Константинов.

Карлов усміхнувся:

— До кінця — не треба, залиште шанс режисерові, Костянтине Івановичу.

— Мені не дуже все це сподобалось, — вів далі Константинов. — Не гнівайтесь, будь ласка.

— У вас є улюблене слово, Костянтине Івановичу, — «мотивування». Ваше мотивування?

— Розумієте, слабенько все це. Немає думки. А робота чекіста — це насамперед — думка. А думці невластивий штамп. Ось у чому заковика. Мій шеф, генерал Федоров, в час війни очолював відділ, який виманював німецьких шпигунів. Він мені розповів дивовижний епізод: перевербований агент відправив у абвер, Канарісу, нашу телеграму, просив прислати йому помічників, зброю, другу радіостанцію. Це якраз аналогічно тій історії, яку чудово написав Богомолов у «Серпні сорок четвертого». Самі розумієте, поразки просто-таки не могло бути, потрібна була тільки перемога. А перевербований агент, відправивши нашу телеграму, взяв та й помер від розриву серця. А від служби Канаріса зразу ж надійшла шифровка, просять уточнити деталі. А кожен агент має свій радіопочерк, обманути противника тут важко, майже неможливо. Як же бути? Послали відповідь: «Передачу веду лівою рукою, під час бомбування мені поранило праву руку». Звідти негайно запитують: «Як здоров'я Ігоря?» А це сигнал тривоги, агент нам усе розповів. Відповідаємо заспокійливо: «Ігор поїхав з лазарета в Харків до тітки Люди». Але й це не влаштувало Канаріса. Вони надіслали шифровку іншому своєму агентові, наказали перейти лінію фронту, зустрівшись попередньо з тим, який помер, упевнитися в тому, чи справді поранило в руку. Що робити? Як повестися?

— Не знаю, — відповів Ухов.

— Подумайте. Не поспішайте. До речі, агент, якого вони викликали до себе, теж сидів у Федорова. Що б ви зробили?

— Повідомив би, що нема можливості перейти лінію фронту.

— Це не відповідь для Канаріса.

Карлов сказав:

— Якщо це не відповідь — значить, операцію провалено.

— Це теж не відповідь. Операцію — ми ж умовились — не мали права провалити; якби тоді операція провалилася, то не був би нині Федоров моїм начальником.

— Та не мучте, — благав Карлов.

— Федоров пробув тиждень з агентом, якого викликав Канаріс. Росіянин, потрапив у полон, зламали, пішов до Власова, звідти забрали в розвідцентр абвера. Федоров жив із ним мало не в одній кімнаті, розглядав його, він певен був, що й у противникові можна знайти людину. А тим часом чекісти шукали — в збаламученій евакуацією країні — рідних цього самого агента. І знайшли його молодшого брата. На фронті знайшли. І привезли літаком під Москву. І Федоров улаштував зустріч братам, відпустивши їх до Москви. Вони повернулися ввечері наступного дня, а через тиждень агент вилетів до Канаріса, потім повернувся, операцію виграли. Хіба це не тема? Відпустити ворога? Хіба це не цікаво для художника — описати переживання Федорова до того дня, поки шифровки від Канаріса не пішли знову до того, кого «поранено в руку»?

— Сюжет для фільму, — сказав Карлов.

— Що ж мені з моїм сценаристом робити? — зітхнув Ухов. — Задушити? Він уже нічого не втне, розумієте?

— Запросіть автора діалогів, — порадив Константинов. — На Заході в кіно працюють розумні люди; згадайте, як часто вони запрошують письменника писати діалоги, причому хорошого письменника…

— Хорошому письменникові й платять добре, — сказав Ухов.

— Я ще хотів сказати, хоч фактура у вашого шпигуна достовірна, але актор він поганенький.

Ухов обернувся до монтажниці Маші:

— Покажіть нам фото інших акторів. За фактурою дуже схожий Аверкін, у нас він є на плівці?

— Є.

— Просто-таки двійник, але з пластикою в нього не все гаразд, — пояснив Ухов.

Застрекотіла камера, і Константинов навіть примружився: актор, якого йому зараз показали, був справді як дві краплі води схожий на того, який так грубо грав шпигуна.

— Ви що, загримували його? — спитав Константинов.

— Так. Риммочка у нас геній, — відповів Карлов, — вона вміє досягти абсолютної схожості.

— Неймовірно, — сказав Константинов, відчуваючи дивне, нез'ясовне хвилювання, — це неймовірно.

— Кіно — синтез неймовірного, — засміявся раптом Карлов. — У мене нещодавно помер актор, який грав головного героя, а в нас залишилися три сцени з ним, уявляєте? Перезнімати весь фільм? Неможливо, ніхто на це грошей не дасть. Тоді я знайшов дублера і зі спини, а інколи й у профіль дозняв ці три сцени — ніхто, навіть професіонали, не помітили, що підставний.

Константинов засміявся, потім надів піджак, якось неуважно витяг сигару:

— Товариші, прошу вибачення, але я мушу їхати.

Повернувшись до КДБ, Константинов ліфта дожидатися не став, вибіг до себе на п'ятий поверх, покликав Гмирю й Проскуріна.

— Потрібен двійник, сьогодні ж нам потрібен двійник, завтра він сяде за кермо дубовської машини. Ми повинні знайти такого чоловіка, він буде щоранку виїжджати на його машині з дому, з набережної, під'їжджати до інституту, заходити у вестибюль, виходити з чорного ходу, повертатися до нас, потім, о шостій, брати машину й Ольгу і їхати на квартиру Дубова. Тільки так. Ольгу підключимо, коли знайдемо двійника.

— Вона не погодиться на це, — заперечив Проскурін. — Вона ж закохана.

— Я спробую її умовити, — відповів Константинов. — Спочатку треба підшукати двійника. Мені чомусь здається, що, включивши в діло двійника, ми виманимо ЦРУ на зв'язок. Мабуть, вони мовчать тому, що не бачать Дубова, він же казав, що вони за ним постійно стежать…

— Двійника можна розпізнати, — зауважив Гмиря. — Тоді провал буде остаточний, нікого ми не виманимо.

— Дивлячись як двійник працюватиме, — сказав Константинов. — Ми знайдемо для нього ракурси, відрепетируємо манеру поведінки. Тепер ось що… Я проаналізував ті місця контрольних сигналів, які ЦРУ давало Дубову. І виходить, що вони викликали його на такі маршрути: Садове кільце, Парк культури, Ленінський проспект. Це один маршрут. Другий: через Дорогомиловський міст, набережною, мимо «Мосфільму», по Університетському на Ленінський проспект. Так? Третій маршрут: Можайське шосе, поворот на малу кільцеву, повз Парк Перемоги, через Вернадського, Ленінський проспект.

— Правильно, — пробасив Гмиря.

— Ольга мені сказала, що найчастіше вони зупинялися коло парку на Університетському проспекті; потім біля колонади Парку культури Горького; садив він її в машину завжди на одному й тому ж місці, біля інституту, за нашою версією, сигнал «Паркплац». Приїжджали на ці місця завжди в той самий час: від шостої тридцяти до сьомої. Машини співробітників ЦРУ їздять якраз там.

Гмиря й Проскурін напружено стежили за думкою Константинова.