Фб-86

— Здавайтесь! — гукнув офіцер, спершись на стіл.

«Нічого не вдієш, — майнуло в голові Іштвана. Проти зброї я безсилий». Хлопець підняв руки.

— Станьте біля стіни!

Він мовчки скорився.

Через годину Іштван уже сидів перед полковником і Донованом.

— Ви знаєте, яка кара належить за напад на військовослужбовців американської армії?

— Ні, — відказав Іштван. — Але на якій підставі ви тримаєте мене під арештом?

— Американські окупаційні власті мають на це право, юначе. А ви перебуваєте в американській зоні.

Іштван мовчав.

— Ось що, друже, — порушив тишу полковник. — Даремно пручаєтесь. Можливо, я говорив з вами дещо різкувато, але я люблю одверту розмову. Виконаєте оце завдання, і я даю вам слово честі, що більше доручень не буде. Після повернення можете негайно виїхати в Америку. Нам потрібне це відкриття. Скажу прямо — коли не дістанемо цих матеріалів, ми знищимо їх разом з ученим, бо не допустимо, щоб вони попали в інші руки. Якщо ви не погодитесь виконати завдання, сьогодні вас передамо угорським властям разом з доказом шпигунської діяльності. Коли б у мене був інший вибір, може, я й відмовився б від цього наміру. Але в мене іншого вибору немає. У вас є. Можете вибирати — життя або смерть. Ось як стоїть питання. Бо на тому боці вас повісять, можете не сумніватися. Я допоможу вам виконати завдання, небезпеку зменшу до мінімуму. А потім можете вчитися… Для роздумів у вас мало часу. Вирішуйте.

В голові Іштвана знову завирували думки. Як йому бути? Він думав про Голуба, старого доброго професора, який з таким натхненням працював над дослідами.

Полковник знову почав говорити. Іштван слухав його неуважно, одним вухом. Наче здалеку долинали до нього слова про жорстокі методи комуністів, про їхні плани підривної роботи в усьому світі і про те, що американці взяли на себе місію врятувати світову культуру.

— Ви, юначе, хочете, щоб ми визволили країни, які опинилися за залізною завісою, в тому числі і вашу батьківщину, але не бажаєте допомогти нам у цьому. Безкорисливі зусилля американського уряду повинні підтримувати всі чесні люди. Зрештою, хто зацікавлений у визволенні Угорщини? Ми чи ви?

— Але ж я хочу бути лікарем, — простогнав Іштван.

— За це треба боротися! Лікарем можете стати лише тоді, коли й самі візьмете участь у боротьбі. Інакше ні. Ви, певно, чули, скільки чоловік заарештовано останнім часом в Угорщині. Подумайте, яка доля чекає вас. Ось що я вам скажу: якби ви не були співробітником Голуба, ви були б уже давно в Штатах. Ваше нещастя, що саме ви працювали в професора, а ми повинні здобути його відкриття. А це не така вже й велика справа. Принаймні порівняно з тією, яку ви вже виконали для нас. Ну, яке буде ваше рішення? Погоджуєтесь?

— Погоджуюсь, — відказав хлопець.

Він закрив очі і стомлено відкинувся на спинку стільця.

РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТИЙ

Доктор Сегеді глянув на настільний календар. Було восьме листопада. Звичним рухом пригладив волосся, знайшов у блокноті потрібний номер телефону і подзвонив. У трубці озвався жіночий голос.

— Прошу капітана Шоша, — попросив він тихо. Чекаючи, вийняв вільною рукою з коробки сигарету і закурив. — Алло! — гукнув він у трубку. — Це ви, товариш капітан? Доктор Сегеді вас турбує. Сьогодні о сьомій годині вечора біля будинку 20, по Шкільній вулиці, вас чекатиме легкова машина з номером СМ-309. Прошу вас прибути точно.

Він поклав трубку і всміхнувся. Спокійно докурив сигарету, підвівся, підійшов до вмивальника і помив руки. Потім узяв свою лікарську сумку, поклав туди інструменти, одягся і вийшов з будинку. На мить зупинився, з насолодою вдихаючи свіже ранкове повітря. Непомітно оглянувся навкруги. Вулиця Керт була безлюдна. Він вирушив у напрямку вулиці Неметвельдь.

Через десять хвилин доктор Сегеді вже дзвонив бід хвіртки вілли професора Голуба, йому відчинила Рожі. Дівчина була в синій ситцевій сукні і білому мереживному фартусі. Всміхнувшись, вона вижидально глянула на відвідувача.

— Доктор Сегеді, — відрекомендувався високий чоловік, привітно всміхаючись. — Дозволите зайти?

— Але пана професора немає вдома…

— Не біда, дівчинко, — сказав Сегеді. — Хтось же та є в домі…

— Прошу, заходьте, — вказуючи рукою вперед, запросила дівчина.

— Ви давно у Голубів? — спитав лікар, з цікавістю оглядаючи вродливу чорняву дівчину.

— Всього кілька днів…

— Ось чому я вас раніше не бачив, — зауважив Сегеді, хоч не мав уявлення, чи була у Голубів раніше служниця. Тим часом вони підійшли до будинку.

— Проходьте, пане докторе… — пропускаючи його вперед, запрошувала Рожі.

Сегеді старанно витер ноги і зайшов у передпокій.

— Господиня незабаром повернеться. Вона пішла ненадовго. Десь по-сусідству, до кравчихи.

Знімаючи макінтош, Сегеді як слід усе оглянув. У просторому передпокої було кілька дверей. Йому треба було знати, куди вони ведуть.

Дівчина відчинила одні двері і через хол повела лікаря в робочий кабінет професора.

— Сідайте, — вказала вона на стілець, — я подзвоню…

— О, — перебив її Сегеді, — не турбуйтеся, люба. Я почекаю вашу хазяйку. А тим часом я прошу вас відповісти на кілька запитань.

— Слухаю, — з готовністю відповіла Рожі.

— Може, сядете? — всміхнувшись, сказав лікар. — В присутності такої гарної дами мені незручно говорити сидячи… Ви знали колишню служницю? Як її звали?.. — Сегеді зморщив чоло. — Сто чортів… Знову зраджує пам'ять… Ну…

Рожі мовчала. Вона знала ім'я своєї попередниці, але не любила без потреби говорити.

— Не знаю, хто тут був раніше.

— А втім, це не важливо. Потім згадаю. Мені хотілось би знати, куди вона поділася. Справа в тому, — додав він, дещо вагаючись, — що вона винна мені досить значну суму, але, очевидно, забула про це.

— На жаль, пане докторе, — звела брови дівчина, — не можу вам нічим допомогти. Я про це нічого не знаю.

— Гм. Шкода, дуже шкода…

В кабінет зайшла Естер Боруш. Її каштанове волосся виблискувало, обличчя розрум'янилося. На губах вигравала радісна усмішка, яка буває в дітей, коли вони добиваються першого успіху в житті. Вона побачила незнайомого відвідувача, і вираз радісного збудження зник з її обличчя. Дівчина сухо кивнула гостеві.

Той підвівся.

— Доктор Сєгеді, — представився він, елегантно схиливши голову. — Донька професора Голуба?

— Ні, — пояснила Естер. — Тільки його асистент…

Сегеді з приємністю розглядав струнку, вродливу асистентку.

Згадавши про невідкладну роботу на кухні, Рожі попросила Естер побути з лікарем і вийшла.

— Дуже радий… Я вже багато чув про вас, — звернувся до дівчини Сегеді.

— Про мене? Де ви могли почути?

— В колі лікарів. Тепер багато говорять про досліди професора Голуба. В зв'язку з цим згадували і про вас. Але знаєте, якою я уявляв собі вас?

— Цікаво, якою?

— А ви не образитесь, коли скажу?

— О, що ви!

— Так от… — Сегеді засміявся. Розповідаючи, він жестикулював руками. Естер звернула увагу на те, що на кисті правої руки в нього бинт, приліплений пластирем. — Я уявляв вас у рогових окулярах, з серйозним лицем багатознайки і з косою, закрученою на маківці.

— Бачите, як іноді підводить людей їхня уява, — всміхнулася Естер.

— Ну, а як іде робота? Я чув, що вона вже завершена?

— Так, слава богу.

— А скажіть, — цікавився далі Сегеді, — коли буде опубліковане відкриття?

— Не знаю. Це справа пана професора…

— Всі з нетерпінням чекають результатів. Чесно кажучи, і я сам. Колись мріяв стати дослідником… — замислено сказав Сегеді і опустив повіки.

— І що ж вам перешкодило?

— О, це довга історія. Бідні батьки, шестеро дітей. Один я вчився далі. Одержав диплом і довгий час був безробітним, потім десять років у колоніях, далеко від батьківщини, в Азії. Ех… не варто про це говорити. Ви, молодь, навіть не уявляєте, яке у вас прекрасне життя. Можливість учитися без турбот, стипендії…