ТАРС уповноважений заявити

Коли Хуліо прийшов із джунглів, він не поставив постів у селі, бо Фернандес попередив: «Влада гарантує безпеку нашої зустрічі, якщо ваші війська залишаться на своїх позиціях, лише при такій умові вони пропустять мене через кордони на дорогах».

Ясна річ, що вся моя родина, всі, навіть далекі родичі, були серед заложників. Наївні люди думали, що, виконавши наказ колонізаторів — мовчіть, і ми повернемо ваших, — вони збережуть життя моїм дітям, матері й сестрі. Нічого не вдієш, наші люди добрі й залякані, а обіцянка мовчати була підкріплена кров'ю маленької Росіти та її матері.

Я, звісно, розумію: ви проектуєте нашу ситуацію на історію вашої війни, але не забувайте, що люди в Росії на той час були грамотні, читали книжки, дивилися фільми, отже, вміли відрізняти біле від чорного. Ваші люди пройшли школу патріотизму — в них був досвід праці й боротьби. А що можна вимагати від мого народу, який ніколи не знав, що таке держава, своя держава?!

— Словом, прибув Фернандес, ми з ним зустрілись, і все складалось нормально. Його пропозиції могли б стати основою для переговорів. Ми з ним написали спільну декларацію — він і я, і нікого більше, про це він сам просив, а тим часом у село тихо вповзли командос. Я навіть не мав при собі зброї — як же не повірити єпископові, адже його умовою були мирні переговори.

… Спершу вони заходилися мордувати Фернандеса. Вимагали признатися лише в одному: «Я одержував гроші від комуністів, і вони веліли мені закликати народ до чвар і непокори». Він гідно тримався, єпископ Фернандес, хоч вони пекли йому ступні жаринами і заганяли під нігті розпечені голки.

Потім вони взялися за мене. Зв'язали мені руки й ноги і підвісили до дерева — я скидався на людину, що стрибнула зі скелі в море. Але я був дуже сильний і витримав би ці страшні тортури, які вони називають «ластівка», та вони збагнули, що я можу довго триматися. Тоді вони привели мою матір, роздягли її і сказали, що спалять її на моїх очах, якщо не зречуся своєї справи і не скажу їм, якою дорогою в джунглях можна підійти до нашого штабу. Я не міг цього сказати їм, ви повинні зрозуміти мене. Я мовчав. Коли вони повалили маму на землю і облили її бензином, я сказав, що кожен з них заплатить своїм життям за цей злочин. Я запропонував їм покарати мене найстрашнішою карою: я ж ваш ворог, а не стара жінка. Вони відповіли, що ця стара жінка народила бандитів без серця, якщо син ладен пожертвувати матір'ю задля своїх маячних ідей. Коли вони кинули на матір сірника, я став пручатися й кричати, а мама благала мене: «Синку, синку, ти ж зламаєш себе, синку, не треба!»

Джордж Грісо поволі підвівся з-за столу, підійшов до шафи, відчинив її, вийняв кілька фотографій.

— Ось, — озвався він, — подивіться, це моя мама. Її сфотографували, коли вже була старенька. Коли ж вона була молодою, ми не знали, що таке фотоапарат, ми вперше побачили фотокартки тільки десять років тому. Подивіться, я тим часом подзвоню по телефону…

(Грісо не треба було дзвонити по телефону. Просто він не міг далі розповідати, та й мені, признаюсь, не під силу було слухати далі.)

— Я все-таки хочу розповісти до кінця, — відкашлявшись, мовив Грісо. — Це дуже важливо — розповісти про все, бо, може, тоді люди в інших країнах зрозуміють, чому ми боролися сім років, втрачаючи братів, батьків та матерів, і — чому ми тепер будемо боротися — до останнього. Ми дуже багато віддали за пашу свободу, щоб легко, без смертельного бою поступитися нею. Я хочу, щоб про це знали всі, — ось чому я повинен розповісти вам…

— Потім вони привели мого сина, Валеріо. Вони роздягай його, ні, не роздягли — зірвали з нього сорочку, а то був мій подарунок хлопчикові, і він дуже пишався тією сорочкою кольору хакі, перешитою з куртки моєї дружини. Як же він кричав, простягаючи до мене свої рученята і благаючи: «Таточку, врятуй мене! Врятуй же мене, таточку!»

Єпископ Фернандес прокляв катів, тоді один з командос розрядив у нього автоматну обойму. А другий проломив голову Валеріо прикладом, облив його — вже мертвого — бензином і, ставши на коліна, клацнув запальничкою.

Хуліо почув постріли. Він кинувся в село. Останнє, що я пригадую, це автомат, націлений мені в живіт. Командос лоскотав мене автоматом, він водив ним по шкірі, немов травинкою, і раз по раз повторював: «Ну, засмійся ж, засмійся, Джордж, ти так весело смієшся, очкастий». А потім він спустив курок, і я опритомнів лише через два місяці в госпіталі. А через три місяці партизани ввійшли в Нагонію. Ось чому я так поволі обертаюсь і з таким трудом ходжу. Прикро, звичайно, в тридцять шість років бути інвалідом, але стріляти я вмію так само, як і колись, і так само, як і колись, слухається мене перо.

Він лагідно всміхнувся гіркою, трохи сумною посмішкою людини, що пережила смерть, і сказав:

— Я готовий відповісти на всі ваші запитання, що стосуються ситуації в країні, але зробимо ми це тільки через тиждень: зараз я відлітаю на кордон, Огайо підтяг туди всі свої банди, наша державність, тобто наше майбутнє, тепер вирішуватиметься на полі бою. Мені здається, ніякі сили не втримають Маріо Огано, за яким стоять ЦРУ і концерн Ліма, від удару по нашій батьківщині. Мені здається, що парламентське розв'язання неможливе. І все ж я ладен піти на переговори з ним, і знову без зброї. Я піду на переговори з Огано спокійно, бо вбити він може тільки мене, а це зовсім не страшно — загинути за батьківщину. Пробачте за патетику, але я кажу те, що відчуваю, будь-яке інше слово, буде фальшивим.

… Посол прочитав репортаж Степанова й запитав:

— Невже рука підніметься текст кремсати?

— Ще й як, Олександре Олексійовичу.

— Чим ви це можете пояснити?

— Нашим характером. Лагідністю, мабуть, а точніше — делікатністю. Але така делікатність іноді гірша за злодійство… Ви дивилися по телебаченню передачі проти алкоголіків?

— Якось не доводилося, Дмитре Юрійовичу.

— Раджу подивитися. Замість того, щоб, наприклад, екранізувати Ліпатова, є в нього повість «Сіра миша», історія загибелі таланту, або зняти стрічку, як помер Модест Мусоргський, ми гіпнотизера на екран пускаємо, глядачі фокуса чекають, а фокуса немає, бо гіпнотизер алкоголіків у клініці усипляє, та чи й усипляє, це ще треба довести. Категоричне «ні» краще за туманне «може бути»…

— Біс його знає… Пропаганда — тепер одна з форм політики, тому жорстокість тут — штука небезпечна.

— Ви маєте на увазі зовнішню політику? Згоден. Але ж я кажу про принцип, про те, що скорочують, чого бояться. Гаразд, поплакався, і досить… На що сподіватись, Олександре Олексійовичу?

— Грісо, гадаю, правий: на переговори Огано не піде. Йому немає з чим іти, він же маріонетка, його зроблено. Від нього чекають єдиного — путчу. Вся справа в тому — коли? Якби Грісо мав бодай півроку в запасі — тоді йому не страшний був би ні сам Огано, ні десять таких, як Огано… Прикрий, мабуть, сюжет — брак часу; не людині — країні… І все-таки ніяк не можу збагнути цих американців — по-моєму, вони роблять дурницю з Огано. Вони тут поводяться як аналітики чистої води: «трикутник — є тригранна фігура». Та й годі. Але ж це нижчий ступінь мислення, він не перспективний. Синтетичне мислення тим і відрізняється від тутешнього, аналітичного, що воно неодмінно вводить певний атрибут, у якому хоч і не міститься поняття про предмет, та все ж допомагає зрозуміти цей предмет ширше, наперед: «пряма — це найкоротший шлях між двома точками…» Без цієї філософської азбуки американці тут наламають дров. Чи не краще б їм справді ширше подумати?! Тоді, мабуть, не затівали б тут бійки. Отже, репортаж позначений дорогим моєму серцю синтезом: ви допомагаєте зрозуміти, чому тут стоятимуть на смерть. Сказати апріорно — нічого не сказати в наш вік; переможе той, хто краще поінформований, а інформація має йти не тільки з голови, а й із серця теж… Ішли збираєтесь до Москви?