Соло для компютера

— Чорт, яка халепа!.. Слухай, — обернувся він до Оленки, — ми коли їдемо? Окуляри встигнути замовити…

— Встигнеш, — сухо відповіла вона.

— А куди ви їдете? — одразу ж втрутилася Ніна.

— Не кудикай! — відмахнулась Оленка.

— Ні, серйозно, де ви зібралися?

— В Альпи… — почав був Матвій, але зловив злий Оленчин погляд.

— А візу австрійську маєте? — не вгавала Ніна.

— Все маємо! — відтяла Оленка й підштовхнула Матвія до столу. — Подай мені он те печиво! Ні, не це, а оте праворуч, хіба не бачиш? Із зеленим кремом…

Розділ восьмий

КАРТА СКАРБІВ

У підземеллі стояла тиша, і лиш Матвій приглушено сопів, намагаючись ослабити мотузку на зв’язаних ззаду руках. У спробі повторити відомий трюк і вивернути руки так, щоб через них можна було переступити й вони опинились би спереду, Матвій дзиґою крутнувся на місці, не втримав рівноваги та завалився набік, штовхнувши мене в плече. Я поточилася. Ключі від машини, які зостались у правій кишені, вп’ялися мені в шкіру, в саме стегно. Матвій смикнувся, щоб допомогти мені підвестися.

— Вибач! Я ненавмисно!

Але я нічого не чула. Від раптової згадки я завмерла з вилупленими очима. Брелок!..

Матвій навпомацки заліз мені рукою в кишеню джинсів і витягнув ключі, де на кільце причеплений був маленький червоний складаний ножик із півстертим нерозбірливим написом. Насправді цим ножиком важко було відрізати навіть кусень хліба, бо висувне лезо хиталось як п’яна Маруся, та зараз про кращий і мріяти годі. Вистромивши лезо, я віддала ножик Матвію й повернулася до нього спиною.

— Так, — попробував він лезо на дотик, — приготуйся.

— Ти там обережніше!

— Ніж тупий! Не ріже, а пиляє.

— А-а-а-а! Болить!

— Вени цілі? Тоді продовжимо.

Шматки мотузки впали на підлогу. Матвій передав ножик мені й нетерпляче чекав, доки я подолаю спротив мотузки на його зап’ястях. Не так уже це було й важко — набагато важче буде розколупати лезом завдовжки п’ять сантиметрів старий іржавий замок, яким, як на мій погляд, не користувалися щонайменше двісті років.

Матвій наблизив лице до великої замкової шпари, але без окулярів, схоже, нічого до пуття не міг розгледіти.

— Ану ти зазирни! — обернувся він до мене.

— А ти мені підсвітиш?

На протилежній стіні поза ґратами висів такий самий старовинний ліхтар, що ним я ледь не скалічила Матвія, але ж бачить око, та зуб не бере…

Через наскрізну дірочку замкової шпари, мені здалося, просвічували такі два зубчики. Та-а-ак. Либонь, треба одночасно натиснути на ці дві штучки… — щось проблематично. Може, натиснути на одну, а друга й сама якось?..

Ліхтар на протилежній стіні не світив рівно, а блимав, бо горіла олія, створюючи цілковиту ілюзію старовини. Ми безуспішно колупали коротеньким ножиком у замку. До двобою з іржавими ґратами я не була готова: руки опускалися на саму думку, що навіть Марина не знає й не відає, куди ми подалися і де нас шукати.

— Слухай, — пхнув мене раптом під лікоть Матвій, — якщо на ці два зубчики треба натиснути водночас, а вони різної довжини, тож різницю треба чимось компенсувати!

— Геніально!

Накрутивши ланцюжок, на якому тримався ніж, на його лезо, Матвій запхав лезо всередину й повернув під кутом так, щоб ланцюжок проскочив у заглиблення, тоді як лезо вперлось у виступ. За його командою я натисла збоку на клямку…

…Замок обнадійливо клацнув. Матвій штурхнув ґрати, ступив на волю. Присівши навпочіпки попід стіною, я збирала бебехи в сумку. Довгий мисливський ніж сам заскочив у долоню, я покрутила його, милуючися зблисками жовтого світла на широкому лезі. Ніж вертівся, вимальовуючи веселку на мурованій стіні. Скочила плямка світла, за нею друга, перша натрапила на перешкоду, тож друга упала просто на неї. Просто на знайоме обличчя. Що відбувається?

Андрій Голод, гупаючи підкованими черевиками, важкими військовими черевиками, що так йому не пасували, наблизився до Матвія, який стовпом стояв під стіною.

«Гадали, втекти так легко?»

Він штовхнув Матвія двома руками, всією своєю вагою, той заточився, аж камінь загудів відлунням. Мої повіки замружилися самі собою…

…Хтось смикнув мене за рукав.

— Ти допомагати збираєшся? — вчувся здушений голос Оленчиного нареченого. Мисливський ніж так і лежав у купі мотлоху потойбіч ґрат, що й досі були зачинені. Я потрусила головою, розганяючи марево.

За командою Матвія я натиснула збоку на клямку — і нічогісінько не сталося.

— Так, перша ідея не спрацювала. Ще ідеї будуть? — запитав Матвій — і озирнувся на несподіваний звук.

Кроки лунають зоддалік. Ближче. Ближче. Поряд…

Нашвидку закрутивши зап’ястя залишками мотузки, ми вмостилися попід стіною. Матвій затиснув мій чудо-ножик у руці, готовій до удару.

— То не твій шановний колега іде? — стиха запитав Матвій. — Чи здав своїм головорізам і вшився?..

— Дурниці верзеш.

— Дурниці? Туристів, навіть якби й попхались у службові коридори, просто б чемно вивели. А нас бандитська парочка швидко викрила, зараз почне катувати й випитувати…

Зубовний скрегіт на мить заглушив усі інші звуки. Між тим невідомий, вдягнений у чорну маску на все обличчя, ступив у круг світла, що сіялося з олійного ліхтаря. Він побренькав ключами — клацнув замок, ґрати відчинилися.

— Доброго дня, — мовила я дуже ввічливо.

У відповідь пролунало кілька нерозбірливих слів, здається, німецькою, — і чоловік у масці кивнув нам на вихід. Я вперто похитала головою. Чужинець підійшов упритул і нахилився. Від нервового напруження у мене ломило поперек, ніби в день іспитів, коли кінцівки аж віднімаються, коли враження таке, ніби пройшла пішки з Оболоні до Лаври, двічі перетнувши Дніпро й прихопивши кусень лівого берега.

Чужинець шарпнув мене за плече.

Дивно переповідати події, які сталися за лічені секунди. Нагромадження слів створює недоречне відчуття тривалості в часі, коли є нагода і поміркувати, й оцінити все, що відбувається. В реальному житті ж очі фіксують картинки, котрі пролітають перед зором, але потрібна не секунда й не дві, щоб мозок нарешті почав реагувати на зовнішні подразники.

Коли незнайомець нахилився наді мною, моє тіло заклякло, застигли думки. В голові крутилися німецькі слова, але я не могла зліпити з них повноцінної фрази. І либонь, у ту мить я дійсно не усвідомлювала того, що ясно побачила — у власній уяві — пізніше: Матвій хотів замахнутися на чужинця, але заплутався в залишках мотузки. Ліктем він вгатився в стіну, поточився — і головою влучно зацідив незнайомцю знизу в підборіддя. Той беркицьнувся горілиць. Черепом бемкнувся об кам’яну підлогу — смішний звук і якийсь непристойний.

Матвій на чотирьох підповз до хлопа й задер полу картатої сорочки — за поясом у того стирчав пістолет. Темно-сірий метал, квадратні, сучасні форми. «Форт»?

Коли нарешті увімкнулася свідомість, я вискочила за двері та хапливо позбирала речі в сумку. В цей час Матвій зірвав маску з гостя і замислено його роздивлявся. Дивний у нього був вираз обличчя — розгублений, спантеличений.

— Агов, — поклацала я пальцями у нього перед носом, — що ти там уздрів?

Оленчин наречений не зреагував. Шкода, немає тертого хріну, аби привести його до тями!.. Я теж зиркнула на незнайомця.

Світло падало не на лице чужинця, а поряд. Першої миті я нічого дивного не зауважила. Та оскільки фактично я бачила обличчя перевернутим, то переповзла й подивилася з нормального ракурсу.

На кам’яній долівці підземелля лежав Андрій Голод. Отой намарений Андрій Голод у важких черевиках із мого недавнього видива… У надії прогнати галюцинацію ще раз, я мимохіть махнула рукою. Андрій не ворухнувся. Я зачудовано глипала на нього, такого знайомого, — і могла заприсягтися (не зійти мені з цього місця!), що це не він. Щось у ньому було невловимо чуже…