Соло для компютера

Рвучко я закинула синій товстий файл на місце й сахнулася до вікна — тільки ж як стрибнути з третього поверху? Серце вистукувало голосніше й голосніше і вже перекривало гупання кроків; я сховалася за тумбочку, заслонивши голову руками, зачаївшись, і на мить забула, як дихати. На довгу-довгу мить…

Голоси почали віддалятись. Я безсило опустилася на підлогу.

Посидівши хвильку, я набралася духу й переглянула щоденники, які лежали на столі, проте були там усе якісь незначущі записи. Ну, лишився ще настільний перекидний календарик. Розгорнутий він був на двадцять дев’ятому травня. Сьогодні теж субота, але тільки двадцять друге. На аркуші стояв єдиний запис: «Нивки, перетин Перемоги і Щербакова. „Сигарети“. 9:30». Нижче, більшими літерами, було приписано: «Паспорт!» Паспорт мене страшенно заінтригував. Якщо саме цей запис зробив Андрій (сором! сором! я не знаю його руки! записки, якими ми обмінювалися на роботі, літали з комп’ютера в комп’ютер, не торкаючи паперу, не лишаючи слідів у реальному світі; все наше спілкування було якимсь віртуальним, якимсь незаземленим, але цей великий, квадратний, ніби дитячий почерк — саме такий йому і пасує) і якщо Андрій потрібен для того, щоб перевезти щось через кордон, то від’їзд призначено саме на 29 травня. В іншому разі який із мене детектив?!

Ксернувши напис, я ще раз роззирнулася навсібіч. Око моє впало на тумбочку, за якою я щойно ховалася. На замкнену тумбочку…

Ще минулого року влітку в мене була нагода навчитися відмикати такі металеві тумбочки ножем. Пропхаєш ножа між шухлядкою і стінкою, посунеш вгору — і готово. Потім треба тільки повернути отой пластмасовий дрючок на місце й зачинити. І жодних слідів. Коли хтось із нашого відділу хворів, а ми не мали ключа, щоб добитися до документів, наш конторський електрик приходив з ножем на допомогу, тимчасово перекваліфікувавшись на слюсаря, і розважав жінок невигаданими історіями.

«Звідки ти так багато знаєш?» — допитувалися ми в нього.

«Я не багато знаю — я просто довго живу».

Висунувши верхню шухлядку, я зазирнула всередину. Там, поруч із коробочкою для печатки й проштампованими бланками відряджень, виблискував синім оком крихітний золотий талісман від уроків, який сам попросився мені в руки минулого літа в Стамбулі та який зник під час пограбування з Оленчиної квартири. Золотий талісман, що мав зберегти — і не зберіг Оленку.

Розділ шостий

ПІДЗЕМНИЙ ЛАБІРИНТ

Невловимий Ольжич, заклопотаний своїми міліційними справами так, що знайти його не можна було ні на роботі, ні вдома, сам подзвонив мені хіба раз, аби поцікавитися, чи ніколи Оленка не згадувала такого собі пана Рибицького. Рибицького? Прізвище ніби й знайоме, та з Оленкою в мене ніяк не асоціювалося, радше з чимось дитячим, домашнім, давнішнім, а з чим — хіба згадаю!

— А хто це і який із себе? — спитала я.

— Хто — не тре’ тобі знати, а от із себе він такий невисокий, опецькуватий, років п’ятдесятьох із виду.

— Якийсь опецькуватий ходить до Зиновія Самійловича з «Абрикоса». Можеш у Матвія розпитати, він його бачив кілька разів. А Оленка такого, здається, не згадувала.

— Ну, не згадувала — і файно, — мовив Ольжич і, нічого не пояснивши, попрощавсь. Я вирішила не сушити голову дарма.

Хоча здоровий глузд і підказував мені, що золотий талісман із блакитним очком від уроків купити можна в будь-якій ювелірці, я все ж розповіла про нього Матвію, але про візит свого шановного колеги до одного з офісів у Видавництві і слова не зронила. Оленчин наречений, почувши про талісман, поставився до розповіді напрочуд серйозно. В результаті мені довелося взяти з кінця травня відпустку, а Матвій оформив тиждень за власний рахунок. Двадцять дев’ятого зранку, тихцем привласнивши батьківський транспортний засіб, я до Матвія підкотила вже на колесах.

— В кіношку не хочеш?

— На дитячий сеанс? — без посмішки запитав Матвій.

— Тоді на вибір: пляж, морозиво чи видавці.

Проїхавши вулицями, запрудженими машинами останніх лінивих дачників, що не прокинулися до схід сонця, ми заїхали у двір Видавництва і припаркувалися під знайомою абрикосою. Крізь зелень листя світилася дрібненька ще зав’язь, бо дощі цього року Київ оминали. Вже два тижні люди чекали справжньої зливи, що звістила би прихід літа, та хмари накочували хвилею, грізно нависали над заспаними будинками — і втікали назад, у небо.

Ліниво кусаючи морозиво й понад усе проклинаючи спеку, яка вже передчувалась у повітрі, ми сиділи під вікнами будинку над Видавництвом і розважалися тим, що вгадували, хто з літераторів вийде з нього в наступний момент. У цій грі ніхто не виграв, бо район був престижний, і літераторів із будинку помалу витісняли хлопці в широких яскравих краватках і на яскравих машинах.

О дев’ятій ми спостерегли, як високий русявий парубок із діловим виглядом попростував до гаража. Матвій дивно хрокнув, а я швиденько завела двигун.

Темно-синій «Jeep Grand Cherokee» невдоволено забуркотів, потицявсь у численні гаражі в невеличкому дворі та нарешті вислизнув на вулицю. Ми за ним. Матвій замислено мовчав.

На Нивках під мостом ми дивом не протаранили автобус, що розвертався, бо я занадто ревно стежила, як біля кіоску «Сигарети» до Андрієвої машини підсів другий — смаглявий дебелий парубок, наш знайомий охоронець із квітярні.

Нарешті Матвій оговтався і штовхнув мене в плече:

— Що відбувається?

Я зосередилася на дорозі, я не могла відповісти. Матвій пхнув мене знову.

— А що таке? — відгризнулась я.

— Що тут робить твій шановний колега? Бо присутність отого бандита з золотою фіксою в роті мене не дивує. А от другий…

Колишнім Брест-Литовським проспектом джип рушив геть із Києва. Мирно проїхавши КПП, ми посунули Житомирською трасою. Сонечко пригрівало у спину й нагадувало, що скоро перелізе наперед і почне сліпити очі. У прочинені вікна влітало тепле повітря і з низьким гулом завихрювалося на задньому сидінні.

— Що він тут робить? — повторив Матвій.

— То його гараж і його машина!

— І ти знала? І ти весь час про це знала?!

Джип повівся цілком сумирно: йому чомусь вистачило ста десятьох кілометрів на годину. Не скажу, щоб він зовсім не порушував, але робив це якось пристойно і мою стареньку «вісімку» не змушував захекуватися. Ми намагались не віддалятися від Андрія більш ніж на одну машину, сподіваючись, що джип, хоч і високе авто, може за собою хвоста й не помітити.

В Рівному мій шановний колега пообідав із приятелем у центрі міста в ресторані — затишному такому гніздечку, з водоспадом у меншій залі, з м’якими диванами в більшій, з живою музикою вечорами, — а ми купили два хот-доги і продовжили плавитись у машині.

У Львові, поки Андрій та його супутник влаштували собі підвечірок, ми з Матвієм відвідали досить пристойний туалет, а потім помінялися місцями, і на задньому сидінні я змогла нарешті випростати заклякле тіло. Львів проводжав нас червоним заходом сонця. Довгі промені ще відбивались у низьких вікнах, помалу сповзаючи за обрій, і на землю спускалася вечірня прохолода, нагадуючи, як близько тут гори. Не збавляючи темпу, Андрій почесав на Стрий, ми за ним. Виглядає на те, що до ночі ще будемо в Чопі.

— Ти долари маєш? — запитала я, проводжаючи очима дроти уздовж дороги. Десь попереду в густих сутінках угадувався джип — химерної форми, ніби над дорогою пливла велика чорна хмара, підсвічена червоними вогнями.

— При економному використанні можна вижити найближчі чотири місяці.

— Ого! Отже, їдемо завойовувати великі світи.

— От чи далеко заїдемо?

На кордоні Матвій мужньо заплатив за два ваучери з власної зарплатні — і ми рушили далі. У віконечку пропливали довгі ряди яскравих, сліпучих ліхтарів, таких незвичних для наших доріг, — вони одразу впадають в око подорожньому, тільки-но він перетинає кордон. Рівна дорога, м’яка на вигляд, як шкірка чорного короткошерстого котика… Скрутившись бубликом на задньому сидінні, вмостившись, як у кубельці, я миттєво захропла. Розбудило мене відчуття якоїсь переміни. Машина не рухалась, і не чути було буркотіння мотору, і не рипіли шини, торкаючись асфальту.