Iз Росii з любовю

Кронстіна перевів погляд на червоний оксамит на столі. Обережно, немов торкаючись нервового центру проблеми, він додав:

— Нам також буде потрібна надійна і надзвичайно вродлива дівчина.

Розділ 8

Прекрасна принада

Сидячи біля вікна в своїй кімнаті й милуючись першими рожевими відблисками вечірньої зорі, що віддзеркалювались у шибках будинків на протилежному боці вулиці, оглядаючи далекі церковні бані, які, наче смолоскипи, палахкотіли над ламаною лінією московських дахів, єфрейтор державної безпеки Тетяна Романова почувала себе щасливою. Ні, це не було почуття романтичного щастя. Не мало воно нічого спільного і з екстазом зародження любовної пригоди — отого радісного періоду, коли навіть на обрії ще не видно, що невдовзі набіжать легкі, а потім усе важчі й химерніші хмарини. Йшлося про спокійне, влаштоване й надійне щастя, щастя мати можливість впевнено дивитися в майбутнє, чути такі приємні похвали, які сьогодні пролунали на її адресу з уст професора Денікіна, вдихати пахощі приготовленої на електроплитці доброї вечері, слухати її улюблену увертюру до «Бориса Годунова», що звучить по радіо у виконанні Московського державного симфонічного оркестру... До того ж довга зима й коротка весна вже минули, і надворі квітує червень.

Її кімната була маленькою коробкою у великому житловому будинку на Садово-Черногрязской улице. Збудована в'язнями в 1939 році, ця восьмиповерхова споруда правила за жіночий барак для співробітниць служб державної безпеки, що його дві тисячі кімнат, як і її помешкання на третьому поверсі, були переважно квадратними коробками з телефоном, гарячою та холодною водою, електрикою і спільними для кількох пожилиць ванною і туалетом. Дво- і трикімнатні квартири на двох горішніх поверхах призначалися для вищих чинів і були значно комфортабельніші, зрозуміло, з ізольованими вигодами. Житло розподіляли суворо за рангом, і, щоб досягти раю на восьмому, полковницькому поверсі, єфрейтор Романова мала б подолати багато сходинок — сержантську, лейтенантську, капітанську, майорську і підполковницьку.

Та бачить небо: вона задоволена своєю долею. Зарплата 1200 карбованців на місяць — а це на тридцять відсотків більше, ніж одержують у будь-якому іншому міністерстві,— своя кімната, дешеве харчування і одяг із закритих магазинів на першому поверсі будинку, щонайменше два квитки на балет чи в оперу щомісяця, двотижнева оплачувана відпустка щороку. А головне — надійна робота з добрими перспективами в Москві, а не в одному з отих осоружних провінційних міст, де ніколи нічого не відбувається і де поява нового фільму чи візит мандрівного цирку — єдина подія, що не дає людині передчасно лягти спати.

Звісно, за роботу в МДБ треба платити. Військова форма відокремлює тебе від решти світу. Люди бояться того, нібито суперечить дівочій природі, і це обмежує твоє товариство колом дівчат та хлопців з МДБ, за одного з яких, коли настане твоя черга, доведеться вийти заміж, щоб залишитися в міністерстві. А вони ж працюють, як чорти — від восьмої ранку до шостої вечора, п'ять з половиною днів на тиждень, з сорокахвилинною перервою на обід у їдальні. І це таки добрячий обід! Справжня їжа, після якої цілком можна вдовольнятися скромною вечерею, відкладаючи трохи грошей на соболину шубу, щоб одного дня замінити потерту сибірську лисицю.

З отакими думками єфрейтор Романова пішла наглянути за каструлею з густим супом, у якому плавали шматочки м'яса та кілька грибів. Смачні пахощі засвідчували, що суп уже майже готовий. Вимкнувши плитку, дівчина пішла помити перед вечерею руки — як її привчили з дитинства. Витираючи руки, Тетяна розглядала своє відображення у великому овальному дзеркалі над умивальником.

Один з її перших кавалерів казав їй, що вона нагадує юну Грету Гарбо. Яка нісенітниця! Сьогодні у неї гарний вигляд: розкішне темне шовковисте волосся, зачесане з високого чола рівно назад, стрімко спадає вниз, майже до плечей, а на кінчиках трохи закручується (єфрейтор Романова призналася собі, що перейняла цю зачіску в Гарбо). М'яка бліда шкіра, темно-голубі очі під прямими бровами (вона заплющила одне око, а потім друге—так, очі в неї справді видовжені!), чарівні вилиці із сліпучим відблиском слонової кістки, рівний, ледь погордливий ніс і гарний рот. Який він? Чи не занадто широкий? Певне, жахливо широкий, особливо, коли вона всміхається. Тетяна всміхнулася до дзеркала. Так, широкий, але ж точнісінько такий і в Грети Гарбо. Зрештою, її повні вуста мають красиву форму. На куточках губів ледь помітний натяк на усмішку. Ніхто не скаже, що це холодний рот! А овал обличчя? Чи він, бува, не задовгий? Чи не загостре в неї підборіддя? Вона крутила головою на всі боки й роздивлялася свій профіль. Важка запона волосся спадала на праве око, і вона мусила зачісувати його назад. Гаразд, підборіддя можна вважати загостреним, але аж ніяк не гострим. Вона знову поглянула в дзеркало й заходилася проводити щіткою по довгому важкому волоссю. Грета Гарбо! О, Тетяна — дівчина хоч куди, про це їй говорило багато чоловіків, не кажучи вже про дівчат; вони завжди приходили до неї з проханнями підказати, як дати раду зачісці і що робити з обличчям. Усе це так, та конкурувати з відомою кінозіркою!.. Чи не занадто? Вона зробила собі гримасу й пішла вечеряти.

Єфрейтор Тетяна Романова була справді дуже вродлива дівчина, її висока пружна постать рухалася пластичне і граційно. Понад рік навчалася вона в ленінградській балетній школі і облишила танцювальну кар'єру тільки через те, що на дюйм перевершила встановлену для зросту межу — п'ять футів і шість дюймів. Але школа навчила її гарно поводитись і красиво ходити. Захоплення фігурним катанням — а вона цілий рік відвідувала ковзанку на стадіоні «Динамо» — забезпечувало їй не лише здоровий колір обличчя, а й престижне місце в першій жіночій збірній «Динамо». І руки, й перса у неї були бездоганні. Можливо, пурист і не схвалив би її спини з міцними м'язами, адже внаслідок систематичних вправ вони втратили плавність, жіночність ліній і тепер, округлі ззаду й пласкі, тверді з боків, випиналися, як чоловічі клуби.

Тетяною захоплювалася не тільки вся англійська перекладацька секція центрального архіву МДБ, а й багато хто за межами цієї служби. Та всі її поклонники розуміли: мине не так багато часу, і один із старших офіцерів владно витягне її з цієї скромної секції і зробить своєю коханкою, а якщо дуже треба буде, то й дружиною.

Дівчина висипала густий суп до невеличкої порцелянової тарілки, обідком якої за запряженими кіньми санями бігли вовки, накришила туди трохи чорного хліба і всілася біля вікна вечеряти, їла вона повільно, вишукано тримаючи пальцями гарну ложку, яку кілька тижнів тому крадькома сховала до своєї сумочки за веселою вечерею в готелі «Москва». Помивши посуд, Тетяна знову повернулася до вікна й нарешті закурила свою першу цього дня сигарету (в Росії жодна порядна дівчина на людях не курить, хіба що в ресторані, бо інакше її негайно звільнять з роботи). Відчуттю повного комфорту заважав скімливий дисонанс туркменського оркестру. Цей жахливий східний мотлох напевне транслюють задля того, щоб задовольнити куркулів тієї віддаленої від центру варварської республіки! Чому б не грати щось культурное? Сучасну джазову музику, наприклад, або щось класичне? Цей мотлох не тільки огидний, він ще й застарілий.

Різко задзвонив телефон. Вона вимкнула радіо й узяла трубку.

— Єфрейтор Романова? — Це був голос її улюбленого професора Денікіна, який у неслужбовий час завжди називав її Тетяною чи навіть Танею. Що б це могло означати?

Дівчина широко розплющила очі.

— Так, товаришу професоре.

— За п'ятнадцять хвилин, тобто о восьмій тридцять вас викликають на розмову до товариша полковника Клебб, Второй отдел. — Голос на іншому кінці дроту був чужий, холодний. — Заходьте до квартири тисяча вісімсот сімдесят п'ять на восьмому поверсі вашого будинку. Вам ясно?

— Але, товаришу професоре, чому? Навіщо? Що... що сталося?.. її урвав дивний, якийсь неприродно напружений голос її улюбленого професора: