«Привид» не може втекти

Підсвічуючи кишеньковим ліхтариком, Лежнєв обійшов увесь підвал, точніше, те відгалуження, в яке вони потрапили, бо за п'ятдесят кроків од вентиляційної шахти підвал було перегороджено цегляною стіною. Що містилося за перегородкою, сказати важко. В одному місці через щілину пробивався затхлий запах злежаних овочів. Очевидно, по той бік був льох чи склад. Скрізь вогко, плісняво, та Лежнєв і його товариші не претендували на якісь вигоди. Оскара поклали на одну з найбільших овальних ніш, де було трохи сухіше і де, мабуть, містилися колись бочки з вином. Подекуди валялися іржаві залізні обручі і прогнилі бочкові клепки. Лежнєв скинув джгут – дві години вже минуло, – ще раз промив і перев'язав рану. Це було все, що він міг зробити для Оскара.

Прийшов Петро і одвів Лежнєва вбік:

– На шосе з'явилися солдати з собаками. Не інакше як по наші душі. Тільки, думаю, вони незабаром дременуть. Уже стемніло, а вночі я ще жодного разу не зустрічав у лісі німця.

– Вночі і ми в лісі не зорієнтуємося, – відказав Лежнєв, розуміючи, куди гне Петро.

– Чого ж не зорієнтуємося? Карта у нас виправлена, а за три години зійде місяць. Небо, як скельце.

– А як бути з Оскаром?

– Залишимо з ним Яна. Харчів дамо на тиждень, а за тиждень витягнемо їх звідси.

– За тиждень, – невесело всміхнувся Лежнєв. – Ти певен, що Оскар протягне тиждень? Він втратив багато крові.

Петро промовчав.

Четверо сиділи на якомусь трухлявому сундуку і мовчки жували консерви. Розсіяне світло кишенькового ліхтарика, прикріпленого на виступі вогкої осклизлої стіни, ледь освітлювало стомлені обличчя, заляпані грязюкою. П’ятий лежав у ніші і, здавалося, спав. Іноді його губи шепотіли щось нерозбірливе, та ось він виразно промовив кілька фраз по- німецьки. Оскар марив.

Лежнєв підійшов до нього, але той уже замовк. А за кілька хвилин Лежнєв почув інший звук. Він линув десь збоку, з темряви підвалу, звідти, де була цегляна перегородка. Почув цей звук і Терьохін. Манукайтіс і Олійник спокійно вечеряли – вони нічого не чули.

Не змовляючись, Лежнєв і Терьохін підвелись і, прихопивши ліхтарик, пішли в кінець підвалу. Перед цегляною перегородкою стали, прислухались. Нічого. Та ось Лежнєв досить виразно почув молодий жіночий голос.

– Сама гниль. Тут і кошика не вибереш.

– Дарма, набирай, – озвався другий жіночий голос, значно нижчий і хриплуватий. – І не криви пику. Бач, панею стала, руки забруднити боїться.

– Руки! – засміялася молода. – Нас тут з ніг до голови запаскудили, чого вже руки жаліти. Я просто сказала, бо кухар за таку картоплю шию намилить.

– Не намилить. Він був, бачив. Приготує й таку.

Кілька хвилин за стіною мовчали, а потім молода жінка спитала:

– Чого це сьогодні стільки гостей наїхало? І льотчики, і танкісти, навіть моряки. Звідки тут моряки взялися?

– Приїжджі. З вокзалу три автобуси прийшло. Повні-повнісінькі офіцерні. Сьогодні буде тобі і твоїм подругам із другого поверху робота!

– Я хвора. Мені лікар звільнення на три дні дав.

– Сьогодні нікому звільнення не буде: ні хворим, ні здоровим… Ну, кінчай, ходімо…

Голоси за стіною стихли. Потім щось гупнуло – схоже, грюкнули двері. Лежнєв не відходив од перегородки. Невиразна думка, навіяна розмовою за стіною, засіла в голові.

Може, його хвилювала почута фраза про лікаря? Але ж це фантазія, небезпечна для розвідника…

І все-таки він розумів, що цієї думки не позбудеться, що ніколи не простить собі, коли не зробить усього можливого, щоб урятувати Оскара…

РОЗДІЛ СЬОМИЙ

Чому Наталя Супрун не хотіла закрити справу про пожежу на Залісній вулиці? Чому вона, ігноруючи строки розслідування і вмовляння старших товаришів, майже місяць тягнула цю, здавалося б, нескладну справу? І, нарешті, чому вона – не дуже досвідчений, але грамотний і принциповий юрист – кричуще порушила кримінально-процесуальний закон: зробила необгрунтований обшук на квартирі Нетреби? Наталя повинна була відповісти на ці запитання не тільки Лежнєву, але й самій собі. І не для того, щоб заднім числом виправдати свої дії, які не мали виправдання і за які на неї цілком справедливо наклали стягнення, а щоб тепер, коли вона багато чого зрозуміла і ще більше хотіла зрозуміти, розібратися в самій суті своїх помилок і виправити те, що можна було ще виправити.

– Давайте спершу проаналізуємо ваші дії, – сказав він Наталі. – Постарайтеся на якийсь час забути все те, що я встиг розповісти. Оперуйте тільки даними, які дістали ви і працівники Сосновського карного розшуку. Отже, з самого початку.

Починати з того, що вночі, коли сталася пожежа, на місце події мав виїхати помічник прокурора Воронцов і що тільки через судово-медичного експерта Савицького на пожежу виїхала Наталя, означало розповісти Лежнєву про ті далекі від службових інтересів мотиви, якими керувався Савицький. Наряд чи Лежнєва це цікавило. І Наталя почала свою розповідь з того моменту, коли оперативна машина зупинилася біля будиночка, який уже догоряв.

Наталя, Кравчук і Савицький увійшли на подвір'я через хвіртку, біля якої вже стояв міліціонер і через яку туди-сюди снували пожежники. Було близько другої години ночі. Фари пожежної машини освітлювали подвір'я, де лежали обгорілі трупи – хазяйки і дільничного уповноваженого Гургаля. Савицький після побіжного огляду висловив припущення, що обоє загинули від ударів кроквами. Пожежники вважали, що будинок загорівся через несправність електропроводки.

Поки що це були попередні міркування, але вони вже давали можливість зробити деякі висновки. Кравчук не сумнівався, що пожежа – наслідок нещасливого випадку. Та й Наталя після опиту очевидців пожежі, – як і коли загорівся будинок, сказати ніхто не міг, – була схильна думати так само.

Під кінець дня вона вже знала, що робила, де була, з ким розмовляла Ганна Щербак за кілька годин до своєї смерті. Дещо вдалося дізнатися і про Гургаля. Було відомо, чого опинився на Залісній вулиці дільничний уповноважений – його планшет із записною книжкою і пістолет передав Кравчукові слюсар Жовтневого ремонтного заводу Вернигора, який перший прибіг на пожежу і розмовляв з Гургалем, коли той виніс із вогню дитину. Зброю і планшет Гургаль віддав Вернигорі перед тим, як знову влізти в палаючий будинок. Нічого, що могло б насторожити, в цих відомостях не було, і первісна версія видавалася ще переконливішою.

Через три дні Наталя доповіла прокуророві Дубовому про виконану роботу. Той навіть похвалив її за оперативність і порадив готувати постанову про закриття справи за відсутністю складу злочину. А тим часом у Наталі виникли деякі сумніви. Коли ж вона вивчила докладний акт пожежно-технічної та судово-медичної експертиз, ці сумніви зміцніли.

З самого початку Наталя встановила одну обставину, яка не те щоб порушувала, а ніби викривляла конструкцію версії нещасливого випадку. Оглядаючи разом з пожежниками обгорілі зовнішні двері будинку № 47, вона звернула увагу на те, що язички внутрішнього і горішнього «англійських» замків висунуті з пазух. Отже, під час пожежі двері були замкнуті. Поставало запитання: як уповноважений Гургаль пробрався в будинок? Здавалося, просто: через вікно; воно ж було відчинене. Так, сусіди, які вбігли у двір, побачили це вікно відчиненим. Згодом під тим же вікном Наталя знайшла три пістолетні гільзи – стільки разів вистрілив Гургаль. Через те саме вікно Гургаль виніс дитину. Певно, там не було вогню або ж він був менший. Але ж якби вікно було відчинене, коли почалася пожежа, то вогонь насамперед шугонув би до нього. Крім того, закіптюженість стін кімнати свідчила, що пожежа почалася в закритому приміщенні. Виходить, вікно відчинили пізніше. Можливо, Гургаль, помітивши пожежу і не зумівши пройти в будинок через двері, відчинив вікно з двору? Експерти твердили, що вікно було відчинено зсередини. Це перегукувалося з іншим висновком, який зробила Наталя, визначаючи положення стріляних гільз. Те, що Гургаль підняв тривогу пострілами з пістолета, було зрозуміло. Та коли б він помітив пожежу до того, як пройти в будинок, то, логічно міркуючи, мав би вистрелити ще на вулиці чи принаймні у дворі. Однак положення гільз свідчило, що дільничний стріляв – хоч як це дивно, – стоячи на підвіконні кімнати, яка вже горіла. Все це наводило на думку, що Гургаль зайшов у будинок ще до початку пожежі. Що ж привело дільничного в таку пізню пору до Ганни Щербак? Чому вона впустила його у квартиру та ще й замкнула за ним двері на обидва замки?