Iспанський варiант

— Це теж шлях, Ян… Це шлях, звичайно… Тільки він легший і менш результативний, ніж той, який ти обрав тепер. Коли б ти був письменником чи художником, я сказав би: так, старина, тут брехати небезпечно — талант тим і великий, що він уміє переконувати в своїй правоті. Але, на жаль, ти не письменник… Ти репортер… Чудовий репортер, і ти служиш хвилині, тоді як імлант належить вікам: коли талант, звісно, не лінивий, не капризний, коли він не розбещений, а подібний до каменяра, який щоранку починає класти стіну будинку… Ти не думай, що я прошу тебе брехати. Я на це не зважився б… Просто мені здається, що зараз у боротьбі з нацистами вигідніше, якщо ти будеш у рядах їхніх друзів, а не відвертих ворогів…

Вони довго їхали мовчки. Вольф спитав:

— Тобі куди?

— Мене жде подруга.

— Між іншим, вона не з контррозвідки?

— Навряд. А якщо й з контррозвідки — що з того?

— Я її не знаю?

— Ні…

— Що з твоїм «по-друге»?

— По-друге… І це дуже серйозно, Вольф. Ти — патріот своєї країни, це дуже добре. А я патріот моєї країни.

— І це теж дуже добре… Коли тобі здається, що Гітлер не загрожує твоїй батьківщині в такій же мірі, як і моїй, тоді нам краще не бачитись. Я думаю, ніхто так не допоможе світові в боротьбі з Гітлером, як моя батьківщина… У нас друзів Гітлера нема, а скільки їх на Заході? Я не знаю. Я лише знаю, що їх тут багато, і що вони могутні, і що вони можуть зробити так, щоб тутешні володарі знюхалися з Берліном проти Москви. Це можна припустити?

— Не знаю.

— Я теж. Оце й треба взнати. Зробиш це ти. І чи буде це зрадою твоєї батьківщини?

— Ні, — відповів Пальма, закурюючи, — це зрадою моєї батьківщини не буде, тут ти правий.

— Ну от… І останнє. Ти якось казав мені: «Хочу, щоб бодай хто-небудь знав про мене правду…» Ти оголошення в газеті опублікуй: «Я жартома перефарбувався в коричневий колір. А в дійсності я почав війну з фашизмом не на життя, а на смерть. Ви мені повірте, я допомагав антифашистам у Відні і в Берліні».

— Зупини тут.

— Не сердься…

— Тут, за рогом, живе Мері. Я не серджусь. Просто я не хочу, щоб нас бачили разом.

— Ти стаєш конспіратором, Доріан, браво…

Мері пригорнулась до Яна і шепнула:

— Проведи мене у фехтувальний зал, любий.

— Verboten fьr Damen [2].

— Warum? [3]

— Як тобі мій берлінський діалект?

— Я ніколи не була в Берліні.

— У мене чудова берлінська вимова, німці вважають, що я справжній берлінець. Навчись робити мені компліменти, я дуже честолюбний.

— У тебе фантастична берлінська вимова, і взагалі я обожнюю тебе, і ти найпрекрасніший мужчина серед усіх, кого я зустрічала в своєму житті.

— З усіх поглядів?

Мері усміхнулась:

— Саме так. Чому ти не хочеш узяти мене на фехтування?

— Ти ж знаєш, у нашому клубі не заведено, щоб дами були присутні в залі фехтування.

— Пора порушити ці ваші дряхлі аристократичні закони. Я жінка з передмістя, де немає клубів. Мені можна. З ким ти сьогодні фехтуєш?

— Лерст, я не знаю, хто це…

На якусь мить, перед тим як Лерст опустив сітку, обличчя його здалося Яну знайомим. Але він зразу ж забув про це, бо Лерст фехтував чудово. Він був артистичний у нападі і зовсім недосяжний в обороні.

«Чому він зволікає? — подумав тоді Пальма. — Він уже разів чотири міг би перемогти мене. Мабуть, йому подобається затяжна гра. Він хороший спортсмен, коли так».

— Знаєте, — сказав Ян Лерсту, коли вони, піднявши захисні сітки, потиснули один одному руки, — нехай у нас буде турнір з трьох боїв.

— У вас зірке око і точна рука, — відповів Лерст. — Через рік мені не хотілося б фехтувати з вами.

— Не любите програвати?

— Дуже.

— А це спортивно? Лерст засміявся:

— Ви хочете моєї крові, а я вашої дружби. Я її домагався з першого ж нашого знайомства.

«Де ж я його бачив? — знову подумав Пальма. — Я його напевне десь бачив».

— Хіба ми з вами зустрічались? Я забув… Лерст пильно подивився у вічі Яну й відповів:

— Я маю на увазі наше заочне знайомство: це я дзвонив вам учора. Я — секретар німецького посольства.

Москва, 1938, 6 серпня, 12 год. 42 хв.

— Які будуть пропозиції, товариші? — спитав начальник управління.

— Є варіант — це підмінити літак, — доповів керівник відділу, — перспективний з усіх поглядів. Я підготував сім берлінських адрес, які можуть встановити точно, в який саме день вилітає літак, його номер і прізвища членів екіпажу.

— Ваш надмірний оптимізм непокоїть мене, — сказав начальник управління, — вони можуть відправити цей літак не з Темпельхофа… Я знаю ваших тамтешніх людей, це надійні люди, але Гейдріх може відправити літак з випробувальних аеродромів заводу Хейнкеля, поблизу Науена. Вони практикують це в окремих випадках. Канаріс, по-моєму, саме звідти літає до Іспанії. А що, коли літак вони відправлять з Науена? Можливий варіант?

— Цілком.

— У кого є інші пропозиції?

— Дозвольте, товаришу комісар?

— Прошу.

— Можна продумати такий варіант: Юстас організує виклик Хагена з їхньої бази в посольство, в центр Бургоса. А тим часом ми своїми зусиллями за шифром Гейдріха передаємо радіограму Юстасу, щоб забезпечити доставку Доріана на аеродром, і посилаємо туди наш літак з Барселони, закамуфльований під «німця».

— Цікава пропозиція, але цією пропозицією ми занапастимо Юстаса. Його буде скомпрометовано. Ми повинні продумати варіант, за яким Хаген, саме Хаген, передасть Доріана нашим людям… А як останній варіант, найостанніший — ця ваша пропозиція серйозна.

— Який же тоді передостанній варіант, товаришу комісар?

— Їх кілька, передостанніх, — відповів начальник управління. — Наліт на конспіративну квартиру гестапо — те, що пропонує Вольф. Але зараз я ще подумав — і це дуже просто: Штірліц вивозить Доріана підчас нальоту республіканських літаків на Бургос. Це мені здається найпростіше… Тільки потрібні дві абсолютні гарантії. Перша — літаки туди прорвуться, і друга — вони неодмінно роздовбають гестапівський будиночок. Та коли я думав про всі ці передостанні варіанти, я щоразу впирався ось у що: як же Доріан пояснить своїм знайомим таку тривалу відсутність? Хоча, — він невесело усміхнувся, — спершу його треба вирвати, а потім уже сушити голову над легендою його повернення. Які є ще думки, товариші?

— Дозвольте, товаришу комісар?

— Будь ласка.

Лондон, 1936

На прийомі в надзвичайного й повноважного посла Німеччини Іоахіма фон Ріббентропа зібралися активісти «Англо-німецького товариства», дипломати, відомі англійські й іноземні журналісти, актори, представники ділової громадськості. Частували, як завжди на прийомах у німецькому посольстві, смачною ковбасою, чудовим біло-рожевим окороком, і було дуже багато найкращого мюнхенського пива.

Уго Лерст, який зустрічав гостей біля входу, вклонився Мері Пейдж, потис руку Яну Пальмі й сказав:

— Ходімо, я познайомлю вас з моїми колегами. Але знайте, я нікому не говорив, що ви переможений, я говорив усім, що ви — переможець.

— Даремно, — зауважив Пальма, — я люблю, коли про мене кажуть правду. Принаймні про мої перемоги і поразки в спорті.

Мері засміялась:

— Не вірте йому, містер Лерст. Ян не терпить, коли про нього кажуть правду. Він страшенний честолюбець, він хоче завжди вигравати.

— Покажіть мені людину, яка любить програвати, — зітхнув Лерст. — Думаєте, я люблю програвати?

Він спинився біля благовидного старигана й звернувся до нього:

— Містер Роквон, дозвольте представити вам містера Яна Пальму. Він — діамантове перо Риги, пише й для ваших газет…