Бомба для голови

— Ви вільні, пане Дорнброк, дякую вам за те, що ви знайшли час прийти до мене… — Обличчя ГІммлера стало жорстоким. — Я запам’ятаю цей ваш акт громадянської мужності.

Через дев’ятнадцять днів відбулася остання зустріч Дорнброка з Гіммлером. Цій зустрічі передували обставини трагікомічні. Розстрілявши в дворі партійної канцелярії свого шурина Фегеляйна, фюрер виключив із партії Гіммлера й Герінга за зраду, а своїм наступником призначив безпартійного грос-адмірала Деніца. Він вважав, що Деніц та людина, з якою Захід зможе розмовляти не з позиції зарозумілих переможців, а як з солдатом, який лише чесно виконував свій обов’язок.

Дізнавшись про самогубство Гітлера, Герінг негайно виїхав до американців. Він їхав у відкритій машині, в маршальській формі, з усіма орденами, змарнілий і постарілий.

Американський генерал прийняв його як вищого воєначальника: він вийшов йому назустріч із свого цітабу, потиснув руку й запросив снідати. Сніданок був накритий у великому залі із стрілчастими готичними вікнами.

— Я прийшов до вас з миром, — сказав Герінг, — і тепер я боротимуся за мир до кінця…

Але вранці генерал одержав сувору догану від Ейзенхауера, і Герінга негайно посадили в тюрму.

Гіммлер, дізнавшись про самогубство Гітлера, кинувся у Фленсбург до Деніца. Його супроводжували двадцять чоловік з особистої охорони.

Деніц бачив з вікна, як охоронники Гіммлера зайняли всі входи й виходи на подвір’ї його морського штабу. Гіммлер ішов до будинку Деніца не поспішаючи, про щось перемовляючись із своїм ад’ютантом.

Деніц швидко оцінив ситуацію: підводник, він умів приймати моментальне рішення. Він зразу ж вискочив з кабінету в приймальню і наказав своєму порученцю капітану Кузе:

— Негайно викличте сюди наряд підводників. Зніміть їх з човнів. Нехай вони оточать штаб, а чоловік п’ять-десять увійдуть на подвір’я. Швидко! Сюди йде Гіммлер!

Рейхсфюрера він зустрів стоячи, вони привітались — Гіммлер підняв руку, а Деніц відкозиряв по-військовому.

— Рейхсфюрер, я радий бачити вас тут.

— Дякую. Ви вже знаєте, що фюрер пішов від нас?

— Так.

Але Гіммлер ще не знав, що Деніца призначено наступником фюрера, тому тримався він спокійно і з великим почутям гідності.

— Я прийшов до вас як до патріота Німеччини, — сказав Гіммлер. — У ваших руках флот — це сила. Фленсбург стане центром опору проти ворога. Я прийшов, щоб очолити цей фронт опору. Сподіваюсь, грос-адмірале, ви допоможете мені?

— Я повинен обдумати вашу пропозицію, рейхсфюрер, — відповів Деніц, поглянувши у вікно. Він зволікав час, чекаючи прибуття своїх людей. — Ми мусимо, як ніколи, бути тверезими в оцінці ситуації. Ви пропонуєте продовжити боротьбу тільки тут чи думаєте одночасно очолити баварський редут?

— Я не хочу зараз вирішувати два питання. Мені треба почати. А починати завжди треба з чогось відправного, головного…

Він спіймав себе на думці, що повторював зараз слова Шелленберга. Той говорив саме ці слова: «Єдиний шлях до миру з Заходом — це створення міцного уряду на півночі і звернення до Монтгомері по допомогу проти російських полчищ. Іншого шляху нема».

Деніц побачив, як з двох критих вантажних машин вивалювались його підводники: в чорній уніформі, в беретах, з маленькими — на англійський манір — автоматами.

— Пане Гіммлер, — сказав Деніц і висунув шухляду столу: там лежав парабелум, — прошу вас ознайомитися з цією радіограмою, — і він простяг йому заповіт фюрера. — Мене призначено наступником рейхсканцлера, і я не маю наміру передавати вам цей пост.

— На подвір’ї мої люди, грос-адмірале, і не слід нам входити в конфронтацію, особливо зараз, перед лицем смертельної загрози для вітчизни. Ви робите заяву для преси про те, що вважаєте мене рейхсканцлером і що фюрер віддав свій останній наказ, втративши розум. Я, в свою чергу, призначаю вас міністром оборони в моєму кабінеті.

— Пане Гіммлер, ваші люди оточені моїми людьми — можете переконатися в цьому, — він запросив Гіммлера до вікна.

Той побачив підводників і, відкашлявшись, сказав:

— Ну що ж… Прийміть мої поздоровлення, рейхсканцлер. Отже, ви тепер перша людина, а я — друга. Чи не так?

Деніц заперечливо похитав головою.

— Ні, пане Гіммлер, — сказав він, — я не дозволю вам зайняти місце в моєму кабінеті.

— Але ж я не претендую на першу роль!

— У вас руки в крові…

— Ах, он як! А ви ягня? Ви не топили транспорти з пораненими? Ви не розстрілювали пасажирів, які були в човнах, з кулеметів?! Ви не давали своїм людям за це ордени? І вам не соромно, Деніц! Я ніколи не думав, що ми пригріли на своїх грудях таку змію!

— Вас жде багато сюрпризів, пане Гіммлер. Ми дуже любимо Німеччину, але ми всі дуже не любили вашу машину жаху…

— А, ви не любили нашу «машину жаху»?! Тільки ви дуже любили одержувати від цієї «машини» особняки, яхти, автомобілі і діаманти до орденів! Яка невдячність, боже мій! Яка чорна невдячність!

— Гіммлер підвівся і, не попрощавшись із Деніцом, вийшов з кабінету. В машині він сказав ад’ютантові:

— До міністра фінансів Шверін фон Крозіка…

— Гіммлер, подивіться на себе стороннім оком, — сказав Шверін фон Крозік. — Це дуже важко робити — дивитися на себе стороннім оком, тим паче, що шлях ваш — це страшний, невдячний, хоча, я розумію, необхідний шлях для охорони устоїв створеної вами державності. Деніц ніколи не погодиться дати вам у новому уряді портфель, навіть міністра громадської опіки. Ви були потрібні Гітлеру, але ви не потрібні нам… Ваше ім’я навіває жах, Гіммлер…

— Але ж ви були заступником міністра фінансів у кабінеті Гітлера, пане Крозік… Ви несете відповідальність за все, що відбувалося в Німеччині, таку саму, як і я. Ви візували статті бюджету, які відпускалися нам на будівництво концтаборів.

Шверін фон Крозік заперечливо похитав головою:

— Я цього не робив. Я завжди займався міжнародними валютними операціями… Кредитами для СС спочатку займався Шахт. А потім ви посадили його в табір, і цим він урятував свою репутацію для майбутнього.

— А мене фюрер оголосив зрадником за те, що я шукав миру з Заходом! Цього не досить?

— А на кого списати мільйони людей, спалених у ваших таборах? Постарайтеся бути зрячим — хоч би тепер. Я вам допомогти нічим не можу… Та коли б і міг, то не став би цього робити…

— Чому?! Що я зробив поганого особисто вам?

— Нічого. Ви просто програли. Ви захотіли стати богами в очах тупих селян і міщанських крамарів, і ви відкинули нас, людей діла, які були з вами і привели вас до влади. Отак, Гіммлер…

«Щури тікають з корабля і гризуть крупу, що належить капітанові, — думав Гіммлер, повільно сходячи по сходах. — Штрассер правду казав: їх треба було всіх розстріляти як скажених собак, а фюрер зайняв половинчату позицію, він хотів, щоб вони служили народові, а їм плювати на народ — у кожного з них свої власні інтереси…»

Біля входу він зустрівся з Дорнброком.

— Погано? — спитав Дорнброк, — Я розумію — погано… Не втрачайте надії, Гіммлер. Я хочу подати вам руку допомоги. Але тепер — в ім’я майбутнього — зникніть. Зникніть на якийсь час. Я казав вам, куди треба йти: на Схід. І передайте мені вашу тамтешню агентуру. Ви, політики, особливо у хвилину кризи, неспроможні дивитися в очі правді. Ми — люди іншого складу. Ми дивимося вперед, крізь правду, в ім’я майбутнього; ви ж, політики, завжди живете в ім’я збереження минулого. Про майбутнє ви думаєте, тільки коли вам підсовують переможні зведення… Коли ви передасте мені ваших людей на Сході?

Гіммлер подивився на Дорнброка й тихо спитав його:

— І ви вважаєте мене катом?

Дорнброк знизав плечима:

— Назвіть мені країну, де не було б катів. Я ставлюсь з великою обережністю до всякого роду моральних категорій. Словом, ви приймаєте мою пропозицію?

— А що ж мені залишається робити?

Того ж вечора Гіммлер сказав своїм ад’ютантам:

— Я йду. Я сховаюся на Сході, далеко на Сході. Не ждіть від мене звісток. Я звільняю вас від служіння мені, друзі, і дякую за вірність. Ви почуєте про мене, і тоді ви знадобитесь мені знову.