Кривавий блиск алмазiв

Кривавий блиск алмазiв читать книгу онлайн
В новому романі відомого українського прозаїка розповідається про таємниче вбивство у Києві на вулиці Воровського, про мільйони в руках естрадної співачки, про кохання гауптштурмфюрера СС, про те, як діамант вартістю в п'ятдесят тисяч продано за двісті п'ятдесят карбованців і, зрештою, про те, як київська міліція, зокрема знаменитий інспектор Коваль, виходить на слід злочинців…
Внимание! Книга может содержать контент только для совершеннолетних. Для несовершеннолетних чтение данного контента СТРОГО ЗАПРЕЩЕНО! Если в книге присутствует наличие пропаганды ЛГБТ и другого, запрещенного контента - просьба написать на почту pbn.book@yandex.ru для удаления материала
Капітан, слухаючи Хоменкову, внутрішньо жахався, скільки чекало на них роботи, скільки пошуків, розмов, зустрічей із названими та й іще не названими людьми, поки вони із Співаком вийдуть-таки на вбивцю.
Він звернув увагу, що серед знайомих Людмили Гальчинської Оксана Іванівна не назвала жодної жінки.
— Вона що, дружила лише з чоловіками?
— Здається, була у неї і подруга, — сказала Хоменкова. — Але я її бачила лише один раз, навіть імені не пам'ятаю. Чи то Галя, чи, може, Ганна… Не скажу.
Допитуючи Олександру Хоменкову, капітан Андрійко відчував, що йому щось заважає. Нарешті збагнув: каштанова зачіска цієї жінки. Київські перукарі за допомогою усякої хімії навчилися робити своїх клієнток схожими одна на одну, мов близнята. Ті самі фарби, стандартні смаки перукарів, які виховували схожі смаки у своїх клієнток. Іра — дружина капітана — лежала у лікарні, готуючись до операції на шлунку, і природно, що серце капітана час від часу від самої думки про дружину тривожно стискалося. Андрійкова Іра прикрашала свою голову такими самими пишними рудими кучерями, і, коли Хоменкова нахиляла голову, обдумуючи відповіді і виставляючи перед очі капітана усе своє руде полум'я, йому мимоволі уявлялася лікарняна палата, ліжко, на якому під білим простирадлом, освітлюючи усю палату рудим вогнем, поблідла і злякана, лежить його Іра. «Начепила б шапку, — буркотливо думав він про допитувану. — Адже жінкам дозволяється у приміщенні не знімати головного убору. На біса вона скинула!»
— Ваша тітка мала якісь заощадження? — тим часом питав капітан.
— Так. Мала. Можна сказати, була багатенькою.
— Добре заробляла замолоду? Чи спадщина?
— Не знаю, — відповіла жінка.
— Як так? І не здогадуєтесь?
— Не цікавилася. Не люблю рахувати у чужій кишені.
— Ну, не зовсім у чужій… Заміжньою ваша тітка, здається, не була, дітей не народила… Скажіть, крім вас і вашої двоюрідної сестри, хто міг би претендувати на спадщину?
— Не знаю. Але навряд чи хтось іще. Ми із Оксаною найближчі. Крім того, вона писала заповіти.
— На вас?
— По-різному.
— Тобто як?
— Вона їх часто переписувала. То на Оксану, то на мене.
— Чому?
— А який гедзь її штрикне… Образиться, бувало, на когось із нас і каже: «Ти мене не любиш, помру — нічого не одержиш. Усе буде не тобі».
— Ви її доглядали?
— Великого догляду вона не вимагала. Цілком могла себе обслужити. До неї ходили масажисти, щоранку робили їй масаж, вона дуже любила своє тіло, страшенно не хотіла товстіти, але роки робили своє, і до того ж їла вона багато, любила делікатеси, вино.
— Де ж вона брала ці делікатеси?
— Здається, оця подруга їй приносила, а у тієї була знайома буфетниця у якомусь спецбуфеті — чи у Раді Міністрів, чи в Цека…
— У чому ж виявлялося ваше піклування?
— Найбільше в окремих дорученнях. Посилала у крамниці, на ринок. М'ясо з крамниці вона не їла, тільки з Бессарабки. Любила молоду телятину. Купували їй постійно у грузинів мандарини, курагу, горіхи. Вона не хотіла покидати хату, рідко коли виходила з дому, може, ще й тому гладшала. От ми з Оксаною і бігали. Хоч і в своїй сім'ї справ по горло, та все ж рідна тітка, самотня…
— Чим же ви могли їй не догодити?
— А хто її зна. Усього не передбачиш. На неї раптом чомусь як найде, бувало, немов здуріє.
— Ви давно бачили її?
— Тижнів зо два. У мене діти грипували, не могла відірватися, та і вона не кликала, боялася, що принесу їй грип. От як прийшла тоді, вона й накинулася на мене. Прийшла незвана. Не любила вона цього. Казала: «Треба — покличу». Іншим разом забіжиш по дорозі, — я там часто на Сінному ринку буваю, — спущусь і до неї, стукаю — не відчиняє. А знаю, що дома сидить і не відгукується. Чим старішає людина, тим більш дивацтв у неї… Та я за це не ображалась… Може, думаю, спить, а може, настрій такий. Вона, бувало, у таку хандру впадала, що нікого бачити не хотіла…
— У вас є телефон удома?
— Так. І у мене, і у Оксани. Як їй щось треба — дзвонила. Я того разу забігла провідати, а вона надулася, як індик… А потім дивлюсь — бруду кругом, пилюки! Узяла в руки ганчірку, почала витирати шафу, відхилила дверцята, і тут вона як накинеться на мене. Мов збожеволіла. «Я тебе просила?! Кинь ганчірку! Нема чого мені благодійність показувати! То місяцями не ходиш, то в очі тичеш, що пилюка зібралася!»
У мене спустилися руки. А вона не вгаває. «Удаєш, ніби дбаєш за свою тітоньку, любиш! Знаю твою любов! Тільки й дивишся-видивляєшся, що у тітки погано лежить!»
Я дуже образилася, кинула ганчірку додолу, теж розкричалася на неї, тепер шкодую, — Хоменкова гірко зітхнула. — Але ж так стало прикро… Ви розумієте?
— Розумію, — кивнув капітал. — Та повернемось до наших баранів. — Приказку цю він підхопив у колишнього свого начальника — полковника Коваля. — Значить, думаєте, нічого вам не залишила?
— Не знаю… — підібгала губи жінка. — Тепер уже стане ясно, кому що…
Вона знову опустила голову, показуючи капітанові свої каштанові кучері, і він відхилився із стільцем, наскільки дозволяла стіна його невеликого кабінету.
— Виходить, ваша тітка, Людмила Гальчинська, не дуже сердечно ставилася до вас. Більше любила Оксану Павлівну? Чи не так?
— Важко сказати. Моя мати була її сестрою, а батько Оксани — Павло Йосипович — братом. Однакова рідня… Просто Оксана краще уміла з нею ладити, завжди підтакувала. Бували випадки, коли тітка, земля їй пухом, і на Оксану гнівалася. Тоді переписувала заповіт на мене. Вважала, що цим тримає нас обох у руках…
Допит ставав для Андрійка цікавим. Хоменкова розв'язала язик, здається, уже звикла до страхаючого шраму капітана, і той сподівався вивудити у неї якісь важливі деталі з життя убитої Гальчинської, що допоможуть вийти на слід. Бо досі вони з Петром Яковичем Співаком практично нічого не мали. Допитувати племінниць Гальчинської як підозрюваних поки що не могли і тому блукали із своїми запитаннями, немов у глухому лісі. Протоколи і радника юстиції, і капітана, як потім виявилося, були дуже схожі, майже однакові, і відрізнялися один від одного лише відповідями сестер, в яких відбивалися різні характери жінок і неоднакове ставлення до тітки.
Раптом із-за тонкої фанерної перегородки, імітованої під справжню стінку, що колись розділила один великий кабінет на два маленьких, долетів жіночий крик. Андрійко прислухався.
«Яке ви маєте право мене підозрювати! — волала жінка. — Так, книжка у мене. Але мені сама тітка дала її перед смертю. Бо заповіт на мене. Це наша сімейна справа, і нічого вам втручатися…»
Голосу Співака не було чути зовсім, хоч Андрійко знав, що радник юстиції не мовчить. Співак був людиною інтелігентною і ніколи не підвищував голосу, навіть коли розмовляв із найбуйнішим злочинцем. Чим більше лютував підслідний, тим тихіше звертався до нього Петро Якович. І це впливало. Співак робив усе для того, щоб показати при допиті свою безсторонність і неупередженість. В цьому йому добре допомагала своєрідна манера триматися мовби доброзичливий і м'який співбесідник.
Андрійко зрадів почутому. Природно, що у сусідньому кабінеті мова йшла про ту ощадну книжку Гальчинської, яку він так безрезультатно шукав у квартирі загиблої. Про яку іншу книжку кричала б молодша Гальчинська? Водночас він подумав, що Співак уже сказав, що смерть тітки сталася не від природних причин, що це — вбивство…
В цю хвилину двері кабінету Андрійка відчинилися, і, пропускаючи поперед себе розпашілу, із збитою на голові набакир норковою шапочкою, про яку від хвилювання господиня забула, на порозі постав довгов'язий радник юстиції.
— Остапе Володимировичу, — звернувся до капітана Співак, примощуючись на вільний стілець, — ви турбувалися, де поділася з квартири Гальчинської ощадна книжка, так от, будь ласка, вона в Оксани Павлівни… Сідайте, будь ласка, — звернувся слідчий до неї, показуючи на вільний стілець. — Ми тут усі разом, так би мовити, гуртом, закінчимо нашу розмову. Повторіть, Оксано Павлівно, як книжка до вас потрапила.