Без дозволу на розслiдування

Підшиваю останню сторінку справи і згортаю папку. Все, розслідування закінчено. Але від того не маю задоволення. Шкода двох молодих робіт­ників, що, йдучи з кінотеатру, пограбували продук­товий кіоск, а потім влаштували в гуртожитку пия­тику й зчинили бійку. Тепер вони сядуть на лаву підсудних, тільки розпочавши життя. І я вкотре себе запитую: чому так сталося? Адже їхні батьки не п'яниці, а працьовиті люди, і колектив май­стерні загалом гарний, досі не траплялося там над­звичайних випадків.

Але ж існував якийсь поштовх до такого вчин­ку? Та поки що я його не знайшов і з допиту нічого не дізнався. «Так захотілося,— відповідали винні, злякані й здивовані, не вірячи, що їх суди­тимуть, і не усвідомлюючи свого вчинку.— Ми не думали...»

Але чому не думали? Знову розгортаю папку, щоб перечитати справу від початку до кінця, хоч знаю її напам'ять. Заглиблююсь у папери. Позитивні ха­рактеристики, пояснення майстра... Ось протокол свідка, що того вечора сидів на балконі, рятуючись від задухи, і бачив, як бешкетники видушили скло в кіоску. Він тоді не зупинив їх, «боявся, щоб не ки­нули каменя у вікно або десь не перестріли». Так, боягузтво і байдужість завжди поруч із злочином.

За три роки роботи інспектором карного розшуку я в цьому часто переконувався і мене брала злість.

Дзвонить телефон.

—Загайгора слухає.

—Це я, Арсене. Ти не забув?

Я зиркаю на аркушик календаря, де написано: «О 15.00 зустріч у середній школі».

—Я прийду, мамо. Як тобі?

—Нічого, в школі мені завжди краще, — намага­ється говорити бадьоро.— Готуємось до екзаменів. Сьогодні три контрольні з хімії. Не любив ти хімії.

Вона навмисне згадує хімію, щоб я не розпиту­вав про здоров'я, бо вночі мати пила валер'янку.

—Але ти за мене не червоніла.

—Авжеж, Арсене, авжеж, хімію ти подолав, а от...— зітхає і кладе трубку.

У її зітханні — біль і хвилювання, що я досі не маю пари. Мати розуміє мене як ніхто, але відко­ли почало здавати її серце, не стримується: так­товно й ненадокучливо натякає про одруження. Я знаю, що її змушує, і в мене холоне в грудях, обіймає невимовний жаль. Мені інколи спадає на думку, що я надвередив її серце тим розкриттям, своїм непогамовним прагненням знайти батькові сліди. Але хіба міг передбачити, куди заведе по­шук і що ненароком відкриється велика таємниця? Часом сам себе запитував: а коли б знав, чи до­клав би стільки зусиль? І відповідав: безперечно, бо прагнув повніше і глибше пізнати свого батька, як усе моє покоління, що народилося напередод­ні війни,— майже через хату діти росли сиротами.

Встаю, щоб покласти папку до сейфа, та, по­тримавши її на долоні, передумую. Не дає спокою відсутність першопричини злочину в цій простій справі. Вирішую ознайомити з нею прокурора Великошича.

У коридорі, як завжди після обіду, відвідувачів нема. З кабінету напроти чується повільне посту­кування друкарської машинки. То працює мій під­леглий, недавній випускник середньої спеціальної школи міліції, молодший лейтенант Анатолій Кузька. Намірююсь зазирнути до нього, але згадую, як він розгублюється при моїх відвідинах, і минаю двері.

У приймальні чергує молоденький, щойно після демобілізації, сержант. Він поспішно закриває товсту книжку, але я встигаю прочитати «Історія».

—Прокурор у себе?

—Так точно, товаришу капітан.

—Готуєтесь?— киваю на підручник.

—Еге, на юридичний, — ніяковіє.

—Будемо разом їздити на сесії — я заочно нав­чаюсь на другому курсі юридичного факультету.

Великошич, у синій сорочці із закачаними рука­вами, сидить за столом і щось пише, схиливши голову з глибокими залисинами. Ліворуч з вікна падає яскравий сніп сонячного проміння, вирізьб­люючи кожну рису його великого обличчя, — ки­дається у вічі блідо-рожевий шрам на лобі, що тяг­неться навскоси від лівої брови і ховається у темно- русому волоссі.

—У тебе щось невідкладне?— питає, не підво­дячи голови, а впізнаючи мене по кроках.

—Хочу, щоб ви переглянули цю справу. Не зна­ходжу в ній першопричин злочину. Хіба що кіно викликало у них «спрагу».

—Цікаво, кіно...—уважне зиркає на мене сіри­ми очима, не полишаючи писати.— А ти добряче помізкував над фактами? Який фільм вони диви­лися?

—Які там факти, Сергію Антоновичу! Все мов на долоні.

—Добре, подивлюсь. Ти вибачай... Як там Кузька?

—Втягується. Я зараз іду на зустріч із школя­рами.

—Нам би частіше виступати перед населенням, частіше,— скрушно мовигь і багатозначно додає:— Бачив Миколу Горака.

—Коли? — підозріло дивлюся на прокурора, га­даючи, що він помилився.

—Сьогодні вранці.

Він більше нічого не сказав, вважаючи, що й то­го досить, аби я все зрозумів. Мовчки прошкую з кабінету. Що я міг йому відповісти? Що за три роки роботи інспектором я не забув своєї першої значної справи, де фігурував Микола Горак — колишній учень нашої десятирічки. Справа, яку я тоді вів, стала для мене нелегким випробуванням на чес­ність та сумління. І я вистояв. З колонії Микола написав мені сердитого листа з прихованою погро­зою. І ось він на волі — замість п'яти років відбув два з половиною. Напевне, добряче працював і зраз­ково поводився. Зустріч з ним іще попереду. Тоді й проясниться, як далі житиме Микола.

Коли б я оглянувся, зустрівся б з осудливим і вод­ночас безпорадним поглядом Великошича. Він так інколи дивиться на працівників, якщо хтось при­пускається помилки в роботі або виявляється без­силим. І той погляд дошкуляє дужче, ніж вичиту­вання чи стягнення. А Великошич вважав, що з Гораком я недостатньо попрацював, раз отримав та­кого листа. Тому я не оглядаюсь.

Надворі буяє травень. За парканами білопінно цвітуть вишні. У квіточках гудуть бджоли. Пахне медом. Повітря солодке й духмяне. Віття кленів всіяне гострими списиками ніжно-зеленого листя. Небо безхмарне — неозора блакить дихає лагідністю та спокоєм, спонукує до мрійливості й глибо­кої задуми. Місто мліє від щедрої ласки сонця. В такі погодні дні у мене з'являється дивне ба­жання десь сховатись на березі Лебідки, лягти горі­лиць і довго дивитися у небо...

Я виходжу на вулицю Леніна, на якій розташо­вані переважно всі адміністративні установи. Звід­даля видніється двоповерховий універмаг «Перемо­га». Минаю кінотеатр «Іскра», біля якого юрмлять­ся підлітки. Вже другий тиждень кіномережа «вити­скає» фінансовий план з бойовика. Неохоче звер­таю у бічну вулицю і мимоволі уповільнюю кроки. Я намагаюсь якнайрідше нею ходити.

Спроквола наближаюсь до того місця, не поміча­ючи ні цвіту на вишнях, ні блакитного неба. Зупи­няюсь навпроти затиснутого будинками подвір'я, порослого високими будяками, кропивою і лопуха­ми. Над бур'яном стримлять закіптявілі стіни, куп­чаться обгорілі й трухляві дошки, здіймається чор­ний бовдур, на вершечку якого сидить ворона. Ти­ша — нічичирк. Аж моторошно. Дмухає вітерець, і в згарищі щось тоненько цокає, мовби хтось по­стукує у порожню бляшанку пальцем...

Непоспіхом рушаю далі, думаючи, що таки цупка людська пам'ять, коли й досі ніхто не побудувався на цьому подвір'ї.

А саме з нього розпочалась моя справжня робо­та інспектора карного розшуку.

Попелище знову будить спогади...

Розділ перший

Серпневого ранку 1962 року я прокинувся з від­чуттям радості: з наступного дня моя перша від­пустка, і я міг з певністю сказати про набуття деякого досвіду за допомогою Великошича, тоді слідчого прокуратури.

Я не збирався. відпочивати цілий місяць — була робота: перекрити дах на хаті, полагодити паркан та пофарбувати веранду. А потім... Заплющився пе­ред люстерком, уявляючи, як ми з Олею виходимо з загсу, сідаємо у машину, прикрашену барвистими стрічками, і вона мчить до пам'ятника Леніну, де ми покладаємо квіти. Оля в довгій білій сукні, про­зорій фаті, з розпущеним волоссям, і в її очах трем­тить полохлива ніжність. А навколо знайомі, то­вариші, клацають фотоапарати...