"Веста" не знаe пощади

— А он там лежить, — показали на стілець, де стояла порожня коробка з недоїденим тістечком.

Недєльський узяв тістечко і, обережно розламавши його, понюхав. Той самий зловісний запах гіркого мигдалю. Сержант навіть не оглянувся, коли позаду відчинилися двері і в камеру ввійшов черговий, а за ним — низький чоловік з чемоданчиком у руці.

— Доктор Калюжний, — коротко відрекомендувався той. — Хто тут захворів?

На другий день Калюжний прийняв капітана Завірюху. Лікар, як завжди, був причепливий і владний. Капітан, однак, удав, що не помічає цього. Подякувавши за швидке і дійове втручання, почав розпитувати про подробиці.

— Причиною захворювання був ціанистий калій, — пояснив Калюжний.

— Доза смертельна?

— В тістечку було близько двох грамів ціанистого калію, а щоб загинула доросла людина, досить 0,18 грама цієї отрути.

— Як хворий почуває себе?

— Йому краще, але кілька днів ще доведеться побути в госпіталі.

— Інакше кажучи, я не можу з ним зустрітися?

— Ні в якому разі, — наїжився Калюжний. — Коли людина з-під арешту потрапляє до мене, вона вже не в’язень, а просто хворий. Не раніше як через два—три дні… — і лікар підвівся, даючи зрозуміти, що розмову закінчено.

Та доктор Калюжний помилився. Капітан того ж дня розмовляв з Владиславом Стонкою, причому на бажання самого хворого. Злочинець добивався цього так завзято, влаштовував такі скандали, що лікар, вичерпавши всі засоби впливу, викликав капітана.

— Ідіть уже до того божевільного, бо він зруйнує мені госпіталь! — сказав він капітанові.

Владислав Стонка зустрів капітана з явною полегкістю і, хоч був ще дуже слабий, намагався підвестися на ліжку.

— Лежи, лежи спокійно, — мовив капітан.

— Пане комісар, коли б не ви… Коли б не ви, — почав Стонка, — то я б уже здох, як собака…

— Як це, коли б не я? — здивувався Завірюха і подумав, що хворий, певно, в гарячці переплутав його з сержантом Недєльським. — Мене ж тут не було, коли ти отруївся.

Стонка похитав головою:

— Я знаю, що кажу, пане капітан. Я все знаю. Мені весь час не виходило з голови те, що ви сказали про того, якого вбили у Кракові, щоб не видав…

— Про Фльорека?

— Ага, про нього. Я вкусив тістечко, відчув дивний смак і відразу згадав того Фльорека. А інакше я зжер би все тістечко, пане капітан…

Стонка аж розплакався з жалю до самого себе. Господарі повелися з ним як з твариною. Нарешті заспокоївшись, злочинець подивився червоними від сліз очима на капітана і рішуче мовив:

— Тепер скажу все, пане комісар, як на сповіді. Гнитиму в кутузці, але й їм не дам утекти з Польщі! А вони вже готуються, готуються, негідники. Ну, я їм підготую, пане комісар. Питайте, про що хочете, все скажу!

Завірюха дістав з портфеля записну книжку і засвітив невеличку лампу на нічному столику.

— Хвилиночку, я закладу новий аркуш, — сказала пані Ірена і непомітно глянула на годинник. Уже п’ята година, а цій диктовці не видно кінця! Завірюха поспішив заспокоїти її, що залишилося небагато.

— Я готова, — сказала секретарка.

— “Одержати пістолет я мав у ювелірному магазині Мирослава Згожельського. Мені треба було пред’явити умовний знак — янтарний мундштук і сказати усний пароль: “Країна, в якій говорять “Guten Tag”. Так я й зробив, після чого одержав від Мирослава Згожельського пістолет “Веста”, калібр 7,65, з якого мав убити капітана Романа Завірюху…”

Монотонне стукотіння друкарської машинки раптом затихло.

— Чому ви не пишете? — здивувався Завірюха.

Секретарка з жахом глянула на нього.

— Що вас непокоїть? Як бачите, цього наміру не виконано, — усміхнувся капітан і почав диктувати далі:

— “Таке завдання мені дав Ян Галка, який пообіцяв за це винагороду — двадцять тисяч злотих і десять годинників марки “Лонжін”.

— Який жах! — Секретарка знову перестала друкувати.

— Чому? Цілком ділова умова, і ціна непогана. Я б сам за себе стільки не дав, — жартував Завірюха.

— “Крім того, Галка обіцяв, що коли я успішно виконаю це завдання, то зможу заробити ще більше, беручи участь в останньому “ділі”, яке банда має намір розпочати в Кракові. Воно стосується якогось початкуючого спекулянта. Галка називав його “Оленем”. Той хоче придбати оптом велику партію годинників. Годинники будуть доставлені йому в готель, спекулянт заплатить за них велику суму готівкою (Галка говорив про п’ятсот тисяч злотих), а потім у нього одразу ж відберуть усі годинники. Як саме відберуть — не знаю. Галка мені казав тільки, що я маю стояти на варті, і за це обіцяв двадцять тисяч злотих. Згадував також, що він і його спільник уже деякий час обробляють цього “Оленя”, от-от має бути операція. Що вони думають робити, коли пограбують “Оленя”, які в них дальші плани — цього не знаю. Галка ніколи більше нічого не казав мені про банду. Не знаю я й того, чому операція має бути в Кракові, хоч “Олень” буцімто живе у Варшаві”.

— Ну, здається, все, — сказав Завірюха, закриваючи записну книжку.

Секретарка витягла аркуш з машинки і почала складати сторінки протоколу.

— Але ж ви не допустите цього “діла”, пане капітан? — запитала вона, все ще думаючи про те, що диктував їй Завірюха.

— Навпаки, — засміявся капітан. — Не тільки допущу, а навіть сам постараюся бути при цьому. Треба ж узнати, що то за “Олень”…

— Це страшенно важке завдання, — похитала головою пані Ірена, яка завжди вважала роботу слідчого чимось близьким до чорної магії.

— Не таке вже й важке, — заперечив капітан, беручи акуратно складені сторінки машинопису. — Адже за всіма цими людьми вже давно і невпинно стежать. Думаю, що Барський… А ось і він!

У двері просунулася руда чуприна хорунжого.

Пані Ірена сподівалася, що Барський при ній розповість, хто такий “Олень”, але капітан обняв хорунжого за плечі і повів до свого кабінету. Секретарка тільки й почула, як Завірюха спитав:

— Успішно?

— Так, товаришу капітан. Післязавтра у Кракові…

Потім Завірюха старанно зачинив двері, і все стихло.

РОЗДІЛ IX

1

У вівторок вранці погода зіпсувалася. Почав накрапати дощ, похолоднішало.

— Радіо передає, що це короткочасний дощ, — втішав Завірюха Юрека В’юна, який турбувався, що завтрашня поїздка до Кракова може бути неприємною.

— Ну, коли радіо твердить, що короткочасний, значить негода буде добрі три дні, — похмуро пророчив Юрек. — То, кажете, треба змінити і номер нашої “Варшави”? О боже, видно, буде якась велика робота?

Капітан не відповів. Шофер так і не довідався, чого, власне вони їдуть так далеко.

Близько десятої години подзвонив поручик Комісяк:

— Слухай, ну його к чорту! — почав без будь-якого вступу. — Чи ти, нарешті, закінчиш з тією “Вестою”? Мені вже немає життя через неї.

Завірюха усміхнувся.

— Мерщій прийми таблетку, бо ти й справді віддаси кінці, і міліція втратить одного з найбездарніших начальників оперативного відділу…

— Ще побачимо, хто перший віддасть кінці! — образився жовчний начальник.

— Ну, без жартів, — серйозно сказав капітан. — Яка там у тебе знову халепа з цією “Вестою”?

— Подзвонили з управління міліції Старого Міста, що до них прийшов якийсь чоловік, домагається побачення з слідчим, який веде справу Ремів. Звідти його прислали до мене, — мовляв, “оперативний”, до нього з усякою справою можна.

— Прізвище?

— В тому-то й справа, що він не хоче сказати свого прізвища.

— А скільки йому років — старий чи молодий?

— Та близько тридцяти. А ти що, хочеш особову анкету записати по телефону? Скажи краще, що мені з ним робити? Сплавити?

— Комісяк, уб’ю тебе, якщо ця людина зараз же, негайно не буде тут!

— Ти знаєш, хто це такий? — здивувався поручик, відчуваючи збудження капітана.

— Догадуюсь і дуже прошу: пришли його до мене з ким-небудь, щоб, боронь боже, не передумав і не втік по дорозі.