"Веста" не знаe пощади

— Може, їх стривожила звістка про арешт Вероніки Галки або допит вдови Чорної Ручки?

— Можливо, — непевно відповів капітан.

Запала тиша. Тільки через відчинені вікна вривалися голоси життя, яке вирувало на вулиці міста. Перший порушив мовчанку Недєльський:

— А той міліціонер… — почав він і обірвав, побачивши гримасу на обличчі Завірюхи.

— Дурниці. Не було ніякого міліціонера. Я перевіряв уже в Отвоцьку і в господарському відділі. Ніхто, звичайно, Чорну Ручку не арештовував, ніяка міліція не відбирала у Товстого Казека дорогоцінного каменя. Бандити пограбували скупника, налякавши його першим-ліпшим посвідченням. Зверни увагу на те, що мнимий міліціонер був у цивільному. Переляканий Казек не запам’ятав їх — це я готовий пробачити йому. Але ж бестія проґавив і не записав номер машини! Та ще й ота плутанина з кольорами! “Блакитніша”… — сердито передражнив він. — Наче змовилися ще більше заплутати те, що й без них заплутано! Ти що — збожеволів?

Останній вигук стосувався сержанта, який раптом крикнув, зірвався з місця, схопив капітана за плечі і кілька разів крутнув, мов дзиґу.

— Ура! — гукнув сержант-магістр, плескаючи в долоні. — Отепер уже справді “ура”! Ох, товаришу каштан, який же я був дурень!

— 3 цим можна погодитись, але чому ти говориш у минулому часі? — буркнув капітан, потираючи передпліччя.

— Коли я бігав по майстернях, які обслуговують машини, то мені казали, що брат Мирослава Згожельського теж має автомобіль тієї самої марки. Тільки…

— Якого кольору? — перебив його Завірюха, вмить оцінивши, які перспективи відкриває перед слідством повідомлення Недєльського.

— Блакитний. Сіро-блакитний. Я сам бачив його сьогодні, коли робили обшук у гаражі. Тільки, — додав він винувато, — я не догадався звернути увагу на її шини. Але ж це можна поправити!

Втома, голод — усе відійшло на другий план. Завірюха, повністю захоплений новим слідом, зосередивши на ньому всю свою увагу, здавалося, зовсім забув про Недєльського. Капітан побіг до телефону.

— Оперативний? Слухайте, дослідіть шини в автомобілі Генрика Згожельського, що стоїть у гаражі біля будинку на вулиці Вєжбовій…

Комісяк, певно, відчув у голосі капітана щось особливе, бо на цей раз навіть не намагався протестувати.

— Звичайно, обшукати всю машину, — давав Завірюха вказівки. — Власник у нас, арештований.

Потім капітан подзвонив у Бюро імпорту точних приладів. Робочий день уже закінчився, але Ковальський, на щастя, не пішов. Сержант чув частину розмови і довідався, що капітан просить Ковальського встановити, що робив у Бюро в такий-то день, між дев’ятою і дванадцятою годинами заступник директора Згожельський.

— Зрозуміло, пане Ковальський, що всього цього ви не можете пам’ятати, але постарайтеся пригадати. Може, щось записано у вашому календарі або в пана Згожельського чи його секретарки… Подзвоніть мені, будь ласка, я ще годину буду в міліції.

Тільки після цих двох телефонних розмов капітан звернувся до сержанта:

— У тебе були якісь плани на сьогоднішній вечір?

Замість відповіді Недєльський спитав, що йому треба робити. Капітан підійшов до сержанта і поплескав його по плечу:

— Займись перевіркою алібі автомобіля інженера. На жаль, цього не можна відкладати до завтра.

Сержант мовчки затягнув пояс з важкою кобурою.

4

— Давай походимо над Віслою, — запропонував професор Верхар. Він любив набережну в цю пору року, коли над нею ще не гуляють осінні негоди, а в гілках дерев і кущів, серед пожовклих квітів клумб таїться невиразна, мов передчуття, меланхолія згаслого літа. Капітан з радістю погодився, і вже за п’ятнадцять хвилин приятелі з вірним Тором прогулювалися набережною. Позаду метрів за десять ішов, як тінь, Юрек В’юн; він не хотів заважати друзям, але, як домовилися з сержантом Недєльським, ні на хвилину не залишав капітана. Над Віслою було безлюдно. Під залізничним мостом швидко густішали сутінки.

— Скажи мені, голубе, — повернув Верхар до попередньої розмови, — чому ти не арештуєш Згожельського, Гомолякса та Галку і не поведеш далі слідства класичним методом допиту, очної ставки і т. д.? Думаю, що вже час.

— І так, і ні, — відповів капітан, який і сам уже не раз думав про це. — За дві хвилини дванадцята, — образно сказав він, — але ще не дванадцята.

— Інакше кажучи, події наближаються до завершення, — пожвавішав професор. — Захоплююсь твоїм самовладанням і спокоєм.

— Кому в житті судилися небезпеки, тому доля дала й відвагу переборювати їх, — серйозно мовив Завірюха, — така вже професія, яку я собі обрав і яка дає мені задоволення. Але перейдемо до причин, через які я зволікаю з арештом підозрюваних.

— Перша, це, напевно, те, що не вистачає Теофіла? — спробував догадатися Верхар.

Капітан засміявся і, поплескуючи приятеля по плечу, сказав:

— Промах, професоре! Теофіл для нас уже не проблема. Тепер ми не знаємо тільки, де він ховається. Сподіваємося, що за кілька днів я зможу тобі багато чого розповісти про нього, але сьогодні — пробач…

— Розумію, розумію, — перебив його професор, — справа ще не закінчена…

— Отже, не Теофіл, а хтось інший, кого я ще зовсім не знаю, є для мене проблемою номер один.

— Хтось, кого ти зовсім не знаєш? — щиро здивувався Верхар.

— Так, і цей невідомий відіграє важливу роль у банді, можливо, очолює її. Бачиш, спочатку я вважав, що верховода в банді — годинникар Мирослав Згожельський. Але Недєльський звернув увагу на те, що, як на керівника, Згожельський бере надто безпосередню участі у самій виконавчій роботі. Тоді я почав підозрювати його брата, інженера. Проти нього у нас немає ніяких доказів, але він, будучи заступником директора Бюро, в якому працював Рем, міг з успіхом керувати бандою. Сьогодні ми заарештували його. Однак я думаю, що ватажок не брав би грошей з рахунку Рема, не позичав би своєї машини вбивцям Чорної Ручки. Словом, інтуїтивно відчуваю, що він не ватажок, але людина, близька до нього. Є хтось, кого я не знаю, хто ще не ввійшов у коло слідства, але відіграє в ньому основну роль…

Верхар аж зупинився, вражений, і, погладжуючи борідку, довгенько мовчав, зважуючи кожне слово капітана.

— Цього не може бути, — сказав нарешті.

— Чого не може бути?

— Неможливо, щоб ти зовсім не знав цієї людини, щоб вона взагалі, як ти кажеш, “не ввійшла в коло слідства”, щоб їй пощастило досі триматися осторонь цієї справи.

— Що ти маєш на увазі? Висловлюйся точніше, професоре! — Капітан зацікавлено подивився на Верхара.

— Слухай, це ж, певно, справжній ватажок, а не лялька? В такому разі він спрямовує своїх підлеглих, його дії мають бути поєднані з діями інших, отже, повинні існувати фізичні зв’язки між ним. Знаючи, як точно ти визначаєш і перевіряєш усі дії банди, я не вірю, щоб цей ватажок, хоч як би він ховався, ні разу не опинився в радіусі твого слідства. Звичайно, як слушно зауважив твій мудрий Недєльський, цей ватажок намагається без потреби особисто не втручатися в афери, він не займається другорядними і неістотними завданнями. Але ж тут були серйозні справи! Смерть двох чоловік, рішення вбити Чорну Ручку, мільйонні котрабандні операції з годинниками, сріблом і дорогоцінними каменями. Неможливо, щоб усе це відбулося без його прямої участі. Ну, хоча б розподіл здобичі від нелегальної торгівлі вимагав би його участі. А важко ж повірити, що банда визнавала шефа, який бере участь тільки в розподілі здобичі.

— Згоден, професоре, — відповів капітан. — Але в справі поки що нема жодного з членів банди, хто підходив би до цієї характеристики. І тому я поки що не хочу арештовувати їх. Є й ще дві причини тактичного характеру. Серед підозрілих є іноземець Гомолякс, австрійський громадянин. Якщо арештувати його тільки на підставі непрямих доказів, то це може викликати міжнародний скандал. Цей тип виступає як журналіст. Ти скажеш, що він возить у запасному колесі сімдесят і кілограмів срібла? Це так, але ж я не впіймав його на гарячому, коли він намагався перевезти контрабандою свій вантаж за кордон, а закону, який забороняв би комусь возити хоч тонну срібла в межах держави, немає. Звичайно, йому довелося б пояснити, звідки у нього і те срібло і навіщо воно, але ж це зовсім не те, що “накрити” його з вантажем при спробі переїхати через кордон.