Амнiстiя для Хакера

— Що 5$ тут розбиратися? Дискет вісім. І на кожній із них записано якусь дурню, наприклад, розділ із книжки абощо…

Він замислився.

— Ну! — не витримала вона. — І що?

— А те, що на кожній дискеті зберігається приблизно п’ятдесят, ну, до ста кілобайт. Я дивився. Тож за бажання все це разом можна було записати на єдину дискету. Питається, на біса псувати вісім, якщо вистачить однієї?

— А може, так для роботи зручніше? — запитала Наталя і далі працюючи ножицями.

— Ні, дідька. — Борис підозріливо зиркнув на неї спідлоба. — Ти хоч щось мені залишиш?

— Обов’язково, — пообіцяла вона, набираючись натхнення.

— Дідька лисого легше, — провадив Борис, — навпаки, кожну дискету окремо в комп’ютер вставляти, а потім витягати… А так одну вставив — і працюєш з усіма файлами. Ні, щось тут не так. А ось сховати щось таким чином можливо. Припустимо, з них усіх лише одна цінна…

— Еге ж… — погодилася Наталя. — Напевно, це третій розділ із Толстого. Це взагалі цінний літературний твір, можу підтвердити як прес-секретар відомого письменника.

Борис потягся рукою спробувати, що залишилося на голові, але вона жартома ляснула по ній гребінцем.

— Ще не готово. Говори далі про свої дискети. Все ж ліпше, ніж мовчати.

— Слухай! А може… — Він затнувся.

— Що, може?

— Дивись, — він знову неспокійно засовався на стільці, заважаючи їй, — на кожній дискеті, так би мовити, якась подія. Наприклад, отой футбольний чемпіонат. Він відбувся у певний рік, забув який. Далі — якісь статті Конституції. Її також прийняли певного року.

— І ти також забув коли, — закінчила за нього Наталя.

— Не впевнений, що я взагалі це знав. А ось рік, коли Карпов з Каспаровим воювали, добре пам’ятаю. Я тоді вперше до Польщі поїхав…

— А як бути з уривком із Біблії? Це до якого року віднести?

— Не знаю… — розгублено відповів Борис. — Так само, як і з Толстим. Що брати до уваги — рік написання роману чи саму війну вісімсот дванадцятого року? Ну добре. Все це фігня…

— Давай, — сказала Наталя, — тепер відкинь голову назад і заплющ очі. Тільки не ворушись.

— Ти що замислила? — Борис намагався збагнути, куди вона хилить.

— Брови тобі стригтиму…

— Ти що, озвіріла?! — Він зірвав із себе рушник. — А ще де тобі дати постригти?

— Ніде… — Вона знову надула губки. — Ти що, не розумієш, що кожен подивиться на твої брови і відразу згадає той фоторобот?

— А які це мої брови? — похмуро запитав він.

— Гарні брови, — сказала Наталя. — І навіть дуже сексуальні. Але надзвичайно схожі на ті, що по телевізору… Тому доведеться. Давай.

Невдоволено зітхнувши, Борис відхилив голову назад і заплющив очі. Рушник знову опинився на його плечах.

— Якщо ти зробиш із мене потвору…

— Не розмовляй, будь ласка, — попросила вона. — Неможливо працювати… Це ніяк не вплине на моє ставлення до тебе. — Вона сперлася на його коліно своїм. — Чи тобі вже цього недостатньо? — Наталя миттєво забрала своє коліно. — Ну звичайно… Мандрівний лицар уже збирається, щойно вийде на вулицю, відразу витріщатися на кожні довгі ноги… Йому вже недостатньо маленької дівчинки, яку він втяг у таку халепу… Замість того, щоб зважати на омонівців, він задивлятиметься на жінок…

Борис, здавалося, цілковито відключився і сидів мовчки, відчуваючи заплющеними повіками повітря, яке вона видихала, схиляючись до нього, а кистями рук — коротку спідничку, що періодично їх торкалася. Пальці самі торкнулися її стегна трохи вище коліна, відразу з’їхавши трохи нижче. Ніколи б не подумав, що вони…

— А ти… ти дійсно замовиш сьогодні паспорт? — здавалося, вона не звернула уваги на цей дотик.

— Замовлю.

— І за скільки часу його зроблять?

— Швидко…

Пальці торкалися теплої та ніжної шкіри того, що, на його погляд, було у ній найгарнішим, найсексуальнішим. Байдуже, що вони вже кілька разів кохалися — йому так і не випало досі потримати в руках те, що найбільше кидалося в очі, викликаючи в тілі всілякі гарячі струми. Коли вона безтурботно займалася якимись справами, хотілося просто підійти і доторкнутися до них руками, але було якось незручно.

— А… яке прізвище буде в тому паспорті?

— Яке ти скажеш…

Тільки б вона говорила — будь-що, не звертаючи на нього уваги.

— Тоді я хочу твоє.

Господи… Навіщо вона його відволікає?

— Ти ж не знаєш — може, воно немилозвучне…

— Байдуже.

У неї нова ідея-фікс. За те, що вона зараз хоче, дозволить йому будь-що. Тепер він справді тримав у руках те, що кілька місяців муляло очі. Здавалося, зараз перехопить подих.

Борис десь читав, що сліпі володіють надзвичайно гострою тактильною чутливістю і, обстежуючи щось за допомогою пальців, складають у власній свідомості майже візуальні враження. Щось подібне відбувалося з ним. Торкаючись кінчиками пальців та долонями пружної теплої шкіри жінки, яка стояла впритул, він уявляв її форми, і кожен новий сантиметр тіла давав йому такі враження, від яких свідомість починала пливти. Він уже не чув, про що говорить Наталя. Її голос злився ніби в якусь мелодію. Нехай вона говорить далі. Тільки б не помітила цього руху, якого, не виключено, зараз зовсім не бажала. Тільки б не звернула на нього уваги, адже його дотики такі легкі! А йому так потрібно! Ще трішки — і його пальці торкнуться… Вже… Навіть похололо в грудях. Ця тканина, ось вона — ніжне легке мереживо. Невже і він бачить це через дотик? Вона білого кольору… Цього не вміють навіть сліпі! Вона волога… О Боже… Від цього відкриття хвиля розливається всередині, і зупинити її вже неможливо. Ця неповторна жінка вже давно мовчить. Її руки торкаються його шиї. Ножиці валяються поруч на підлозі — навіть не було чути, коли вони впали. Напевно, він одночасно оглух. Останнє, що Борисові вдалося «побачити» крізь заплющені повіки, — її коліно, що знову легенько сперлося на нього. Щока відчула її волосся… А далі пальці, що заміняли йому очі, несподівано втратили легкість, зробили сильний, спазматичний рух. З цим уже нічого неможливо було вдіяти. І він наперед уже чув той божевільний звук, який за мить мав зірватися з її розтулених губів, щоб остаточно вивести з-під контролю його майже відокремлену від тіла свідомість.

— Шановний, ви мене чуєте? Я бачу, замислилися… — молодик тримав у руці мобільний телефон, звертаючись до нього. — Апарат підключено до мережі «Астар», можете користуватися.

— Скільки з мене? — дивуючись власній вимові, запитав Борис. — А… от забув запитати, через цей телефон можна під’єднуватися до інтернету?

— Можна! — Продавця зовсім не здивувало таке запитання. — У нас у продажу є і картки користувачів.

— Картки я у вас візьму.

— Чудово! — зрадів той. — На яку суму?

— Ну… — завагався інтелігент, — а які є?

— Гм… Ну, найдешевша — п’ятдесят гривень. Забезпечує близько півгодини безперервної роботи в мережі.

— А найдорожча?

— Триста. Близько чотирьох годин.

— Вісім штук, — промовив клієнт.

— Скільки? — здивувався той. — Якщо ви розраховуєте на таку тривалу роботу в інтернеті, дешевше буде скористатися звичайним телефоном.

— Дякую за пораду. — Інтелігент знову поправив окуляри. — А картки все-таки візьму.

Знизавши плечима, молодик порахував і назвав суму. Йому здалося, що клієнт, який відраховує гроші, трохи ненормальний.

Картинки на екрані змінювалися швидко. Насичені кольори та чіткі форми систематизували інформацію так вдало і дотепно, що мимоволі привертали увагу. Присівши за ним, Наталя мовчки спостерігала за екраном, а Борис, застиглий у своїй звичній позі, все клацав кнопками. Нарешті він розправив плечі й провів долонями по обличчю. Не наважуючись перервати його роботу, тепер вона відразу ж скористалася паузою.

— І що, знайшов?

Він тільки важко зітхнув.

— Що тут можна знайти? Я вперше копирсаюся тут сам. Навіть не уявляю… Це така безодня… Напевно, це більше, ніж яка-небудь всесвітньо відома Гарвардська бібліотека. Та для чого нам Гарвардська? У вашій обласній ти була?