У пастцi

Але у нас із Гріном, певно, була та сама притуга з кулаками: я не зміг би зацідити комусь із належним ефектом. Інша річ — місцеве каміння, досить тільки на нього поглянути.

— А якщо скажу? — запитав я.

Вони не сподівалися, що це буде так просто. На їхніх обличчях застиг подив, але він, либонь, здавався оманливим. Було ще щось приховане у їхньому виразі, — воно не віщувало нічого доброго. Регіна, подумав я. Регіна з розчерепленою головою.

Я подивився на кліфи, на каменярню, на море. Простого виходу нема. А позад нас — дорога. Коли б я побіг туди, вони поїхали б за мною і розчавили. Звісно. Якби я здатен був бігти. Але й це проблематично.

Я проковтнув слину і зробив жалісне обличчя, що, зрештою, було не дуже важко.

— Я скажу… — почав я. — Але не в машині.

Запанувала коротка тиша, поки вони це обмірковували; втім, машина все одно була затісна, щоб мене каменувати, і вони не дуже опирались.

Грін потягся до скриньки, припасованої біля водія, відкрив її і вийняв пістолет. Я досить розумівся на вогнепальній зброї, щоб відрізнити револьвер від самозарядки тож не мав сумнівів, що це саме револьвер, а його найперша перевага, як я читав, у тому, що він ніколи не заклинював.

У руках Грінових відчувалося більше поваги до зброї, ніж знайомства з нею. Він мовчки показав мені револьвер, поклав його назад до скриньки, залишивши її відчиненою, — нехай буде видно, що на мене чекає у гіршому разі.

— Ну, то виходь, — наказав Уексфорд.

Ми всі вийшли, і я постарався опинитися між ними та морем. На відкритому морському узбережжі вітер був дужчий і прохолодніший незважаючи на палюче сонце. Він здував ріденьке, ретельно начесане волосся з маківки Уексфорда, роблячи його геть лисим, і підкреслював тупий вигляд Кошлобрового. Очі Грінові залишались такі ж сторожкі й гострі, як земля круг нас.

— Ну, то що? — сказав Уексфорд грубо, мало не кричачи, щоб пересилити шум моря. — Де список?

Я рвучко крутнувся й щодуху кинувся до моря.

На бігу засунув праву руку за пазуху й смикнув за пов'язки.

Уексфорд, Грін і Кошлобровий люто закричали ї ледве мене не догнали.

Витягши списки чужоземних покупців, я покрутив ними в повітрі, а тоді, наче граючи в кеглі, жбурнув їх чимдалі в море.

Сторінки порозлітались у повітрі, але вітер з берега красиво підхопив їх і поніс, як велике листя, до моря.

Я не зупинився край води: пішов далі, прямо на холодне, негостинне «бойовище» з камінням, як акулячі зуби, зеленою водою та білими спіненими хвилями. Ковзаючись, падаючи, підводячись, спотикаючись, відчуваючи, що прибережна, течія багато сильніша, ніж я сподівався, каміння шерсткіше, а дно під ногами зрадливіше. Відчуваючи, що, уникнувши однієї смертельної небезпеки, я наражаюсь на іншу.

На секунду я озирнувся.

Уексфорд, переслідуючи мене, зайшов на крок-два у море, але, здавалось, тільки для того, щоб дотягтись до сторінки, що впала ближче за інші. Він так і зупинився там: вода кипіла довкола його холош, а сам Уексфорд прикипів очима до промоклого аркуша.

Грін опинився біля машини — він нагнувся всередину з боку переднього сидіння для пасажирів.

Кошлобровий застиг із роззявленим ротом.

Я знову почав боротися за виживання.

Цей берег — як і більшість берегів — був уступчастий. Щокроку течія дужчала; вона засмоктувала, тягла й кидала мною ніби цуркою. Вода сягала пояса, я через хвилі ледве тримався на ногах, і щоразу, втрачаючи рівновагу, важив своїм життям, бо шпичасте чорне каміння, що стирчало цілими пасмами над і під водою, ось-ось могло мене зсаднити й проткнути.

Це було не те каміння, до якого я звик: не тверде знайоме каменюччя британського узбережжя, відшліфоване морем, а грубі уламки вулканічної породи, шкарубкі, як пемза. Їх не можна було обійняти рукою: шкіра прилипала до них і відривалася. Те ж саме робилося й з одягом. Я ще й тридцяти ярдів не пройшов, а вже по мені струменіла кров з десятка неглибоких подряпин: а ніякі ж судини не кривавлять більше за поверхневі капіляри.

Моя ліва рука була й досі прив'язана бинтами; де був схований від дня Кубка список чужоземних покупців — на випадок пограбування номера, як це сталося в Аліс. Промоклі наскрізь бинти липли тепер, як п'явки, сорочка — теж. М'язи, послаблені поломом і нерухомістю, не могли дати їм ради. Руки в мене були зайняті, і я не раз мусив крутитися на місці.

Нога невдало наступила на підводний камінь, і я відчув, як він зсаднює шкіру, відтак утратив рівновагу й упав долілиць. Спробував зарадити собі однією, рукою — марна річ. Я розбив собі груди об невеликий гостряк попереду і не розквасив носа тільки тому, що різко відвів голову вбік.

Камінь біля щоки розлетівся раптом на друзки, ніби вибухнув. Уламки порснули в обличчя. Якусь мить я нічого не розумів: потім через силу повернувся й озирнувсь на 6epeF, холонучи від лихого передчуття.

На березі стояв Грін і цілився з пістолета, наміряючись мене вбити.

Розділ п'ятнадцятий

Тридцять — тридцять п'ять ярдів для пістолета — це багатенько, але ж Грін, здавалося, стояв так близько.

Я бачив вислі вуса і розчухране волосся, яке ворушив вітер. Бачив його очі і напружене тіло. Він розставив ноги, руки витягнув поперед себе і так обіруч мірив з пістолета.

Пострілів я не чув через гуркіт хвиль, що розбивалися на камінні. Не міг бачити, як він натискає на курок. Але я бачив, як шарпались руки од відбою, і вирішив, що це глупство — дати йому змогу стріляти по непорушній цілі.

Сказати по правді, я не на жарт перелякався. Певно, йому, як і мені, теж ввижалося, ніби я поруч. Грін був цілком певний, що поцілить у мене, хоча його ніжне поводження з пістолетом у машині наводило на думку, що він — не мастак у цій справі.

Я повернувся й прошкандибав ще ярд чи два, хоча посуватися вперед ставало дедалі важче, а відчайдушна, боротьба з течією, хвилями та камінням знесилювали мене до решти.

Десь має бути цьому край.

Має бути.

Я спіткнувся, впав на гостре каміння, зранив руку, і з мене витекла ще одна порція здорового червоного життя. Боже, подумав я, мабуть, скрізь усе забарвлене шарлатом, який точиться з сотень дрібних подряпин.

А втім, це наштовхнуло мене на одну думку.

Я був занурений по пояс у небезпечній зеленій воді, а прибережне каміння здебільшого сховалося під хвилями. Неподалік з одного боку пасмо великих скельних ікол бігло від берега, наче страхітний хвилеріз, і я позадкував од нього, бо об цю перепону розбивались дедалі лютіші хвилі. Але ж у полі зору це був єдиний прихисток. Три недолугих кроки наблизили мене до хвилеріза, ще й течія підмогла.

Я озирнувся на Гріна. Він перезаряджав пістолет. Уексфорд, пританцьовуючи круг нього, увесь час підганяв, а Кошлобровий, певно, великої охоти переслідувати мене не мав: не вмів, мабуть, плавати.

Грін клацнув затвором і знову наставив пістолет на мене.

І тут я став діяти на одчай.

Я притис закривавлену руку до грудей і звівся, похитуючись проти течії, відкритий Грінові до пояса.

Дивився, як він цілиться, витягнувши обидві руки. Я вважав, що поцілив би в мене з цього пістолета на такій відстані й при такому вітрі лише влучний стрілець. Стрілець, чиї руки не смикаються вгору після пострілу.

Дуло дивилося прямо на мене.

Я побачив посмик, коли він натиснув на спусковий гачок.

Якусь неймовірно жахливу секунду я був переконаний, що він влучив, проте ні оком, ні слухом, ні душею летючої смерті я не відзначив.

Я високо підкинув праву руку і так на мить завмер перед ним, даючи йому роздивитись, що увесь перед сорочки зчервонів од крові.

Тоді я артистично скоцюрбився і впав ницьма у воду, благаючи бога, аби Грін подумав, що вбив мене.

Море було не набагато краще за кулі. І тільки найлютіший страх перед можливою альтернативою тримав мене у воді: я спотикався й падав на гострі, як лезо, підводні сторчаки.