Амнiстiя для Хакера

— Не густо… — підбив підсумок майор.

— Чим багаті…

— А у дідовому флігелі так і не знайшли ніяких відбитків?

Павлюк відчинив двері саме у цей момент. Тому погляд майора перейшов одразу на нього. Запитання довелося повторити.

— Жодного, — відповів той, сідаючи. — Все протерто. Вперше. На тих квартирах усе лишалося, а тут охайно постирали. Ростуть у класі, якщо це, звісно, не хазяйка поприбирала. І ще одне мушу сказати. Знаєте, чиї відбитки на комп’ютері в інтернет-кафе, тому, на якому працював Хакер?

— Ну!

— Загиблого Олега Маліцького. Він товк по клавіатурі.

— От б…

— Жодного з відбитків, які були у квартирі Косовської, а також на Богдана Хмельницького, не виявлено. Так що кнопки тиснув Маліцький, а той лише дивився.

Врізнобій висловилися всі — емоційно і не зовсім цензурно.

— Ну що ж, підіб’ємо бабки, — зітхнув Кобища. — Гадаю, Маліцький знав щось таке, важливе, одним словом. А той, кого ми звемо Хакером, очевидно, в цьому ділі ні бельмеса. Нам загиблий нічого не сказав. З якої причини? Можна здогадуватись. Хлопця залякали або, навпаки, заохотили. За Маліцьким потрібно було встановити цілодобове стеження. Наш прокол. Вони зустрілися одразу після роботи, загиблий зробив якусь справу і мав замовкнути назавжди. Далі, як то кажуть, справа техніки. Видершись з клубу, Хакер знав, що не можна залишати такого свідка. Хлопець мертвий, а ми знову біля розбитого корита.

— Він що, зібрався півміста перетовкти? — Величко промовив це ніби сам до себе. — Своїх би вже нехай мочив, а інших… Судячи принаймні з назви його комп’ютера…

— Якої назви? — перепитав киянин.

— А той розумник з фірми, нині покійний, назвав свій програмований витвір «Армагеддон» нуль-нуль якийсь там… — ні багато ні мало! І продав у такому вигляді.

— Круто… — зауважив Приходько, який цього не знав. — 3 такою назвою можна і на півміста замахнутися.

— Щодо половини міста не знаю, — сказав Кобища, — але комп’ютерникам потрібно стерегтися. Гадаю, оскільки сам він некомпетентний у цій справі, не виключено, й далі шукатиме помічників. Хоча тут дещо не стикується. Якщо він разом із Друзем був, то не вписується. У таких угруповань у розпорядженні є нормальні специ, не гірші за Маліцького. Якщо він позбавлений технічної підтримки, виходить, працює окремо.

— Не обов’язково, — заперечив Можейко. — Може, просто не бажає ділитися з ними деякими конкретними даними, вести подвійну гру. Тож намагається обробити їх самотужки.

— Можливо, — погодився Кобища. — До речі, у вечірній програмі разом із фотороботом буде відповідне застереження фахівцям такого профілю. Раніше б так… Не вішайте носів, шановні! Згадайте, після квартири Ромазана в нас не було взагалі нічого. Нуль! — Він показав цифру двома пальцями. — Абсолютний нуль! Жодного сліду. Забули? А тепер? Ми маємо його фоторобот, зразок почерку, знаємо звички, зброю, уявляємо мету, нехай досить туманно. А! Знаємо його супутницю, без якої він поки що нікуди. Шановні, це що, мало? Та з таким багажем у місті нікуди подітися! Рано чи пізно… — Він розвів руками.

— Ще ви забули його комп’ютерні атрибути, — нагадав Величко. — Їх ми також знаємо. І відбитки пальців маємо.

— Твоя правда! — погодився Кобища. — От бачите! Тим більше що у тій комп’ютерній справі він повний баран, і наш Птеродактиль не сьогодні-завтра його склює…

— До речі, — зауважив Сердюк, — а він, напевно, ще й досі сидить, вертольотики пускає. Може, покликати? Негарно, він все-таки ніби також член слідчої групи…

— Запроси… — знизав плечима Кобища. — А втім… Я потім сам навідаюся, дізнаюсь, як справи. Якби що, він би й сам повідомив. До речі, комп’ютер з квартири Маліцького забрали?

— Забрали, — відповів Можейко. — Вже передали Птеродактилю.

— Добре. Давайте тепер про день завтрашній. Андрію Вікторовичу, які будуть побажання? Завтра нашої групи прибуде, давайте сьогодні вирішимо для теперішнього складу.

— Давайте… — Той нарешті відклав справу, яку гортав уже вкотре, але чув при цьому кожне слово присутніх. — Пропонуйте, Олексію Івановичу.

— Борисе… — почав було Кобища, але його перебив телефонний дзвінок.

— Так! — Кобища зняв трубку. — Що?

Усі замовкли, втупилися в шефа, який повільно поклав її на місце. Він обвів команду поглядом і підвівся, виходячи з-за столу.

— Куди? — несміливо запитав Можейко.

— У комп’ютерну, — відповів слідчий. — Він знайшов.

Вони підхопилися одночасно, заважаючи одне одному, забувши, що начальника, очевидно, потрібно пропустити вперед.

— Усе! — збуджено галасував Величко. — Птеродактилю по банці пива кожен!

— По дві! — перебив Можейко.

У комп’ютерну ввалилися всі разом. Останнім крізь двері продерся Кобища. Окуляри на обличчі Карповича виблискували індиферентно в усіх випадках, тому з наскоку вгадати значення його знахідки було важко.

— Ну, що там? — захекано запитав майор. — Показуй!

Карпович побігав пальцями по клавішах, і на екрані монітора з’явилася знайома всім заставка гри. Він набрав потрібний пасворд, і вертольотик полетів, переслідуваний чудовиськом. Усі заклякли, дивлячись на екран. Карпович легко відірвався від цього монстрика і пірнув у одну з печер, зображених на схилі гори. Печера виявилася довгою, і вертоліт летів по ній, майстерно обминаючи виступи на стінах. Хідник печери повертав. Усі затамували подих. Закінчувалася печера глухим кутом, і коли вертоліт підлітав до її сліпого кінця, в присутніх буквально очі полізли на лоба. На скелі, в яку вони вперлися, було невідомо чим — якимось інструментом первісної людини — видряпано:

— Твою ж мать…

— Ви що, знущаєтеся, шановний? — ледве стримуючись, запитав Сердюк.

— Не я, шановний, — він знущається, — в тон йому відповів Карпович.

— Коли ми зловимо цього поца, я сам битиму його ногами, — сказав Можейко, спльовуючи на підлогу просто у комп’ютерній.

— Шеф бачив? — старанно приховуючи емоції, запитав Кобища.

— Ще ні, — відповів Карпович.

— Як це могло статися? — нарешті зірвався слідчий. — Ти ж доводив тут, що він баран? Повний тупак? Як тоді він зробив таке, що ти мало не тиждень шукав?

— По-перше, він швидко вчиться, — виправдовувався Карпович. — А по-друге, залізти сюди й написати це набагато легше, ніж потім знайти… Якщо, звичайно, вміти. Тут сотня пасвордів! Спробуйте облазити всі ці печери!

— А швидше це також зробив Маліцький, — припустив Кобища, заспокоюючись.

— Н-н-н… навряд чи…

— Чому це раптом? Маліцький міг зробити дискету ще раніше. Я чув, він був непоганим спецом. А потім Хакер прибрав його, — наполягав Кобища.

— Не в тому річ, — повагавшись знову, заперечив Карпович. — Фахівець, швидше за все, написав би це інакшим способом, тобто так, як простіше, як раціональніше. Ніхто не робив би цього «по-китайськи», образно кажучи, задом наперед. А він зробив і доклав купу зайвих зусиль, бо не знав, як правильно, як швидше. Зробив, очевидно, коли дійшов до цього сам, як зумів.

— Чорти б його забрали, розпротуди його мать… Тебе послухати, то він за тиждень-два дійсно хакером стане?!

— Ну, хакером — не хакером… — спокійно резюмував Карпович, — а в машині освоюється непогано.

— Шефа сам повідомлятимеш, — кинув Кобища, прямуючи до дверей, — адже це твоя ділянка роботи.

XXII. Облога

Наталя стояла у ванній, відкрутивши кран на повну і підставивши обидві руки під струмінь теплої води. Вона притулилась коліньми до краю ванни, трохи нахилилась і завмерла насолоджуючись.

Двері не були зачинені, тому Борис легко штовхнув їх і побачив цю картину.

— Подобається?

— Ага… — просто відповіла вона, не обертаючись, і додала: — Я найбільше люблю тепло. Мені варто лише трохи змерзнути, як починаються неприємності — кашлі, шмаркання…

— Як же ти рятувалася на базарі?

— А як тут врятуєшся? Понадягаю все, що тільки можливо, стаю як колобок і ледве лізу… Але все одно не помагає.