Кривавий блиск алмазiв

— Але наш карний розшук роботи не боїться.

— Еге ж, — почухав потилицю капітан, — кепкуєте! А доведеться і вам посидіти за тими корінцями. Ми вам дозволимо, — пожартував Андрійко. — Та коли говорити серйозно, — додав він, — доведеться попросити у начальника людей. Самим нам не впоратися.

— Гаразд, — підсумував Співак, потираючи щоки і ніс. — Що іще у нас є, Остапе Володимировичу?

— Та наче нічого, якщо не рахувати, що мені знову снився есесівець, що на фото.

— Та ну вас, — засміявся радник юстиції. — Так і в мене часом бувало: щось втелющиться в голову і переслідує як мара.

— Та я нічого, просто так, — признався капітан. — Є деякі додаткові деталі про Бородія, але вони не міняють картини. Працюємо й над версією «племінниці», успіху поки що нема.

— А знаєте, що я вам скажу, Остапе Володимировичу, щодо племінниць, — зауважив Співак, — вбивство чи не вбивство, а обох все одно доведеться притягати до карної відповідальності по статті сто сороковій за крадіжку майна, особливо огидної, аморальної, оскільки крадено у мертвої людини, коли господар, у даному разі Гальчинська, не міг захистити своє добро. Або навіть по статті двісті шістдесятій — як за мародерство.

— Маєте рацію, Петре Яковичу, — погодився капітан. — Жіночки хоч і не криміногенні особи, але правопорушення є, і закон має сказати своє слово,

— Так, у вас все, Остапе Володимировичу? — повернувся до справи убивства Гальчинської радник юстиції.

— Та наче все на сьогодні.

— Тоді слухайте, — продовжив Співак. — Учора на другому допиті лікар Шумейкова дещо згадала. Вона розповіла, що Людмила Гальчинська давно збиралася поїхати в Баку щось продати з коштовностей, бо їй знадобилися гроші. Проте так і не з'їздила. Вона довго вагалася. Шумейкова сказала: «Боялася покинути хату, хоч і не признавалася в цьому. Я запропонувала, що поживу у неї, поки вона буде в Баку, так Людмила Йосипівна чомусь страшенно розгнівалася… На моє запитання: «Чому збиралася саме в Баку?» Шумейкова відповіла: «Не знаю». Так само Шумейкова не знає, до кого конкретно в Баку збиралася звернутися Гальчинська… Але, певно, хтось із знайомих або й родичів, ще нами не виявлених, у неї в Баку є… Яка ваша думка з приводу цього факту?

— Будемо опрацьовувати як ще одну версію? — запитально подивився на слідчого капітан. Проте, оскільки той мовчав, додав: — Але матеріалу навіть не нуль, а нуль з мінусом… Єдине, що можемо зараз зробити, то це попросити бакинців, які тримають на оці своїх скупників коштовностей, що-небудь з'ясувати… Якщо їм пощастить установити, що Гальчинська хоч раз приїздила в Баку і до кого… тоді ми серйозно і за цю версію візьмемось, я так думаю… А поки що розпорошувати сили не слід…

У цей момент у двері кабінету Андрійка постукали.

— Увійдіть! — вигукнув капітан і, повернувшись до Співака, сказав: — Я приготував невеличкий сюрприз.

Двері відчинилися. Це справді була несподіванка для Співака. У дверях стояв полковник Коваль. Він скинув волохату хутряну шапку і урочисто промовив:

— Здравія бажаю!

Андрійко підхопився з-за столу. Співак теж підвівся і простяг руку полковникові:

— Скільки літ, скільки зим! Я вже думав, що ви десь узяли ділянку і огірки вирощуєте в теплицях… Хіба можна отак зникати?.. Прекрасний сюрприз ви приготували, Остапе Володимировичу, — повернувся до капітана.

— Для мене це теж приємна несподіванка, Петре Яковичу, — сказав Коваль. — Радий вас бачити.

— Як живете, як справи? — поцікавився Коваль, роздягаючись — Проценти ростуть? Я маю на увазі розкриті справи.

Дмитро Іванович давненько не відвідував міське управління і з цікавістю розглядався, чи змінилося щось відтоді, як він пішов на пенсію. Зараз йому здавалося, що все не так, як було.

— Проценти ростуть, але кількість нерозкритих справ теж росте. Злочинність збільшується. Борсаємось, як жаба в болоті, ніяк не виліземо на сухе місце. Та ви наші болячки і без нас знаєте. На собі відчували Одне слово, легше працювати не стало… — говорив капітан Андрійко. — От і зараз цікава випливла справа, і хочемо з вами порадитися. Тому і потурбував вас, Дмитре Івановичу. Адже так? — звернувся він до Співака…

— Безумовно, — відповів радник, юстиції. — Але не приховуйте, Остапе Володимировичу, що про це ми з вами давно мріяли, коли не змогли знайти відповідь на запитання: «Звідки у Людмили Гальчинської таке багатство?»

Співак розумів, що запрошення капітаном Коваля жодною мірою не є акцією на зло йому.

Полковник Коваль щиро поважав Співака, зблизившись з ним, коли разом розслідували кілька кримінальних справ. Радник юстиції був професіоналом високого класу. Біда прокуратури, як вважав Дмитро Іванович, який мав великий досвід співпраці з нею, що слідство проводять звичайно молоді працівники, люди лише з кількарічним практичним досвідом. Тільки-но такий слідчий вб'ється в пір'я, набере досвіду, як його висувають у прокурори, а на його місце приходить новий випускник юрфаку. Таким чином слідчі найчастіше є просто резервом для юридичної номенклатури. Співак працював слідчим довго і не згоджувався на вищу, прокурорську, посаду. Він любив практичну роботу, щоденну боротьбу із конкретним злом. В свою чергу, радник юстиції знав полковника Коваля не тільки із розповідей співробітників, не тільки із сищицьких легенд про нього, газети «Радянський міліціонер» та інших друкованих органів. Працюючи разом з Дмитром Івановичем, він не раз захоплювався гострим розумом, тонкою логікою, інтуїцією полковника, його співчуттям до людини, хто б вона не була.

— Ну що ж, — промовив капітан Андрійко. — Перейдемо, Дмитре Івановичу, до наших баранів, як ви любите говорити… У нас тут цікава справа. Пам'ятаєте, як ми з вами розшукували убивцю реемігранта з Канади Гущака і скарб Харківського банку Апостолова, що його було вивезено і сховано у двадцятих роках?..

Коваль закивав.

Він уважно розглядав капітана Андрійка. Давно не зустрічався із своїм колишнім помічником і тепер дивувався, як той змінився за ці роки. Андрійко погладшав, здавалося, став не таким поворотким і рухливим, і шрам на щоці, огрубівши, надав обличчю більшої суворості.

Капітан далі коротко розповів про убивство Людмили Гальчинської і сказав, що порадитись із полковником його наштовхнула дивна схожість знайдених в убитої жінки коштовностей на ті стрази, підробки із простого скла під алмази, які були знайдені під час будівництва нафтопроводу під Києвом. Тоді юрисконсультом Козубом було убито Андрія Гущака.

— Спочатку, коли вперше побачив їх, — говорив далі капітан, — я не повірив своїм очам, а чим більше міркував над цим, усе дужче переконувався, що не помилився. Однак одна голова добре, а три, — капітан посміхнувся в бік Співака, — краще. І думаю, що зараз ми розрубаємо цей вузол. Не заперечуєте, Петро Яковичу? — спитав капітан, витягаючи з кишені ключ і прямуючи до високого металевого сейфа у кутку кабінета. — Правда, без понятих ми ніби порушуємо закон, але потім знову опечатаємо… Хочу вам, Дмитре Івановичу показати ці речі… Признаєте чи ні?

Він іще раз глянув на Співака. Той мовчки кивнув.

— Ми тут у себе тримаємо як речові докази… А вам показуємо для пізнання. Маємо право, якщо вважати це звичайним слідчим експериментом; — хитро посміхнувся Андрійко. — Тільки так.

— Протокол будете складати? — в свою чергу пожартував полковник. — Правопорушники!

— На цей раз обійдемося без нього, Дмитре Івановичу.

Поки капітан відчиняв замки сейфа, виймав скриньку з коштовностями, знайденими у Гальчинської, у пам'яті Коваля перебігла давня історія розшуків убивці реемігранта Гущака, які він проводив разом з Андрійком, тоді ще лейтенантом…

Це було в роки громадянської війни. Ховаючи від більшовиків цінності Кредитного банку, що існував у тодішній столиці України Харкові, керуючий банком Апостолов за допомогою анархістського загону на чолі з отаманом Андрієм Гущаком вивіз і закопав коштовності біля залізничної станції Лісова, під Києвом. Місце було відоме тільки трьом: самому Апостолову, Андрію Гущаку і, як виявилося пізніше, ще й колишньому співробітнику чека Козубу.