Легенда про безголового

А їхала я до куми. Попередньо подзвонила їй, коротко окреслила ситуацiю, i вона чекає. Мене втомив чоловiк, набридло ночувати в Олi Примари, дiстав до печiнок екологiчно нестабiльний та метушливий Київ. Хотiлося кудись, де життя стоїть. У мiстечко Подiльськ. Воно тихе, недалеко вiд Кам'янця-Подiльського, шiсть годин вiд Києва, i там мої друзi.

Ми разом навчалися на юрфацi: я, Томка Вишневська i Олег Комаров. Вони якось швидко, з першого курсу знайшли одне одного, а потiм просто молилися на мене. Я ж киянка, у батькiв трикiмнатна на Оболонi, i можливiсть для маневру завжди була. У гуртожитку не особливо налюбишся, тому ми облаштовували все так, аби парочка могла на кiлька годин скористатися моєю квартирою. На якомусь етапi їх там застав мiй батько, пiсля чого Олег iз Томкою стали друзями нашої сiм'ї. А коли пiсля другого курсу одружилися, навiть жили в нас пару мiсяцiв, поки не вдалося зняти нормальну хату неподалiк.

Київ родину Комарових якось не приваблював. Тому, отримавши дипломи, вони перебралися до нього в Подiльськ, де, завдяки знайомствам свекра, Томка потрапила до прокуратури й досi трудилася там слiдачкою. Олег самотужки розгорнув бурхливу дiяльнiсть, в результатi якої вiдкрив власну нотарiальну контору i з успiхом обслуговував не лише Подiльськ, а й тамтешнi села. Клiєнтура вчащала до Комарова з сусiднiх районiв i навiть iз Хмельницького. Жили вони непогано: побудувалися, вiдселилися вiд батькiв, а Тамара, яка в унiверi ще трималася, почала активно народжувати, подарувавши Олеговi за десять рокiв двох хлопчикiв i дiвчинку, мою хрещеницю. Томку ми на курсi дражнили квочкою, i тепер вона цiлком вiдповiдала своєму прiзвиську: стала кругленькою, дуже домашньою i по-провiнцiйному спокiйною. Частково це пояснювалося тим, що слiдчий Подiльської прокуратури отримував на роботi на порядок менше стресiв, нiж пересiчний київський слiдак. Головне: поза роботою Томка нiколи дурного в голову не брала. На роботi вистачало, так вона казала.

Словом, менi з Томкою та Олегом буде спокiйно. Я заздрила обом. Тому i їхала до них у глушину, котра все ще називається «краса України — Подiлля», а не кудись в Емiрати. Хоча фiнанси менi дозволяли.

Не кваплячись, я пронизала Житомирську та Вiнницьку областi i, наближаючись до рятiвного для моєї порушеної нервової системи та нестабiльної психiки Подiльська, набрала з мобiльного номер Тамари. Абонент не може прийняти ваш дзвiнок. Загалом нiчого дивного, тiльки де ж ти, кумо? Повторила спробу, потiм — ще раз. Результат той самий, i я заховала телефон. У принципi, Тома може бути або вдома, або на роботi. Iнших маршрутiв у неї просто не iснує.

Проминувши дороговказ iз написом «Вас вiтає Подiльськ», я проїхала занедбану автостанцiю i повернула праворуч, на вкриту порепаним асфальтом дорогу, що вела до центру мiстечка. На п'ятачку бiля центральної площi, збоку якої ще стояв неприкаяний Ленiн iз кепкою в руцi, розташовувалися всi мiсцевi органи влади: мерiя, прокуратура, суд, трошки далi — мiлiцiя, а за нею — одноповерхова будiвля вiйськкомату.

Знайому «плюсiвську» ПТС-ку я побачила просто перед собою, неподалiк вiд пам'ятника, просто навпроти прокуратури. З рiзних бокiв площу також обсiли так само баченi сьогоднi мною машини та бусики телевiзiйникiв. Мiж ними товкся народ, i здавалося, що тут коли не всi мешканцi Подiльська, то як мiнiмум його половина.

Зупинивши «Опеля», я вийшла i, про всяк випадок переклавши з сумочки в кишеню джинсiв своє адвокатське посвiдчення, рушила через площу просто туди, в епiцентр поки що незрозумiлих менi подiй. На мене не звертали увагу, i про що гудiв натовп, я теж не особливо вслуховувалася. Пробившись ближче, я примружила очi, аби сонце не так сильно слiпило, i раптом вiдчула шок.

Тиха, домашня, завжди спокiйна та впевнена в собi своєю селянською впевненiстю Тамара Комарова, слiдча Подiльської прокуратури i моя кума, з виразом неприхованого роздратування на обличчi говорила щось вiдразу кiльком наставленим на неї мiкрофонам. Примудряючись при цьому не дивитися в об'єктив жодної з хижих телекамер.

— Ми продовжуємо стежити за трагiчними подiями в мiстi Подiльську, i зараз iз нами знову на прямому зв'язку наш кореспондент Юрiй Григоренко. Що нового чути, Юрiю?

— Так, доброго вечора, Людо. Пiд вечiр пристрастi в цьому не так давно тихому й мальовничому мiстечку на Подiллi дещо вляглися, але в справi про скоєний тут жахливий злочин нiчого не прояснилося. Нагадаю, що сьогоднi вранцi на центральнiй площi Подiльська, лише в п'ятдесяти метрах вiд того мiсця, де я зараз стою, було знайдено обезголовлений чоловiчий труп. Ситуацiя ускладнюється тим, що тиждень тому на околицi мiста так само знайшли чоловiчий труп, над яким поглумилися в аналогiчний спосiб. У мiлiцiї та прокуратурi схиляються до того, аби пов'язати цi два злочини в один та об'єднати обидвi кримiнальнi справи. Також вiдомо, що перший злочин не так налякав i сколихнув мiсто, як другий. Адже сьогоднi вранцi повз центр мiста багато людей iшли на роботу. Тому можна зрозумiти шок вiд побаченого.

— Юрiю, чи є вже якiсь версiї? Чи встановлено особу жертви i якi можливi причини такого жорстокого вбивства?

— Загалом такої iнформацiї правоохоронцi журналiстам поки що не дають. Вiдомо лише, що особу першої жертви встановлено. Нею виявився мiсцевий мешканець. Наразi жодних версiй та коментарiв мiлiцiя та прокуратура не дають. Говорять лише, що в цiлому кримiногенна обстановка в Подiльську була нормальною i мiсто жило спокiйним життям. Такий злочин, як насильницька смерть, для цих країв узагалi рiдкiсть. Наприклад, торiк у Подiльську було скоєно дванадцять убивств, iз яких одинадцять розкрито за гарячими слiдами. Це були тяжкi злочини, скоєнi на побутовому ґрунтi. Дванадцятий злочин так само розкритий, але пiдозрюваний знаходився в розшуку i лише мiсяць тому був затриманий у Миколаївськiй областi. А станом на серпень цього року в Подiльську скоєно п'ять тяжких злочинiв. Усi вони так само розкритi.

— Чи є сподiвання, що цей жахливий злочин мiсцевi правоохоронцi розкриють так само швидко, як i попереднi?

— Поки що рано про це говорити. Принаймнi, так твердить начальник мiлiцiї Подiльська полковник Валерiй Яровий. Проте вiн та його колеги одностайнi в одному: подiбного в їхньому мiстечку ще не було.

— Чи потребують подiльськi правоохоронцi додаткової допомоги? Чи будуть пiдключатися до процесу розслiдування слiдчi з областi чи з Києва? Юро?

— Нi, Людо, за моєю iнформацiєю мiсцевi правоохоронцi планують поки що обходитися своїми силами. Справу ведуть досвiдченi працiвники. Єдине, що можна впевнено сказати: за останнiй час серiя вбивств, що скоєна в Подiльську, претендує на те, аби стати одним iз найбiльш резонансних злочинiв в Українi. Принаймнi, поки що…

Комаров, натиснувши на кнопку пульта, вимкнув телевiзор i в тишi, що раптом настала, розлив по чарках горiлку. Собi — трiшки, на денце, менi — половинку, Тамарi — практично по вiнця.

— Яка честь для нас, — буркнув вiн i першим випив, не чаркуючись. Ми з Томою стукнулися чарками, однак швидше машинально, нiж з приводу того, що Подiльск прогримiв на всю країну як мiсто, де людей вбивають i вiдрiзають їм голови.

До того ж, Тамара i була тим самим досвiдченим працiвником, про якого згадав журналюга в своєму репортажi.

Ох, не в добрий час я вирiшила тiкати вiд чоловiка i шукати спокою десь далеко!

…Пiсля того, як телевiзiйники перестали терзати Томку, я помахала їй рукою з натовпу i вона, спочатку не зрозумiвши, хто це, потiм кинулася до мене, схопила за руку i, не зважаючи нi на кого, потягнула в прокуратуру, до свого кабiнету. Зачинивши дверi зсередини, кума кинулася менi на груди i ридма заридала. Звiсно, тут навiть пiдготовлена людина зiрветься. А уявiть собi мою квочку, яка все це бачила по телевiзору в американському кiно. I то в кращому випадку: працiвники прокуратури не часто дивляться придуманi детективи.

Слово за словом, i картина почала складатися. Не повнiстю, звичайно. У цiлому те, що вiдбувається, я змогла уявити в бiльш спокiйнiй обстановцi, коли ми приїхали на моїй машинi до Комарових додому, розцiлувалися з Олегом i сiли вечеряти. Виглядає все це так само жахливо i сумно, як i логiчно.