Кривавий блиск алмазiв

— Так.

— Німці добре платили?

— Управа пайок давала, і електрику дозволяли палити. Тільки тяжко було.

— Чому тяжко?

— Щось не так, зразу — розстріл. За те розстріл, за це розстріл. Не знаєш, від чого берегтися. Єврей чи комуніст сховався на горищі або у підвалі — розстріл, партизан листівку приклеїв на твоєму домі — розстріл, хтось не зареєструвався в управі або чужий приїхав до родичів, а ти не побіг у поліцію, — теж розстріл… Не знала, з якого боку чекати…

— Так ви усіх мешканців знали.

— Аякже.

— А цього теж? — Капітан вийняв з папки невеличке фото гауптштурмфюрера. — Він жив у вашому домі?

Лисюк довго вглядалася підсліпуватими очима у фото, зрештою прошамкала:

— Кажись, він. До Люськи ходив. Його усі боялися. З автоматником приїде, бувало, увесь дім винюхає, як нишпорка. Я й досі як згадаю… — Стара зіщулилася.

— «Люська» — це Людмила Гальчинська, яку вбили у своїй квартирі?

Стара кивнула.

— Розкажіть, що ви знаєте про неї.

Жінка знизала плечима: мовляв, що розповідати?

— З якого часу ви її знаєте?

— Як поселилася.

— Коли?

— У війну. Вона співала у кафе на Великій Васильківській, потім у якомусь театрі, — згадала жінка. — А цей, — кивнула на фото, — до неї досить часто наїжджав.

— У неї іще були знайомі серед офіцерів?

— Не пригадую… Це біля другої такої, неподалік від нас, що співала у театрі, Окіпної на прізвище, і її подруги-німкені товклося багато офіцерів, чорні великі автомобілі раз у раз під'їжджали до їхнього дому. Люди ходили протилежним боком вулиці, а дехто взагалі цей квартал обминав. А потім німці пронюхали, що вони підпільниці, і обох закатували.

Капітан Андрійко, знаючи героїчну і трагічну водночас історію київських підпільниць Раїси Окіпної та Євгенії Бремер, тяжко зітхнув разом з Лисюк.

— А до нас тільки один цей гестапівець приїздив.

— А партизани не навідувалися?

— Не знаю, — похитала головою стара. — Не чула у нас про таких. На нашій вулиці не було…

— Як ви гадаєте, Катерино Пилипівко, хто міг убити Гальчинську?

— Цього ніхто не знає.

— Поки що, — зауважив Андрійко, — поки що, — повторив він. — А ми з вами, Катерино Пилипівно, зробимо так, щоб узнати, «хто» і «чому»… Так, кажете, скоро після операції відчули себе нормально і змогли навіть працювати. Адже робота у вас важка: і лопатою гребти, і мітлою махати, взимку і лід сколювати. А тачку тягати?.. Коли у вас була операція?

— Зараз згадаю, — не дивуючись раптовому запитанню, відповіла жінка, поправила хустку і пожувала зморшкуватими губами. — Після війни через три роки, — нарешті згадала вона.

— У сорок восьмому, виходить, а ви після того ще десять років працювали двірничкою.

— Так.

— А зараз?

— Уже давно на пенсії.

Капітан Андрійко хотів спитати: «Яка пенсія, скільки?» — але стримав свою цікавість. Відомо, яка може бути ця пенсія. Та жінка сама додала: — Сорок три карбованці…

— Маєте чоловіка?

— Дід мій давно богу душу віддав… Діти допомагають…

— Так, так, — повторив капітан. — Значить, тоді, у війну, ні німці, ні партизани, на вашу думку, претензій до Гальчинської не мали.

— Звідки мені таке знати?

— Ну, не знати, але здогадуватися про що-небудь.

— І не здогадуюсь. Вона з людьми ладила, була гарна, привітна. А щодо партизанів чи там підпільників, не знаю, не помічала, хоч, правду сказати, повинна була усе помічати, аякже — двірничка! Якби щось таке у моєму домі відбувалося і німці примітили — я живою не була б зараз…

Версія про помсту або про те, що Людмила Гальчинська знала якусь таємницю з війни і хтось тільки тепер пішов на вбивство, аби жінка не проговорилася, щоб хтось носив стільки років у душі ненависть до неї, явно провалювалася…

— А ви часом не помітили, Катерино Пилипівно, хто-небудь чужий до неї в ці дні приїздив, наш чи, може, іноземець?

— Не знаю. Я тепер рідко з дому виходжу, а з вікон моїх тільки шматок асфальту видно. Не знаю, не знаю…

— А Радянська влада до Гальчинської ніяких претензій після війни не пред'являла, не знаєте? За зв'язки із гестапо або іще за щось…

— По-моєму, ніяких. До неї у цій квартирі жили євреї, так вони пішли у Бабин яр… А за того гестапівця?.. Не знаю… Та які там у неї зв'язки були, просто гуляла, та й усе… Вона з усіма гуляла, невситима баба, прости господи. Як німці утекли, прийшли радянські. Вона одразу закрутила з якимсь нашим офіцером з комендатури… Гарненька була і гульлива, от і знаходила собі швиденько хахаля…

— Ну що ж, молодість, — примирливо зауважив капітан. — Замужем вона не була?

— Не була. А нащот молодості, так вона, прости господи, і з сивою косою мужиків заводила. І коли розтовстіла, як діжка, то й тоді не цуралася… Я знаю…

— Значить, тільки з чоловіками мала справу?

— Аз ким іще?! Правда, була в неї і подружка.

— Хто така?

— Якась лікарка чи медсестра.

— Як її звати, прізвище?

— Прізвища не знаю, а звати Віра Миколаївна. Гальчинська так її й називала — «Віра Миколаївна», а та її — «Людмила Йосипівна», сама чула.

— Де працює ця Віра Миколаївна або де живе?

Лисюк знизала плечима.

— Мабуть, уже на пенсії, вона молодша за покійну, але теж, видно, за шістдесят має… Де живе?.. — підтисла сухенькі губи двірничка. — Де живе? — повторила задумливо. — Десь на Ширмі.

Капітан кивнув. Він знав, що кілька вулиць, розкиданих на крутих горбах навпроти «Совських озер», ще до революції забудованих приватними оселями, люди називають «Ширмою». «Ну, що ж, — подумав, — знайти цю Віру Миколаївну за такими даними не проблема. Можливо, розмова з нею проллє якесь світло на трагедію».

У нього не було відчуття, що уже натрапив на правильний слід. Але наперед ніхто не може вгадати, що саме виявиться ниточкою до клубочка і хто вкаже на цю нитку. Викликаючи до себе колишню двірничку, Андрійко не сподівався, що стара жінка дасть йому цікавий матеріал для роздуму. Але так часто буває: де сподіваєшся, там нічого, а несподівано, випадково — і є улов. Ось і про подругу йому ніхто не згадав — ні племінниці Гальчинської, ні сусіди.

— Ну, що ж, Катерино Пилипівно, — підвівся капітан. — Дякую вам за розмову…

— Я іще ось згадала, — не поспішала йти двірничка. — Ще один приходив до неї, як прийшли німці. Немолодий чорнявий поліцай, кавказький чоловік. Як німці утекли, ще раз бачила його біля нашого дому, але вже без пов'язки і карабіна.

— Хто він? — спитав капітан.

— Просто бачила, а знати не знала.

— Ну, гаразд, Катерино Пилипівно. Вас підвезти додому? На вулиці слизько.

Жінка похитала головою.

— Не турбуйтесь. Я тут на тролейбус сяду, а на Львівській на трамвай перейду. П'ятнадцятий — прямісінько до хати.

— Ну, як хочете, — погодився капітан, знаючи, що машин у відділі не вистачає і за них усі воюють. Він провів жінку до дверей і, вже відчиняючи їх перед нею, спитав:

— А болі не тривожать вас тепер?

Лисюк не зрозуміла його.

— Які болі?

— У печінці. Ви ж без жовчного.

— Слава богу, — відповіла стара жінка, і капітан Андрійко із задоволенням зачинив за нею двері.